«Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми» — книга Тамари Гундорової, присвячена постколоніальним аспектам сучасної української культури. ХХ століття пронизано антиколоніяльними рухами, визвольними змаганнями українців і стратегіями колонізації, що їх намагалися застосовувати уряди російської та радянської імперій. Поняття транзитної культури, з одного боку, позначає рух і перехід від тоталітаризму, колоніялізму та соціялізму. А з другого — авторка наголошує особливості власного розуміння, коли йдеться, окрім перехідности, про «присвоєння наявного буття в ситуації транзитности».
Перехідність також має бути перейдена. [1] — для авторки транзитна культура — не часовий індекс, а цілий тип культури, що має виконувати терапевтичну функцію[2]. Посттравматична, але зовсім не неповна[3].
...антиколоніальне кредо повторює з протилежним знаком структури колоніалізму. [4][5] — Постколоніалізм менш реакційний, більш ориґінальний і творчий. Він не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на «вищі» позиції, ніж колоніалізм. (там же)
...Забужко прагне показати, що в постколоніальній історії справжньою історією є не задокументована фактографічна канва і не ґламурна «сторі», а внутрішнє екзистенціальне знання.[6] — героїня Забужко (Дарка в «Музеї покинутих секретів») від самого початку ірраціонально знає правду про минуле… «знаю своїм власним життям»(там же)
...справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю.[7] — про меседж романа Жадана «Ворошиловград»
Ворошилорград асоціюється з містом-пам'яттю і водночас перетворюється на топос власного місця, яке треба відвойовувати і зберегти у час усесвітнього транзиту.[8] — щодо роману Жадана «Ворошиловград»
«Чому — питаєш, — той, хто зупиняється на півдорозі, сягає найдалі?». <...> Воно [мовчання] просвічує глибини і допомогає бачити себе всередині самого буття.[9] — щодо здивування ліричного героя поета Остапа Сливинського.
[Ярмарок] це саме життя, але оформлене особливим ігровим способом.[10][11] — Саме як національний наратив, ярмарок стає наскрізним топосом у новочасній українській культурі[12].
— Михаил Бахтин
Конкурс Eurovision презентує у певний спосіб різні культури і країни, включно з етнонаціональними традиціями, привчаючи до того, щоб показати і побачити іншого у спосіб, який не викликає агресивного відторгнення.[13] — Paul Allatson
— Пол Алетсон
Середньовічний карнавал переноситься в пострадянську Україну, перевертаючи цінності, розважаючи людей та сприяючи процесам індивідуалізації та освоєння поля свободи, зокрема і ринкової. [14] — про маскарад Вєрки Сердючки, який символізує, що й сам соціум постійно видозмінюється і саме тому є непідконтрольним владному центру чи тоталітарній владі.
Стаття у Вікіпедії