А ось день, про який я мрію, очевидно, прийде тоді, коли скінчиться війна, бо поки що ти не можеш дезертирувати зі свого «персонального інформаційного фронту»[1]...
Біда в тім, що ми не знаємо, як працювати зі своєю спадщиною. Ми перестали бути колоніальною нацією, а культурною так і не стали – попри формальну державну незалежність[2].
Будь-який українець мусить мати право – так, як італієць, француз, поляк, фін – прийти у себе в країні в книгарню чи бібліотеку і розгорнути повне зібрання творів будь-якого свого класика. Це те, що йому зобов’язана забезпечити Українська держава, і коли це право не задовольняється, доступ до спадщини не забезпечується – це називається культурною дискримінацією[2].
Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111[3], життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»[4]...
Відвічна правота роду супроти виламаної з його регул одиниці — моторошна штука.
Відходити вчасно — то теж, що не кажіть, знак богообраності.
Вітчизна в мені ще колись упізнає себе.
В людині обов’язково має бути система ціннісних реґуляторів, щоб її «не понесло». В когось це страх Божий, в когось «мама розказала, чого не можна», у когось, як Прохасько писав, «50 профілів за спиною», які не дають тобі зробити негідний вчинок, і це вже культура – таке почуття солідарності не тільки з живими, а й мертвими, сорому перед Стусом чи Гете… Різні можуть бути регулятори – але обов’язково має бути щось, що більше од власного «я».[5]
В нормальному світі треба мислити на довшу скалю, планувати наперед – тому в серйозних корпораціях питають на співбесідах: «Де ти себе бачиш через 30 років?» А в нас ніхто так не мислить[6].
В принципі, все тепер робиться на дедалі коротшу дистанцію, випалювання і виїдання на коротких дистанціях – це глобальний процес. І це пов’язано не тільки з консумеризмом – як у Плужника було, «головне – заробив і з’їв», – а й з інформаційною цивілізацією, зі скороченням простору уваги, і крок пам’яті скорочується, бо забагато інформації припадає на індивіда. Індивід зараз вже не встигає повноцінно обробити отримувану інформацію, наше сприйняття світу стає дедалі більш поверховим[6].
Всі базові тексти всіх релігій та ідеологій, які мали тривалу владу над людством, — це все дуже добра література. Євангельській історії, нівроку, дві тисячі років — вона перетриває і нас, і наших дітей. Навіть оцей добір чотирьох канонічних Євангелій теж дає свою оптику — це ніби чотири різні мемуари про ті самі події[7].
В'язниця — не для поетів, поетам належиться проходити крізь стіни.
В 90-ті роки в нас не було не тільки політичної люстрації, а й наукової. Ця ситуація історично справді безпрецедентна: три покоління непокараного тоталітаризму – це вам не три покоління денацифікації після 12-ти років тоталітаризму. Люди, які свого часу отримували вчені ступені й звання на працях розстріляних; люди, які безкарно переписували під своїм іменем цілими пачками тексти репресованих, будучи глибоко переконаними, що ті ніколи не вигулькнуть із тьми небуття, і просто привласнювали собі чужий інтелектуальний труд – вони ж ніколи не були тих крадених ступенів, премій і звань позбавлені! Звідти й росте коріння сучасного плагіату[6].
«Гібридна війна» – це великою мірою «жіноча війна», де затуманити мізки важливіше, ніж розстріляти бомбами й гарматами «живу силу противника», – а це якраз та територія, де жінки дадуть чоловікам фору[6].
Головний фактор, який принесла війна, це те, що українськомовний Київ перестав боятися говорити на вулицях українською. Бо цей поділ, ця шизофренія на домашню українську і вуличну російську, – наслідок великої травми від Голодомору, яку не усвідомлювали три покоління. І три покоління оцього страху, особливо помітного, коли сільські діти, які приїжджали вчитися до Києва, переходили на «па-рускі». Сьогодні вони перестали це робити. Раптом від цієї молоді зазвучала та сама, якої вони раніше соромились, полтавська, підкиївська, і інша «селюцька» орфоепія[8].
… депутатство в Україні — тяжка психічна хвороба з усіма ознаками втрати почуття реальності …[9]
Де я — там і буде Вітчизна
Для того, щоб реставрація культурної пам’яті відбулася, в суспільстві мав би зберегтися соціально престижний прошарок, відповідальний за передачу цієї культурної пам’яті. Він зберігся, наприклад, у поляків, в угорців, навіть, почасти, в наших «братів по СРСР» — грузинів, балтійців... В Україні все відбувалося інакше. «Стару» еліту знищено було практично повністю, а «нова», радянська культурна еліта була надто слабенька — придатна тільки на те, щоб у перші роки після здобуття незалежності допомогти колишній номенклатурі «оновити владний дискурс» — замінити комуністичний лексикон «національно-патріотичним», народницьким[4].
