ЧИ ЗАМИСЛЮЄМОСЬ ми у суєті щоденній над одним із найбільших чудес світу сього – народження письменника, становлення письменника як особистості, як речника свого народу, сотворіння письменником Книги, тої єдиної Книги, задля якої письменник, власне, і приходить у світ земний[2]? — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1992 року.
Звідки у письменника відчуття, коли Книгу дописано, що не він написав її кращі сторінки, а їх письменнику надиктовано кимось, значимішим, вищим од його земної малості? Звідки цей нескромний, майже єретичний здогад, що Бог сотворив світ лише для того, аби письменник сотворив його вдруге – у вдячному слові[2]?
Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником якого судилося письменникові стати. Джерела сили, духовної енергії письменника, витоки голосів, які надиктовують його найкращі сторінки – у колективній пам’яті народній, у багатостраждальній душі народній, у духовній сфері, зітканій із тяжкого земного досвіду, із душевних мук, із моральних пошуків поколінь – минулих, нинішніх, а може – і майбутніх[2].
Цілком ймовірно, що літературне покоління шістдесятників, до якого маю високу честь належати, буде останнім, для якого література – щось значно більше, аніж гра в слова. Сподіваюсь, уже ближчі літературні покоління в незалежній Україні зможуть дозволити собі таку розкіш – творити мистецтва задля самого мистецтва, безоглядно експериментувати зі словом в ім’я власного самоутвердження[2].
Так сталося, і це багато що пояснює, що на початку шістдесятих ми прийшли, фактично, на руїну. Покоління творців двадцятих-тридцятих років було знищене фізично, наступне покоління знищувалося духовно[2].
Шістдесятники першими, ще за десятиліття до перебудовчого вибуху в суспільстві, розповіли правдиво, наскільки вдавалося прориватися крізь цензурні терни, і про трагедію колективізації, і про трагедію голодоморів, і про моральну катастрофу суспільства так званого розвиненого соціалізму, і про зграї чиновників-вовкулаків на усіх поверхах влади[2].
«Хижаків знищено». Двох вполювали. Іван Кирилович охолоджує гостя:
— Справді, подвиг. Двадцять чиновничків, озброєних сучасними рушницями, забили з нудьги двох беззахисних звірів…
— Існує постанова знищувати хижаків.
— Найбільший хижак — людина. Хочете заперечити?
— Людина — цар природи! Ми облагороджуємо природу! — запалюється керівний товариш.
— Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стільки напаскудили природі, що можна тільки дивуватися з її терплячості. Часом мені здається, що підсвідомий потяг людства до всесвітньої війни, до самознищення — це зла, але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що лишиться на планеті, над нашими смердючими тілами та руїнами наших уславлених історичних цивілізацій…[3]
Стаття у Вікіпедії
