Я взагалі почасти дуже скептично ставлюся до наших вождів тодішніх… До Петлюри… Я вже не кажу про Грушевського, який був не такий великий історик, як його малюють, тому що історик повинен перш за все робити висновки з історії, а він навіть не знав, що насамперед треба будувати українську армію.[1]
Для мене ідеалом є отамани, на чиї плечі було скинуто всю вину. Отамани — це були оті хлопці, що написали на своєму чорному прапорі «Воля України, або смерть!» і чекали сигналу! Уже з-за кордону, коли наші вожді ще трохи тут щось вирішували, вони чекали, як вони казали, гасла до загального повстання. А сигналу не було. І через те ми зазнали поразки.[1]
Коли нація йде на націю, рукавички треба знімати. І там, де була пощада — це завжди дорівнювалося зраді. Кожна пощада ворога оберталась для нас великими втратами. Гуманізм — поняття не для війни.[1]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