Емський указ – ми його, до речі, досі ще не до кінця відкашляли, – насильно заблокував Україні шлях до модернізації на власному ґрунті, а в мові, за одне покоління – такий колосальний модернізаційний ривок, що диву даєшся! Навіть на прикладі листування видно, як у Лесі Українки за 20 років міняється мова[2].
Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває.
Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів[4].
Життя весь час приносить щось нове, якісь такі виклики, і якщо ти зріла й думаюча людина, ти весь час працюєш над ревізією своєї ідентичності, весь час міняєшся – і в ставленні до свого минулого теж. Те саме з країнами, те саме з народами – на тому історія стоїть: кожен новий факт тягне за собою з минулого цілу «грибницю» й змушує щось раз у раз «переписувати». А от наратив Другої світової від 1945 р. був завмер на місці, і СРСР, на відміну від Рейху, ніколи не був визнаний винним у злочинах проти людства. Тому Путін преспокійно продовжував собі від 2000-го те, що планував ще Сталін, – і йому все сходило з рук[6].
Замість робитися майстрами часу, ми стали його бранцями.
... з 1991 року ті, «хто мав змогу більше вкрасти», дістали до рук — як «колгосп» — цілу Україну, з якої й потягли добро «до себе в хату»: іншої, державної, «хазяйської» свідомости це «третє покоління жертв» уже не мало де взяти. Ну, а чи «своя хата» — це шість соток із хижкою та хлівцем, чи офшорний рахунок на Кайманових островах, — то вже різниця виключно кількісна, не якісна[4].
Леся Українка написала в одній зі статей, що видатні люди не визначаються в побуті легким характером, бо їм усім властива далекозорість. Ти справді мислиш собі на далеку ціль, бачиш свій життєвий план як частину велетенської культурної роботи, розрахованої на роки і роки вперед, і все, принесене життям, автоматично краєчком спинного мозку сприймаєш як допомогу або перешкоду. І те, що є перешкодою, скидаєш з корабля, як баласт викидається з трюму[10].
Література ніколи не буває невинною — навіть якщо дуже хоче бути такою.
Найкращі сторінки мені пишуться з дев'ятої до першої дня. І коли воно валить, і коли воно йде так, як треба, і ти вже потім дибаєш собі на кухню за кавою чи соком з оцим відчуттям глибокого щастя, що ти на своєму місці і робиш щось потрібне[1]...
Найстрашніше завжди діється з іншими, і тому найстрашнішого нам ніколи не взнати.
Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови, неминуче мислить несамостійно.
Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники — для якоїсь елементарної психологічної санації. Має з'явитися армія першорядних літераторів, яка би не лише фіксувала біжучу історію (бо епос нинішньої війни можна буде написати лише через років двадцять-тридцять), а проговорювала б суспільству певні речі, без яких воно просто не розуміє, що з ним відбувається і чому[11].
Нема способу «оживити» національного класика, не читаючи його. Хоч ріжки домальовуйте, хоч хвостик, хоч стару білизну перетрушуйте й сперечайтеся, з ким спала, а з ким ні, – письменника треба читати, крапка. Він лишився в історії завдяки тому, що написав, а не тому, що був прикольним[2].
Освічений європеєць може оцінити масштаб постаті Лесі Українки дистанційно, «через паркан», за самим тільки описом тем, що її цікавили. Жіночі єресі – вау!; раннє християнство і монтаністки – вау!; жіноче лідерство в ранніх християнських громадах – вау!; Прісцілла – вау!; Міріам, що вона ж Марія Магдалина – вау!; окрема драма про Йоганну, жінку Хузи, ту, що згадана в Євангелії від Луки серед жінок, які ходили з Ісусом, – вау!; Касандра – вау три рази, бо Касандру європейська література «помітить» тільки на хвилі фемінізму 1960-70-х[2]...
От вам і всенький жіноцький вік — не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти — вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, — агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням — шпортанням, хата — поле — город — кури — гуси — свині — корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?… Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде. [1]
От коли 25-річна людина розуміє, де вона хоче бути через 30 років, чого вона в житті прагне і як стратегічно планує для цього своє життя – от тоді я розумію, що ця людина більше-менше доросла[6].
Перша і головна заповідь письменника: Не збреши. Здавалося б, просто. Та саме вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією — як у альпініста або водолаза… [2]
По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із «приділеного» їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення до сновидінь[12]...
Провінція впізнає свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим.
Радянське, читай російське, проникнення в політичні структури, в освіту й ЗМІ, в державні інституції через підкуп, через аґентів впливу, і в результаті взяття інших країн, одну по одній, «під контроль» – весь цей концепт гібридної війни походить від 1960-х[6].
Совок, іще до Сталіна, ліквідував одну з фундаментальних засад західної цивілізації – повагу до приватної власності, куди належить і інтелектуальна власність також – це також «чуже»[6].
Творчі кризи — це достатньо регулярна штука, не пов'язана з ревізією життєвого шляху. Неминуче, на певному етапі, як і багато українських письменників до тебе, ти приходиш до розуміння, що ліміт твоєї реалізованості визначається не тільки тобою. Щоби мати велику літературу, потрібне заможне розвинене суспільство[13].
Уважне читання, культура глибинного читання тексту заникає. Це добре видно по соцмережах: як людина вихоплює одне-два речення, навіть із короткого допису, впізнає кілька знайомих слів, «додумує» решту за тим лекалом, яке в неї вже є в голові готове, і починає сама з собою в коментарях сперечатись. Тобто їй нічого не прибуває – нема розширення інформаційних горизонтів, коли ти прочитав, зрозумів точку зору автора, порівняв її зі своєю, подумки проаналізував, з чим згоден, а з чим ні – і, як у леґо, щось поміняв у своїх пазликах, взяв собі якісь елементи з того, що прочитав – і в результаті народилось щось нове, третє[6].
Україна до Чорнобиля була радянська, бо вона була перелякана. Україна після Чорнобиля відкрила, що є сили, страшніші за КГБ. І ось так почалася українська незалежність.[14] — «Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Розпад СРСР. Екологія»
У Ніцше є таке поняття: «на чверть години раніше». Письменник мусить виконувати цю випереджальну функцію — кувати мовні форми для того, що ще тільки «висить у повітрі» та більшістю суспільства відчувається на рівні хіба що підшкірного свербежу. А взагалі — чим кращий письменник, тим довші ті «15 хвилин», на які він випереджає свій соціум[4].
У персонажах Старицького — ціле наше сьогодення, діагноз нації, котра не має самоповаги, не знає, чим їй пишатись, і готова летіти за кожною «хрянцюзькою модою», не усвідомлюючи, як це жалюгідно виглядає... І це всього лише один приклад — завважте, що ні Старицький, ні Карпенко-Карий не належать до авторів першого ряду, а в першорядних «програми» куди більш масштабні, «довгограючі»[4]!
У Франка є абсолютно страшний вірш «Три долі» про те, як дві добрі богині-Долі обдаровують дитину всілякими талантами, а третя, зла, говорить їй, що «будеш русином і хлопським сином», — і це автоматично перекреслює можливість реалізувати дари перших двох фей[15].
Художня література є першопроходцем по тих територіях, по яких історична наука, виробниця великого національного наративу, ще не ступала. Письменники не вишивають на тих клітинках, які їм виставили історики. Це в літературному цеху товариша Cталіна так було. Це я говорю з власного досвіду написання «Музею покинутих секретів». Коли я починала над ним працювати, то наївно вважала, що мені вистачить прочитати якусь загальну історичну працю про УПА, щоб розуміти контекст й умови, у яких перебували мої герої[8].
Ціле століття триває один і той самий сюжет: боротьба за владу над «масовою людиною». Довоєнна Belle Epoque –це був ще інакший світ, цивілізаційно і культурно справді були інші правила гри. Перша світова якраз от по тих цінностях і переїхала, тільки захрустіло. Друга світова закривала ґештальти Першої, але розмах масакри вже став таким, що довелося взяти тайм-аут на одне покоління – і так незакриті ґештальти Другої дістались тепер 21 століттю[6].
Чим краще розумієш життя, тим більше усвідомлюєш: все, що з тобою відбувається, є в категорії чуда. Тому почуття вдячності за чудо — це результат певного рівня чутливості, який є ознакою мудрості[16].
Що гірші показники освіченості, то вищі ризики для країни потрапити в пастку популізму. Ось тут і пролягає зараз головний фронт нової світової війни – чи радше продовження столітньої, яка почалась у 1914-му[6].
Я є тим, кого по-англійському називають born writer. На своїх майстер-класах я говорю молодим авторам, що письменник — це той, хто бачить життя як текст, хто вміє прочитувати його як ось цю саму плинну, вічно мінливу, нескінченну множину текстів[17].
Як закохана жінка може пояснити фригідній проститутці, навіщо спати з чоловіком, коли він не платить? [3]
...Забужко прагне показати, що в постколоніальній історії справжньою історією є не задокументована фактографічна канва і не ґламурна «сторі», а внутрішнє екзистенціальне знання.[18] — героїня Забужко (Дарка в «Музеї покинутих секретів») від самого початку ірраціонально знає правду про минуле... «знаю своїм власним життям»(там же)
↑Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
