Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської![2]
— Господи, як тут у Киіві гарно. А як подумаю, що оце треба вертатись додому, то міні здається, що треба через день умірати.[5] — Кайдашева сім'я, слова Малашки
Стоять київські гори непорушне, заглядають в синій Дніпро, як і споконвіку, несуть на собі пам'ятку про минувшість для того, хто схоче її розуміть, і ждуть не діждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквітчають їх потомки давніх батьків свіжими квітками історії...[6] — Хмари, 1871
Ви помічали, як фіолетові барви щовечора охоплюють київські пагорби? Іноді кольори набувають легкості, прозорості, аж до ніжно-бузкового, потім густішають до глибокого лілового… Особливо це помітно навесні, коли повітря прогрівається лише вдень, коли сонце сідає за Кирилівськими висотами. Чому ці кольори такі дивні саме у граді Києві, новому Єрусалимі?
Фіолетовий поєднує червоний і синій, неначе зводить разом крайні барви веселки, спектра світла. Колір казки, містики, чародійства. Початок і кінець, перший і останній… «Альфа й Омега». Єднаючи кольори, фіолетовий не залишає місця чорному – тобто жалобі, смерті, небуттю.
То також барва спостережливих поетів, письменників – як українців, так і чужинців, котрі відчули-побачили цей київський колір. То барви й одного видатного митця. Великий Михайло Врубель спостеріг, прийняв, опанував фіолет своїх картин, здається, саме в Києві. У вічному місті кольори лілового, бузкового, мов саме повітря, проникли до творів Врубеля і стали знаком майстра.[7] — «Збирачі туманів», 2017
Відомий естет і літературознавець Віктор Шкловський, описуючи вступ петлюрівців до Києва, був глибоко обурений, що вони затіяли українізацію, бо, за його словами, Київ завжди був російським. І збрехав наш естет, як уже в наш час збрехала була Магілєвская, стверджуючи, що Київ завжди «гаваріл па-рускі». Якби Шкловський сказав, що Київ був польським чи єврейським, то мав би більше рації. Російським Київ став в середині ХІХ сторіччя, коли, знищивши магдебурзьке право, з центральної частини виселили українців і заселили заїжджими чиновниками та купцями.[8] — «Загадкова душа»
По Києву ходять«Свідки Єгови», у них тут Міжнародний конґрес на стадіоні «Олімпійський». По Києву багато хто ходить. У нас тут мотиляється такого-всякого люду. Всі конфесії, партії, угруповання й секти, братства і панібратства, і «Посольство Боже». Тамплієри, місіонери і проповідники. Нелегали і неформали, кілери й наркоділери, і шахраї міжнародного класу. Як колись було все заборонено, так нині усе дозволено. Сипонуло, як з мішка. Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір. Часом щось таке загніздиться — ніякий протяг не видме.[9] — «Записки українського самашедшого».
Нічний Київ мені був ніби кава, про яку забув, а коли згадав — вона ще не остигла. Київ був — як музика. Київ плавився від власної чарівності. Все було так неймовірно, що я просто не міг не наздогнати цю дівчину.[10] — «Світ не створений»
За мною Київ тягнеться у снах.
Зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:
попереду - твій край, твій крах, твій прах.
Прослалася дорога - вся в снігах,
і простори - горбаті і безкраї -
подвигнуть розпач. О коханий краю,
ти наче посаг мій - у головах.
І сива мати височіє в снах.
Рука її, кістлява, наче гілка
у намерзі. Лунає десь гагілка,
і в сонці стежка. Й тупіт у степах.[12]
Тисячолітньому Києву
закортіло омолодитися.
Раптом Київ відчув готелі,
електрички, тролейбуси, поїзди,
міст Патона
і незграбні будинки Хрещатика.
Шершавий асфальт
Київ лизнув
своїм язиком язичницьким —
і схили Зеленого театру
почали проростати куницями,
віверицями, буй-турами,
зареготала, розганяючи Дніпрові хвилі,
поганська Ярилова голова.
