Євге́н Пили́пович Гу́цало (14 січня 1937, с. Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району) Вінницька область — 4 липня 1995, Київ, Україна) — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист.
Сьогодні важко сказати, коли я почав писати: здається, я писав завжди[1] — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1994 року
За нашою хатою, в кущах бузку, я сам збив неоковирного стола з грабових жердин – і спекотного подільського літа, сховавшись у затінку, писав тут оповідання, вірші. Свої писання заклеював у конверти – й посилав у Київ, який тоді був для мене значно більше Києвом, ніж нині, хоч і нині залишається Києвом, але – вже не тим. І чекав тоді, в своєму дитинстві, відповідей з редакцій. Усі відповіді – без винятку – були негативні, й ні дитячі тодішні журнали, ні дитячі газети не вмістили жодного мого рядка, а я писав – і слав, писав – і слав[1].
Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку, писав у старовинному, Графському – ще Безбородька – саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане в Київ, але звідти – себто звідси – одержував ті самі відповіді, негативні, стандартні[1].
Мені чомусь вкрай була потрібна підтримка тодішніх класиків, визнаних кумирів. Послав я свої вірші В. Сосюрі – й таки одержав відповідь, написану від руки. Він порадив звернутися до Тичини, бо, мовляв, ми з Сосюрою пишемо в несхожих ключах, що мені має бути близький Тичина[1].
Я послав вірші й Тичині, й Рильському, але корифеї не відповіли. Можливо, тому, що, крім віршів, я в коротких листах до них просив надіслати гроші, аби за їхні гроші купити велосипед – і на велосипеді об’їхати всю Україну. Можливо, їм обом не сподобалися мої вірші. Можливо, не сподобалося прохання дати гроші на велосипед. Можливо, не сподобалося те й те, цілком зрозуміло[1].
Мені не було тридцяти, коли написав повість «Мертва зона». М. Бажан прочитав у «Вітчизні» – подзвонив по телефону, говорив захоплено. Спілка письменників висунула на Шевченківську премію. Й тут передрукувала «Сучасність», мовляв, оце є справжня проза. Господи, що тут почалося в Києві! Які гнівні статті появилися, з якою тільки ідеологічно-лікувальною гряззю не змішували[1]!
Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності й патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. [...] І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування й мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди, Україна не є отією шевченківською покриткою? Україна була і є «раби рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» – України? І чи може тут наша література грати пасивну роль[1]?
Стаття у Вікіпедії
