Мідя́нка Петро́ Микола́йович, псевдонім Ропет Камідян (нар. 14 травня 1959 р.) — українськийпоет, педагог, член Національної спілки письменників України. Член Українського ПЕН.
В поезії немає поколінь, вона не знає старших чи молодших. Поезія є позапоколіннєвою, анґельскою, безтілесною в цьому сенсі[1].
Постмодерну не властива сакральність. Якби наш постмодерн досяг бодай «бойчукістів», я б зняв з голови крисаню, яку, до речі, ніколи не одягав[2].
Стиль поета — це не лише певна доза діалектизмів, це світ законів і субординацій, який далебі не з хаосу[2].
Так, я їздив. І що такого?[3]. — Про свою участь у конференції культурного проєкту «Мінська ініціатива», яка відбулася у лютому 2022 року в російському Санкт-Петербурзі
Я вдосконалювався по-різному: у виборі тем, у специфіці лексики. Нині це не настільки важливо. Під мене не напишуть ні Андрухович, ні Дереш, ні Карпа. Я б під них щось стилізував, але це тільки стилізація, є ще психотропи творчости[2].
Височієш, Петросе, як закинута піраміда старого Мадярорсаґу. Жалобна Тиса (бо — Чорна) тягне той чорний пантличок-машличок до підніжжя самої Чорногорії святої. Ти видиш, Петросе, П'ятру-Нямц на Волощині, бачиш Повчпетрі в цім аняорсаґу і затінюєш мене, малого Петроса Карпатороса — віри руської[4].
Я гомоном козацької голоти Перемузичу царських скрипалів. Впаду на струни, як тяжка задума, Затисну посох у руках обох І поділюсь веселістю і сумом. Бо пісня — то мій справжній бог. І божевілля — то не горна кара. Лиш музика! Лиш безконечна путь!
Простує Ведель трактом, як примара За ним незрячі лірники ідуть[5]. — «Артемій Ведель»
За віршами Петра Мідянки можна укласти цілу Енциклопедію Центральної Европи, проте ця справа настільки ж марна, наскільки і безґлузда — бо там, де Енциклопедія потребує безлічі томів, поезії достатньо лише одного[6].
Петро Мідянка не боїться Знання і не боїться Віри. Іншими словами, не боїться пафосу, не боїться пристрасті, не боїться життя. Не боїться Петро Мідянка і сміху[4].
— Вано Крюґер
Поезія Петра Мідянки — це безконечне тривання мови, язика, гір, рік, рослин, людей «звичайних» і видатних — їхній безконечний вир курсує довкола Петроса Карпатороса, котрий скрупульозно записує їх усіх у Книгу Буття — цей вир, ця пульсація і цей запис і є привітання життя[5]..
— Вано Крюґер
Читаючи поезію Петра Мідянки, розумієш, що центром УкраїнськогоВсесвіту є Карпати, а сам Петро Мідянка — центральним поетом української мови — в сенсі перебування в цьому центрі[1].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
