Нестайко Всеволод Зіновійович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Всеволод Нестайко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нестайко Всеволод Зіновійович
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Всеволод Зіновійович Нестайко (1930–2014) — український дитячий письменник, внук пароха Бучача о. Діонісія Нестайка. Для його творів характерно гумористичне обігравання імен та ситуацій.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

Відучаючи дітей від читання, телебачення завдає непоправної шкоди. Адже саме коли дитина читає, розвивається її уява, фантазія, дитина домальовує прочитане. А екран дає готовенькі образи[1]. — «День», 2003

Д[ред.]

  •  

Дітей виховують інтереси, якими живе родина, книжки, які купують батьки і які рекомендують для читання, спільне обговорення театральних та телевізійних вистав, кінофільмів. А головне – постійна увага дорослих до життя дітей, їхніх захоплень, своєчасна порада й допомога у складних ситуаціях, надто, коли вони стрімко дорослішають. Не шкодуйте добра і любові своїм дітям. Це ще ніколи не було зайвим і цього ніколи не було забагато[1]. — «Сім’я і дім»

  •  

Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають[2]...

І[ред.]

  •  

І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди[2]!

К[ред.]

  •  

Коли я працював у видавництві «Веселка», мене змусили вступити в партію. Був божевільний тиск з боку Спілки письменників України. Куди було діватися? Роботу втрачати не хотілося … 13 років я був членом КПРС і написав заяву про вихід з партії в один день з Олесем Гончаром[1]. — «Факти», 2010

М[ред.]

  •  

Мій батько шукав роботу, знайшов її в Бердичеві, де я й родився 1930 року. Інколи в моїм імені вишукують єврейські корені. Це й не дивно, адже в ті роки в Бердичеві жило дуже багато євреїв (до речі, завдяки їм мій батько знайшов роботу). А Нестайки споконвіків були українцями. Серед євреїв у мене дуже багато друзів, я поважаю розум і мудрість цієї талановитої нації. Завжди молюся за упокій жертв Бабиного Яру і Голокосту[1]. — «Факти», 2010

Н[ред.]

  •  

Незалежність України, як не дивно, залежить від української дитячої літератури. Якщо діти не читатимуть книжок українською мовою — вони не знатимуть рідної мови, не стануть українцями, і їм та незалежність буде до ґудзика. На уроках у школі добре вивчити мову неможливо. Одна справа вивчити те, що задано, а зовсім інша читати iз захопленням книжку, яка подобається[1]. — «День», 2003

О[ред.]

  •  

Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. І навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі[2].

П[ред.]

  •  

Пам’ятаю, як мені пояснили те, чому не можуть випустити на екран фільм, знятий на Харківській студії Костянтином Зелікіним за «Тореадорами»… Бо, мовляв, мої піонери Ява і Павлуша недостатньо «піонерські» і взагалі нетипові для радянської країни діти – і одяг у них повимазуваний, і дисципліну зривають, і взагалі недостатньо вони позитивні[1]… — «Главред», 2014

  •  

Похвала, почута від ворога — найвища похвала[2].

Р[ред.]

  •  

Радість, не поділена з другом, — це не радість, навіть не піврадості, а якась погана четвертинка, мізерія якась.

  •  

Молоді можуть вмерти, старі повинні померти[2].

  •  

Раз я став свідком загибелі шкільного товариша. Коли 1943 року до Києва підходили радянські війська, німці тікали. У Бабин Яр зганяли військовополонених, щоб вони палили рештки загиблих. А поряд була Захарівська вулиця, ми там з хлопцями горобців ловили. Почули стрілянину: якийсь полонений утік, а за ним біг есесівець. Не роздивляючись, що до чого, він застрелив мого товариша. А потім навів дуло на мене. Я побачив чорну дірку. Але він роздивився, що дитина, і побіг далі[1]. — «Газета по-українськи», 2011

Т[ред.]

  •  

Так, колись мені багато всього снилося. Було, наснився сонячний зайчик, який сидів у мене на носі і чарівним пензликом розмальовував на обличчі веснянки… Іншого разу наснилися казкові ковалі щастя, що золотими молоточками у новорічну ніч кували дітям «хвилинки-щастинки» на подарунки… Ці сни лягли в основу сюжетів казкових повістей «В країні сонячних зайчиків» та «Ковалі щастя». На жаль, нині таких чудових снів я не бачу[1]. — «Друг читача»

  •  

«Тореадорів» я писав вечорами на роботі, працював у видавництві «Веселка». А вдома писати ніде було. Комунальна квартира. В одній квартирі я, дружина, донька, мама. У нас і стола письмового не було. Вже не кажу про холодильник і телевізор. І якось жили[1]. — «Газета по-українськи», 2011

У[ред.]

  •  

У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина — перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...

Х[ред.]

  •  

Хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво[2].

  •  

Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити. Воно не так смачно[2].

Я[ред.]

  •  

Я був переконаний, що стану письменником, ще у дитинствi, коли у 8 рокiв написав перше оповiдання. Воно було написане росiйською мовою – пiд впливом мами. Пригадую, що там iшлося про про мисливця з волохатими ногами. От як фраза запам’яталася[1]! — «Главред», 2014

  •  

Якось Іван Малкович, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», запропонував мені зробити нову редакцію «Тореадорів». Я сумнівався, але він мене умовив – мовляв, треба трохи прибрати радянське ідеологічне нашарування. Правда, піонерів я залишив. У підсумку додав кілька смішних епізодів і переробив кінцівку. У нинішньому варіанті вона не пафосна, як колись, а з усмішкою. І це добре, тому що для дітей гумор надзвичайно важливий[1]. — «Факти», 2010

  •  

Я не люблю сумувати! Бог мені дав гумор, і я тримаюся за цей гумор, тримаюся за доброту і милосердя, які успадкував від своєї священицької родини. Ото з таким «ансамблем» і живу на світі[1]… — «Главред», 2014

  •  

Я не хотів іти до першого класу. Тому що читати й писати вже вмів і тому, що був дуже непосидючий. «Горе мені з вами і з вашою школою! — ридав я. — Не висиджу я цілих сорок п’ять хвилин!». «Сонечко моє! — вмовляла мене моя улюблена тітонька Зіна, яка одводила мене до школи. — Не хвилюйся! Я домовлюсь з учителькою, і вона дозволить тобі вставати і ходити між партами». Тільки за такої умови я й пішов[1]. — «День», 2003

  •  

Як хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли[2].

Цитати з книг[ред.]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Тореадори з Васюківки, Нестайко В.


Bookmark-new.svg