Вдовиченко Галина Костянтинівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Галина Вдовиченко
Vdovychenko Galyna.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Гали́на Костянти́нівна Вдовиче́нко (народилась 21 червня 1959, Печенга (Петсамо) Мурманська область) — українська письменниця та журналістка. Членкиня PEN Ukraine.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

Вважаю, що сучасна українська література розвивається сама по собі, без втручань і без допомоги, і тому читачам є чого чекати від авторів вартісного. Думаю, незабаром сучасну українську літературу чекає потужний прорив через кордони, нас почнуть перекладати не поодиноко, а масово[1].

Д[ред.]

  •  

Декому вдається одночасно і книжки писати, і публічно рефлексувати із приводу актуальних питань. Дехто реагує короткими коментарями (влучними чи не дуже) у соціальних мережах, дехто не заходить у мережі місяцями, зосереджуючись на роботі, не ділиться своїми думками у засобах масової інформації. Ми всі різні[2].

  •  

Для мене місце народження – це швидше те місце, де людина починає усвідомлювати себе і пізнавати світ довкола. Місце, з яким пов’язані перші спогади. У мене це Івано-Франківськ і село моїх бабусі й дідуся – Отинія на Івано-Франківщині[2].

  •  

Для мене Фінляндія виявилась – випадково чи ні – місцем сили. А коли я за допомого ґуґл-карти спробувала віртуально побувати у селищі, де народилася, була вражена його занедбаним сирітством. У кількох кілометрах через кордон – цивілізація і сучасний світ, а тут, на колишніх фінських землях, – розруха і занепад[2].

  •  

Добра справа швидко не робиться. Терпіння і наполегли­вість здатні більш відчутно змі­нити світ, аніж рішучий, але поо­динокий підхід[3].

Є[ред.]

  •  

Є настільки сильні подразники, що вимагають реакції тут і тепер, і тоді письменники висловлюють своє ставлення до певних подій спільними діями, акціями, виступами – ініціюючи їх або долучаючись до ініціативи інших[2].

З[ред.]

  •  

Загибель кожної людини – це непоправна втрата. Усе решту можна відновити. Економіку можна підняти, культуру... А мати вже не зустріне сина, який загинув... Кожна втрата – жахлива. Це болить кожній людині[4].

  •  

Знаю, що роман має «вистигнути». Як гарячий хліб, який не можна їсти з вогню. Певний час навіть не дивлюся у той бік. Але щоб так довго – такого у мене ще не було! Два з половиною місяця, це – рекорд[4].

  •  

І от я читаю текст очима читача і критика. Я сама собі найкращий критик. І правлю текст. Це – як слухати мелодію. Тут наче непогано звучить. А тут раптом – стоп! – фальшива нота. І я цю фальшиву ноту виправляла[4].

К[ред.]

  •  

Коли вже вийшов роман «Там­девін», я познайомилась з Ма­риною Шквирею, українською дослідницею хижаків, зокрема й вовків. Подумала тоді: працю­вати вміємо, часом краще за ін­ших, а говорити про себе, роз­повідати про своє — ні. Тому й, до речі, так мало перекладів сучас­ної української літератури мо­вами світу[3].

М[ред.]

  •  

Ми ж ніколи у жодного сусіда не забрали ні клаптика землі! Що мають до нас наші сусіди? Які претензії? І тут раптом розгортається така кривава бійня, в якій гинуть хлопці, в якій ми втрачаємо людей, котрі могли би впливати на майбутнє обличчя України, змінювати цю країну на краще. Ці втрати просто неможливо пережити! З ними неможливо примиритися[4].

Н[ред.]

  •  

На справжню популярність може розраховувати талановита література. Приклад? Серйозне дослідження Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», яке розкуповують великими тиражами. І літературне хуліганство Люби Клименко (назвемо автора так, як написано на обкладинці) «Пор’ядна львівська пані»[1].

  •  

Неймовірно радію, коли щось нове мене вражає аж настільки, що посуває інші книжки чи інших авторів на п’єдесталі[2].

  •  

Нехай у нас будуть усі жанри, напрями, література на всі смаки. Але талановито написана, якісна[1].

П[ред.]

  •  

Перші помічники того, хто пише – книжки, що викликають у письменника-читача напад комплексу неповноцінності. Бодай кілька досконалих сторінок, хоча б абзац, вислів. Нехай навіть за ними йдуть сторінки з категорії «нічого особливого». Але момент неймовірного захвату своє діло зробить. Цього достатньо, аби відчути, якою може бути література у найсильнішому прояві, а від того й самому намагатися писати якомога краще[5].

  •  

Писання – це такий процес, коли думаєш, що наступний текст буде кращим, принаймні сподіваєшся на це[2].

  •  

Письменник може бути активним коментатором важливих подій, а може бути й мовчазним інтровертом, що привселюдно не реагує на сильні подразники. Це вибір кожного[2].

  •  

Письмен­ницька робота передбачає вмін­ня самоорганізовуватися[3].

  •  

Подорожі має собі дозволяти кожен. Хоча б іноді. Це і задоволення, і самоосвіта, і самовдосконалення. Це, зрештою, можливість подивитися під іншим кутом зору на людей, на себе у новій обстановці, на свою реакцію на певні речі. Людина з будь-якої подорожі повертається оновленою. Вона набуває нового досвіду. Українцям подорожі просто необхідні. Це також школа взаєморозуміння. А ми цього позбавлені[4].

  •  

Про війну треба писати не через десять років, а коли пече нестерпно. Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбуваєть­ся, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати. Говорити[3].

Р[ред.]

  •  

Роман – це жива тканина, жива істота. Він формується майже як дитина в утробі матері, і народжується тоді, коли прийде час, коли визріє плід[4].