Київ астматичне закашлявся.
Протягами метро
електропоїзди задеренчали злякано,
бо кільканадцять шарів ґрунту,
білого од людських кісток,
кінських черепів,
сивого попелу ритуальних крад,
набрижилися, як шерсть
на шиї розгніваного бика.
Київ натужився і затих:
де його в бісовій мамі
підняти оце збіговисько
новобудов, проспектів, магістралей
і високі черева
нерозроджених земляків своїх?
А побила б тебе сила божа,
вилаявся язичницький Київ.
Але побачив зграйку піонерів
і, присоромлений, нахилив голову.
Сховався — і нічичирк.[13] — 1965
В невільницьких шляхах відмарилось поволі,
вже не шумлять тополі у мене в головах,
І рідний Київ мій у золото гучливе
не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,
медяні гуки бань стар-княжої Софії
не оживлять надії і чару повертань.[14] — Вірші 1973-1979 рр., що не ввійшли до збірки "Палімпсести", з листів дружині
В ночі осінні, холодні й нудні
Часто ввижається Київ мені.
Вийду з палатки, у темінь пірну,
Думкою-мрією в Київ майну.
Мріють крізь хмари зорі вгорі,
Мов на бульварі чудні ліхтарі.
Вітер ущухне, то знов загуде —
Аж сторонюся: тролейбус іде.
Парки і сквери, театри і шум.
Як вас прогнати із серця, із дум?
Що мені діять — не можу забути
Площу Богдана, вогні інституту.
Що мені діять і як мені буть —
Київ казковий не в силі забуть!
В серці своїм на будову несу
Києва горду і вічну красу.
Стіни мурую, проспекти кладу,
З степом безлюдним розмову веду:
Бачиш, сюди ми зійшлися усі
Тому, що служимо праці й красі,
Тому, що мріє поставити кожен
Місто, красою на Київ схоже![15] — «Мій Київ», 1953
Прекрасний Києве на предковічних горах!
Многострадальному хвала тобі, хвала!
Хай на просторищах, де смерть, як ніч, пройшла,
Воскресне день життя і весен неозорих![16] — 1943
На срібнім березі Дніпра
Слов'янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,
Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної днини
Ти водиш серцем нашим мужні кораблі
З вітрилами на щоглі України.[17]
...Де стоїть тепер наш Київ,
Там була сама гора,
Жив там першим Кий з Хоривом,
Щек та Лебідь — їх сестра.
Над самим Дніпром на горах,
Огороджений з боків
Ровом, мурами, валами,
Київ виріс і розцвів.[18]
Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяв твої висоти,
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.
Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав
Щербив меча об Золоті ворота,
Про тебе теревені плів Ляссота
І Левассер Бонплан байки складав.
І в наші дні зберіг ти чар-отруту:
В тобі розбили табір аспанфути —
Кують, і мелють, і дивують світ.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міт
І «Плуга» вів у сонячні комуни.[19] — «Київ-традиція», 1923
↑Стус В. Зібрання творів: У 12 т. [Текст] / В. Стус ; [ред. кол.: Д. Стус (голова) та ін.]. — Т. 3: Час творчості / Dichtenzeit . — К. : Факт, 2008. — 752 с.
↑Стус В. Зібрання творів [Текст] : у 12 т. / Василь Стус ; [редкол. : Д. Стус (голова) та ін. ; упорядкув. та комент. : Д. Стус, А.Шацька ; авт. передм. К.Москалець ; Нац. акад. наук України, Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка]. - [2-ге наук. вид.]. - К. : Факт, 2007 - . Т. 4 : Вірші 1960-х років (поза збірками); Вірші початку 1970-х років (поза збірками) / [ред. т. Д. Стус]. - 2008. - 479 с. : портр. - ISBN 978-966-359-314-2
