Жиленко Ірина Володимирівна

Ірина Жиленко

Стаття у Вікіпедії

Іри́на (Іраїда) Володи́мирівна Жиле́нко (28 квітня 1941, Київ — 3 серпня 2013) — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуаристка. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, авторка автобіографічної книги спогадів «Homo Feriens».

Цитати

З книги спогадів «Homo Feriens» (2011)

Вчора був перегляд «Тіней...» в «Україні». Перед початком фільму Іван заволодів мікрофоном, і все стало явним. Озвученим. Якби ти міг бачити цей переляканий табун інтелігенствующих міщан, який раптом (як під час пожежі) кинувся до виходів, де збивався у клубки, давлячи одне одного. Якась баба верещала: «Кинотеатр окружен. Всех будут арестовывать!». Іван і Стус із Чорноволом, які приєднались до нього, здавалися такими маленькими і безпорадними зі своїм прекрасним бунтом перед цими «двоногими кладовищами»! Немає страшнішої публіки, ніж співчувальник-ліберал перед лицем загрози. Куди одразу поділись і співчуття, і вільнолюбні погляди? Вони аж сичали од ненависті до «возмутітеля спокойствія». І коли (здається, Стус) запропонував встати на знак протесту проти нових репресій, і ми встали (врешті нас було не так і мало) – виникло враження, що ми стоїмо під жерлами автоматів, а не під поглядами «благонадійних» городян. Я стояла між Валеркою і Михайлиною, і Валера аж за голову хапався від усього побаченого. Божевілля! Що тепер «воспослідує» – сам Бог знає. Страшно за Дзюбу і за всіх інших. Страшно за всіх, що встали на знак протесту. Поживемо – побачимо. — З листа до чоловіка, 1965

...Доля обдарувала мене друзями не тільки мужніми і безстрашними, а й прекрасними своєю добротою, талановитістю, високим романтичним летом над буденщиною і меркантильністю. Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш, Михайлина Коцюбинська, вся родина Світличних, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Симоненко, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір, Роман Корогодський, Анатолій Перепадя, брати Горині і чи не найдитинніший у своїй доброті, таланті і духовній красі Опанас Заливаха. Всіх не перелічиш. Тепер я розумію: все це — Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця.

До низки тих, котрі «сиділи», залучаю і нев’язнів, із тих, які не відсахнулись, не абстрагувались від «злочинців», а завжди були з ними, листувались, підтримували, чим могли. Я вже згадувала про вірних і відважних дружин – не називаю імен, їх усі знають і шанують. Та і немало їх. Дружини майже всіх (за поодинокими винятками) страдників наших трималися гідно, як належить... Чи не найголовнішою причиною того, що правозахисники вистояли, не зламались, була вірність рідних і друзів. Серед останніх бачиться Михайлина Коцюбинська, як зразок, як ідеал Людини Благородної. А отже, «сиділа» і вона. Сиділа, як зерно в сухому ґрунті, без краплі води живої і без надії «прорости» для загалу, для літератури, для України. Чотирма стінами невидимої камери її було ізольовано від літературного процесу. Та хіба тільки її? [...] У мене була дитина, і у Михайлини була дитина. Я заради дитини не листувалась із засланцями. А Михася – листувалась, незважаючи ні на що. Я би так не змогла ніколи».

Минуть роки — і жменька нас проводжатиме останніх... І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен — Світ.

Не можна поступатись. Або я привчу своє оточення до себе такої, як я є, або буду «сімейною поетесою» (з виходом на друзів). — про епізод від 11 березня 1966 р. у «Літературній Україні»

О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади — як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому — такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, — він особливо прекрасний.

Після маленького вступного огляду моєї поезії і деяких порад, після визнання мого «особливого» місця в поезії Ліна відкрила зошит і вірш за віршем почала аналізувати. Це був жах! Я зрозуміла, яка я невибаглива, недбала, скільки сміття розводжу навколо поодиноких поетичних «перлин», яких жахливих рим припускаюся! Це було «полювання на бліх», бо оці маленькі дрібниці (яких у мене загусто) псують враження від цілісної картини. Якби такого редактора у видавництво! Її червоний олівець творив би дива. Ліна буває різкою й насмішливою, але я не ображаюся, бо вона справедлива». — Запис у щоденнику від 12.1.65 р.

Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка — на всі сто!!! Заздрісники, заздріть!

Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами.

Я інша. Гедоністка й естетка. Мої очі тануть від краси світу Божого, як дві крижинки в золотому вині. Слух, зір, дотик, нюх — усе функціонує гостро і наркотично допінгує.

Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не «тому що», а «незважаючи на».

4. 12. 70 р. Убито Аллу Горську. У-би-то... В суботу вона поїхала у Васильків до свекра і не повернулася. Вітя вдарив на сполох. Сверстюк з Надійкою поїхали туди. Будинок Вікторового батька був зачинений. Вони домоглися (з величезним трудом!) від міліції дозволу зламати замок. Двері відкрили і в підвалі знайшли убиту два дні тому Аллу. Свекор зник. Оголосили розшук. Віктора заарештовано. Його не хочуть випускати на похорони. Хлопці бачили в міліції, коли його проводили коридором. Від нього лишилися самі очі, він ніби стерявся розумом. — про загибель художниці Алли Горської

З віршів

І в час, коли мене, мов пізня осінь, обляже дріб’язковість почувань, — махну рукою на смутну дорослість і випущу дитинство з рукава. Розкриються віконниці крамничок під патефонів музику стару. І вулиця Микільсько-Ботанічна покотить вниз затрав’янілий брук... — триптих «Сьоме небо дитинства»

Колись промовить Бог: «Вікно у сад...» Запломеніють синню небеса. І білий сад зійде на землю знов. І в білий сад розкриється вікно. І жінка з мирним іменем Ірина прокинеться і пригадає рими. Це буде в квітні. Аркуш на столі. Перо. І чай в зеленій піалі.

Джерела

• Ірина Жиленко. Homo Feriens: Спогади. — Київ: Смолоскип, 2011. — 816 с. — ISBN 978-966-2164-45-9