С[ред.]

  •  

Справжня дитяча література – це та, яка залишиться в пам’яті, коли дитина стане дорослою. Це книжки, улюблені на все життя. Назви самі виринатимуть при згадці про дитинство[5].

Т[ред.]

  •  

Твір сам визначає, в яких пропорціях у ньому поєднуватимуться правда і вигадки. Навіть у нон-фікшн-літературі правда буде неповною, частковою – передовсім тому, що її ретранслятором через літературний твір є людина. А людина має таку особливість: те, на що звернув увагу один, пройшло повз увагу іншого. Кожен про реальні події, свідком яких він став, розповідатиме дещо по-іншому[2].

  •  

Теми самі обирають того, хто про них писатиме, і змушують працюва­ти на себе. У певний момент я зрозуміла, що пишу цей текст не лише для себе, а й для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків з близькою лю­диною, спробувати змінити їх на краще. Усе в наших силах, навіть вплинути на те, на що, здавалося б, уже втрачено вплив[3]. — про роман «Найважливіше — наприкінці»

У[ред.]

  •  

У дитинстві я не мріяла бути письменницею, я нею була. Проте навіть не усвідомлювала цього. Вигадувала історії, розповідала їх у дворі, надихаючись повною тишею й відкритими ротами своїх слухачів. Мені це було робити легко, як дихати[1].

  •  

У журналістки Галини багато спільного зі мною, однак далеко не все. Тут вигадка й правда перемішані, як борошно з водою, утворюючи щось третє, таке собі тісто[1]...

  •  

Усе, що ми відвер­то готові проговорити наодинці зі собою, заслуговує на те, аби поділитися цим з іншими. Пись­менник у житті може бути цілко­вито «закритою» людиною, на­віть соціопатом, але в текстах він відкритий, як на долоні[3]. — про героїню роману «Пів’яблука»

  •  

У ті дні, коли закінчую роботу над черговим романом чи дитячою книжкою, не помічаю, як збігають години. Це час особливої посидючості й особливого нетерпіння – бо текст наближається до завершення. Тоді можу й увесь день провести за комп’ютером. Мене ніхто до цього не примушує. Це мій вибір і моя потреба[2].

Ц[ред.]

  •  

Цікавість до Іоана Георга Пінзеля бере початок з моїх пу­блікацій у газеті. Давно захоплю­юсь скульптурами цього май­стра ХVІІІ століття, тому свого часу «створила» в уяві невідо­му роботу Майстра — дерев’яне яблуко з певними властивостя­ми, і все, що відбувалося довко­ла цієї знахідки у моєму першо­му романі[3].

Ч[ред.]

  •  

Часом чую, що має минути певний час, перш ніж братися за роман про нашу теперішню війну, що має прийти усвідомлення, відсторонення... І таке інше. Мені писалося, поки процес ще тривав і далі триває. Хтось своє напише згодом. Хтось на цю тему не писатиме ніколи. Немає жодних правил у таких речах[5].

  •  

Чимало рис характеру, зви­чок, улюблених висловів та ви­падків вихоплюю з життя, заби­раю від тих, з ким спілкуюся, за ким спостерігаю. Це одне з най­улюбленіших занять — спостері­гати за людьми[3].

Ш[ред.]

  •  

Шлях через читання — найбільш короткий для пізнання іншої країни та розуміння того, що там відбувається, якими є і чого прагнуть її жителі[3].

Я[ред.]

  •  

Я з дитинства любила книжки й знала, що моя майбутня професія буде з ними пов’язана. Була б на своєму місці десь біля книжок – у бібліотеці, в книгарні, на книжкових розвалах біля пам’ятника Іванові Федорову у Львові[1]...

  •  

Я зу­стрічала талановитих людей, які могли б писати романи, але не можуть саме з цієї причини — розхристаності і нездатності до самопожертви. Часом ти точно мусиш жертвувати. Хоча кожен, хто пише, знає за собою й такий гріх: відтягувати момент сідання за комп’ютер. Ходиш, знаходиш собі якусь роботу, відволікаєш­ся... Робиш собі третю каву... Го­ловне сісти — і почати, а далі піде[3].

  •  

Як каже у своїй книжці Йогансен у розділі «Підручник мови для прозаїка», «підручника мови для прозаїка не існує»[5].

  •  

Якщо висловлювання своєї позиції – це не просто миттєва реакція, переважно емоційна, а аргументований виступ, то, як і будь-яка серйозна справа, потребує професійності, обізнаності, перевірки джерел і таке інше. Тому кожен вчиняє як вважає за потрібне – хтось реагує оперативно, хтось – через літературний твір[2].

  •  

Якщо не брати до уваги нон-фікшн, а лише художню літературу, то в будь-якій історії, навіть суцільно вигаданій, все одно буде прозирати правда життя. Тому у фантастиці часом більше правди, ніж в історичному романі. І художня правда іноді є правдивішою за правду життєву[2].

  •  

Якщо обставини не дозволяють братися за роботу день, два і більше, то у мене починає псуватися характер. Але тут варто зауважити, що «творчий процес» – це не лише робота над текстом, робота за комп’ютером, але й збір потрібного матеріалу, «виходжування» ідеї, продумування сюжету, його розвитку, наступних епізодів і таке інше. Є також чимало супутньої роботи, теж важливої – спілкування з читачами, скажімо[2].

  •  

Якщо тебе щось пече з такою силою, що ти не можеш ні про що інше думати, не можеш відкласти цю тему на потім, то що ж тоді? Ти мусиш це зробити. Просто маєш писати і довести до кінця те, що розпочато, бо воно все одно не дасть жити, поки не зробиш, поки не поставиш крапку[4].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg