Улюра Ганна Анатоліївна

Матеріал з Вікіцитат
Ганна Улюра
Стаття у Вікіпедії

Улюра Ганна (нар. 1977, Миколаїв) — українська літературознавиця, кандидатка філологічних наук, літературна критикиня.

Цитати[ред.]

  •  

Насправді я мала страшенну мрію написати історію жіночої літератури, але всієї, проте не могла визначитися з національністю. Адже жіночу літературу ми не поділяємо на національні. Коли говоримо про неї, то говоримо про весь загал текстів письменниць[1].

  •  

Фемінізм має купу різновидів. Мені найближчий, хоча це, мабуть, прозвучить негативно, сепаратистський. Фемінізм розбіжностей. Я вважаю, що жінок треба вивчати як окрему соціальну групу й структуру[1].

  •  

У каноні в жіночій літературі й у взаєминах між жінками те, що ми називаємо солідарністю, не виключає елемент конкуренції. [...] Жінки конкурують між собою, цілковито чітко[1].

  •  

А коли ми вже говоримо про таке професійне середовище, як канон, там конкуренція абсолютно жорстка, там можуть піднести одну жінку й не помітити всіх інших, що в нас і зробили, наприклад, з Лесею Українкою. Вона ж завжди була та є в тріаді Франко, Шевченко, Українка. [...] Виходить, що піднесли одну жінку й через це не бачимо всіх інших. Дуже небезпечні штуки. Тому конкуренція в каноні дуже висока, зокрема й у жіночому[1].

  •  

Я гадаю, солідарність – це утопія, тому ми весь час про неї мріємо. Сподіваємося, що, коли досягнемо такої свідомості жіноцтва, позбудемося мізогінії, тобто жінки перестануть одна одну ненавидіти, от тоді настане утопічна благодать[1].

  •  

Священна жертва жінки, яка приходить у літературу, – це такий крик колосальний: побачте мене, я тут! Це й стає магічним ритуалом: крик має потужну магію. Бо тексти, які вони пишуть, – це крики. Для мене це була та магія, яку намагалася передати[1].

  •  

У всіх пострадянських літературах відновлення почалося з жіночих бумів. В Україні це було щось нереально потужне: Оксана Забужко, повернулася перечитана Ольга Кобилянська. Проза Євгенії Кононенко: ніхто не очікував, що на побутові теми так спокійно написана проза буде справляти такий потужний ефект. Це була діаспорна поезія, яка до нас повернулася. Це був страшенно потужний ефект, і закінчився він Іреною Карпою[1].

  •  

Коли кажуть: «Я читаю книжки, щоб пізнати чужий досвід», це, безумовно, так: ми читаємо, щоб пізнати чужий досвід, засвоїти його й використовувати на свою користь. Але нам цікаво читати про себе, тому, гадаю, цільова аудиторія «Ночі на Венері» – жінки[1].

  •  

Я з надією все шукала авторок, які жили щасливим життям, відчували себе щасливими, були щасливими. І знайшла таких, які дійсно були щасливими, не в книжках, а в житті. Але в книжках вони однаково нещасні. Гадаю, що у дійсності це відповідальність, яку вони беруть на себе. [...]
Є така тенденція, ніби письменник пише про те, чого він сам позбавлений. Ніби цей негатив віддаємо в текст, і в нас його не залишається. Буквально, ми сублімуємо. І сподіваюся, якщо вони писали такі чорнушні книжки, у яких стільки болю, то в їхньому житті було все добре, а не так погано, як здається[1].

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]