Дрозд Володимир Григорович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Дрозд
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Володи́мир Григо́рович Дрозд (25 серпня 1939[1], с. Петрушин, Чернігівський район,Чернігівська область — 23 жовтня 2003) — український письменник. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1992).

Цитати[ред.]

Справжній митець — вуста всесвіту (промова) (1992)[ред.]

  •  

ЧИ ЗАМИСЛЮЄМОСЬ ми у суєті щоденній над одним із найбільших чудес світу сього – народження письменника, становлення письменника як особистості, як речника свого народу, сотворіння письменником Книги, тої єдиної Книги, задля якої письменник, власне, і приходить у світ земний[2]?
З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1992 року.

  •  

Звідки у письменника відчуття, коли Книгу дописано, що не він написав її кращі сторінки, а їх письменнику надиктовано кимось, значимішим, вищим од його земної малості? Звідки цей нескромний, майже єретичний здогад, що Бог сотворив світ лише для того, аби письменник сотворив його вдруге – у вдячному слові[2]?

  •  

Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником якого судилося письменникові стати. Джерела сили, духовної енергії письменника, витоки голосів, які надиктовують його найкращі сторінки – у колективній пам’яті народній, у багатостраждальній душі народній, у духовній сфері, зітканій із тяжкого земного досвіду, із душевних мук, із моральних пошуків поколінь – минулих, нинішніх, а може – і майбутніх[2].

  •  

Цілком ймовірно, що літературне покоління шістдесятників, до якого маю високу честь належати, буде останнім, для якого література – щось значно більше, аніж гра в слова. Сподіваюсь, уже ближчі літературні покоління в незалежній Україні зможуть дозволити собі таку розкіш – творити мистецтва задля самого мистецтва, безоглядно експериментувати зі словом в ім’я власного самоутвердження[2].

  •  

Так сталося, і це багато що пояснює, що на початку шістдесятих ми прийшли, фактично, на руїну. Покоління творців двадцятих-тридцятих років було знищене фізично, наступне покоління знищувалося духовно[2].

  •  

Шістдесятники першими, ще за десятиліття до перебудовчого вибуху в суспільстві, розповіли правдиво, наскільки вдавалося прориватися крізь цензурні терни, і про трагедію колективізації, і про трагедію голодоморів, і про моральну катастрофу суспільства так званого розвиненого соціалізму, і про зграї чиновників-вовкулаків на усіх поверхах влади[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg