Перейти до вмісту

Дзюба Іван Михайлович

Матеріал з Вікіцитат
Іва́н Дзю́ба
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (*26 липня 1931- 22.02.2022), с. Миколаївка Ольгінського Сталінської області (нині — Волноваського району Донецької області)) — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік Національної академії наук України.

Цитати

[ред.]
  •  

Говорячи ж про «совєтський тоталітаризм в Україні», варто, на мій погляд, брати до уваги й те, що він не був просто механічним перенесенням в Україну російського більшовицького тоталітаризму. Хай і малою мірою, але він усе-таки «кореспондував» із деякими політичними практиками та настроями серед самої української людности. Скажімо, схильність есерів і «боротьбистів» до «революційного терору» привела не одного з них у табір більшовизму та до співучасти в розгортанні «диктатури пролетаріяту», – об’єктивно це привчало суспільство до тоталітаризму[1]. — Зі статті «"Совєтизм" як проблема», 2006 р.

  •  

Катастрофа Першої світової війни не тільки оголила всі виразки буржуазних суспільств, а й на тривалий час скомпрометувала політичний лібералізм, давши карт-бланш політичному насильству в ім’я великих національних або – ще більше – світових, світооновлювальних ідей[1]. — Зі статті «"Совєтизм" як проблема», 2006 р.

  •  

Кінець XIX – початок XX століття в Европі був періодом потужного наростання всебічної та нищівної критики моделі буржуазного суспільства за всіма її параметрами: в ідеології, соціяльних відносинах, стандартах побуту, в духовності, у філософії, літературі, мистецтві, звичаєвості... В усіх цих сферах енергія заперечення буржуазности, протесту проти неї, огидження нею нерідко набирала ознак деструктивности, з елементами волюнтаризму й силового накидання альтернативи – тобто, з можливістю еволюції в бік тоталітарности[1]. — Зі статті «"Совєтизм" як проблема», 2006 р.

  •  

Найважливіше в постаті Хвильового те, що він показав трагізм свого покоління, яке повірило в комунізм. Ми дуже спрощуємо, коли говоримо, що більшовизм в Україну прийшов тільки на російських багнетах. У нас теж були свої рухи, по-своєму близькі і до більшовизму, які орієнтувалися на негайне вирішення соціальних проблем: земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам. Без цього руху більшовики самі б не впоралися з Україною. Микола Хвильовий був одним з очільників цього руху людей, які повірили в загірну комуну. Він був романтиком революції і першим відчув трагізм цієї облуди — згадайте його новелу «Я (Романтика)». Його творчість дуже важлива для розуміння того, що пережила Україна на тому етапі нашої історії[2].

  •  

Сьогодні вражає не лише масштаб стеження, але й масштаб руху спротиву. Ми знаємо, що були дисиденти, а скільки ще всього було, про що знаємо мало — таємні робітничі організації, релігійні секти, «невозвращенцы», «невиїзні», групи, які контактували з іноземцями. Це свого роду «тихе підпілля» — теж одна з причин невипадкового розвалу Союзу. Ті, хто відчувають ностальгію за радянським часом і зітхають — «какую державу развалили!» — мають зрозуміти, що вона розвалилася сама. Якщо держава з таким апаратом стеження, армією, не змогла себе вберегти, то чого вона варта[3]?

  •  

У читальні Служби безпеки кожен сьогодні може ознайомитися з матеріалами справи «Блок». Це доповіді, які на підставі оперативних матеріалів КҐБ регулярно надсилав у ЦК. Коли знайомишся з цими документами, відчуваєш жах. По-перше, скільки людей і коштів вони витрачали на стеження! Стежили за всім на світі. Їм було відоме все, що лежало на поверхні. Але де було хоч трохи конспірації, вони могли туди і не потрапити. Наприклад, у поетів братів Андрія і Миколи Кабалюків була фотомайстерня, в якій вони зробили багато примірників заборонених книжок, що не лише ходили в Союзі, але й потрапляли за кордон. КҐБ так ніколи й не довідався, де та майстерня була[3].

  •  

Шевченко настільки багато зробив для мого формування, що я почуваюся зобов'язаним перед ним. Хоча про нього дуже багато пищеться і буде писатися, але він усе-таки невичерпний. Кожне покоління і кожна людина знайде в його текстах щось сво. У нас часто буває спрощене розуміння Шевченка. Деякі сприймають його ліричні, етнографічні речі. ранні балади, твори народно-пісенного характеру, тоді як інші бачать лише політичну лірику. Також його творчість багато хто розхапує на гасла. Це, з одного боку. неминуче, бо показує, наскільки він живий і потрібний, а з іншого боку, це часто така профанація[2].

  •  

Я пишу в спогадах, що, може б, і не став українцем, якби в дитинстві не почув на бабусиному хуторі, як дівчата співали «Коло греблі шумлять верби»[4]...

«Бо то не просто мова, звуки...» (1987)

[ред.]
  •  

Рідна мова — це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «я», коли воно є, своєї особистої і національної гідності. Та річ не тільки в цьому. Річ і в об'єктивній природничості, необхідності, доцільності рідних мов та мовного розмаїття в багатонаціональному світі, річ в об'єктивній цінності їх для картини світу, річ у тому, що з умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну із сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим.
Сьогодні на мови та їхнє майбутнє треба дивитися не лише з погляду їхніх функцій, але й з погляду зафіксованих у них багатств національної духовності та історії[5]. — «Вечірній Київ», 29 червня 1987 року

  • Національна справа — це справа всього народу і справа кожного громадянина; це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними зв'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів.
(Інтернаціоналізм чи русифікація. — С. 42)
  • Ці поняття у нас вважаються одіозними; у всякому разі той, хто пробував би говорити нині на Україні про національне почуття, національну свідомість, національні обов'язки сучасного українця, був би одразу ж і без вагань зарахований до «українських буржуазних націоналістів».
(Інтернаціоналізм чи русифікація. — С. 75.)
  • Чи існує сьогодні на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.
(Інтернаціоналізм чи русифікація. — С. 129)

Про Івана Дзюбу

[ред.]
  •  

Нинішні руйнатори культурного простору України не знають однієї простої речі: кожен Герострат входить в історію лише тому, що про нього напише письменник чи історик. І Дзюба як ніхто інший сьогодні чудово описав цей інкубатор геростратизму. Дякуючи Дзюбі, цілий ряд вчорашніх і сьогоднішніх персоналій ввійде в історію не через свої посади, а завдяки тому, що саме Дзюба про них написав. Що він їх побачив. І назвав їх. З цим тавром ганьби їм ніколи вже не вдасться «виписатися» з історії[6]. — «Повернення Сізіфа», 24 листопада 2006 року

  Оксана Пахльовська
  •  

Попри чималий есеїстичний доробок і книгу мемуарів, яка виразно натякає на нерозкритий потенціал Дзюби як прозаїка, сам він себе ніколи не називав письменником, а поза тим складно знайти в Україні людину, яка б настільки була заглиблена в літературний процес, в інтелектуальне і письменницьке середовище[7]

  — Тетяна Терен

Примітки

[ред.]
  1. а б в Дзюба, Іван. «Совєтизм» як проблема // Часопис «Критика». — Київ: 2006. — № 1–2(99–100). — С. 12.
  2. а б RECвізити1, 2015, с. 183
  3. а б RECвізити1, 2015, с. 177
  4. RECвізити1, 2015, с. 173
  5. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.147
  6. Екстракт 150(2), 2009, с. 119
  7. RECвізити1, 2015, с. 164

Джерела

[ред.]