Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської![2]
Відомий естет і літературознавець Віктор Шкловський, описуючи вступ петлюрівців до Києва, був глибоко обурений, що вони затіяли українізацію, бо, за його словами, Київ завжди був російським. І збрехав наш естет, як уже в наш час збрехала була Магілєвская, стверджуючи, що Київ завжди «гаваріл па-рускі». Якби Шкловський сказав, що Київ був польським чи єврейським, то мав би більше рації. Російським Київ став в середині ХІХ сторіччя, коли, знищивши магдебурзьке право, з центральної частини виселили українців і заселили заїжджими чиновниками та купцями.[5]
— Юрій Винничук, «Загадкова душа»
Столиця української держави —
О місто Київ! Наша гордість, слава!
Весняний Київ у каштанів цвіті —
найкрасивіше місто в цілім світі![6]
По Києву ходять«Свідки Єгови», у них тут Міжнародний конґрес на стадіоні «Олімпійський». По Києву багато хто ходить. У нас тут мотиляється такого-всякого люду. Всі конфесії, партії, угруповання й секти, братства і панібратства, і «Посольство Боже». Тамплієри, місіонери і проповідники. Нелегали і неформали, кілери й наркоділери, і шахраї міжнародного класу. Як колись було все заборонено, так нині усе дозволено. Сипонуло, як з мішка. Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір. Часом щось таке загніздиться — ніякий протяг не видме.[7] — «Записки українського самашедшого».
