Жадан Сергій Вікторович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Сергій Жадан)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жадан Сергій Вікторович
Serhiy Zhadan Toronto 2019.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Сергій Вікторович Жадан (нар. 1974) — український поет, прозаїк, есеїст і перекладач.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Б[ред.]

  •  

Біля ліжка у мене лежить видання Ігоря-Богдана Антонича. Для мене він важливий поет через поєднання у його творчості біблійності і поганства. Постійне цитування Святого письма і разом з тим занурення в карпатську лемківську міфологію. Дуже дивне поєднання[1].

В[ред.]

  •  

Війна — це дуже дивна річ. Вона так і не стала війною для всієї країни. Частина громадян навчилася жити так, ніби війни немає. Хтось говорить про війну, хтось її ігнорує, хтось про неї нагадує, хтось перекладає провину на ту чи іншу політичну групу. Тому, як це не парадоксально, війна не стала тим чинником, який об’єднав би ціле суспільство. Цей момент був присутній на початку війни, тоді була мобілізаційна хвиля. Але всі хвилі спадають, минув рік-два, війна не закінчилася, і для багатьох чинник мобілізації перетворився на чинник роздратування, апатії, депресії і протестного настрою[2].

Г[ред.]

  •  

...Грицько Чубай. Він помер ще коли я був дитиною і вперше дізнався про нього лише студентом. Для мене він був відкриттям: зовсім інша поетика, несподівана мова, абсолютно нетрадиційне формулювання поетичного наративу. А потім я познайомився з Тарасом Чубаєм, його сином, з музикою Плачу Єремії, почув ці тексти, як пісні. З того часу Чубай важливий для мене — поет, чий голос завжди зі мною[1].

Д[ред.]

  •  

Демони, які зазвичай заважають жити і не дають дихати, давно зникли з вулиць і публічних місць, з ними неможливо боротися за допомогою барикад і вуличних концертів, вони ховаються в приватних помешканнях і закритих клубах і тому вся боротьба давно перенеслася туди.

  •  

Для мене важливо мати збірку віршів у межах досяжності під рукою – без цього незатишно почуваюся. Читаю різну поезію: і сучасну, і класичну, різними мовами, різних авторів. Для мене це цілісне поле, в якому комфортно і органічно перебувати. Навіть якщо щось не подобається, все одно важливо це знати. Важливо чути різні поетичні голоси, деякі з них я перекладаю українською[3].

  •  

Для мене життя — це коротка дистанція. Я чудово пам'ятаю старт і вже доволі недвозначно помічаю фініш. Насправді життя дуже коротке. Час настільки густий і щільний, що можна навіть сказати — матеріальний. Ти відчуваєш як він просто протікає крізь пальці[4].

Є[ред.]

  •  

...Євген Плужник. Він надзвичайно лаконічний, філософський, дуже скептичний, але разом з тим надзвичайно тонкий і точний в деталях. Тобто це така неймовірно прозаїстична поезія, яка за короткими реченнями та дбайливо підібраними словами відкриває неймовірні смислові образи. Він більш реалістичний, можливо, більш модерновий, у порівнянні з Семенком і Антоничем, але доволі сильно вплинув на українську поезію[1].

  •  

Є книги, які я не куплю саме через папір, шрифт чи оформлення. Мені подобаються видання з мінімалістичним оформленням, книги, яку можна просто покласти в кишеню і носити весь час з собою[1].

К[ред.]

  •  

Книга для мене — це заняття, наповнене сенсом, який не треба пояснювати. Для мене книги завжди важили дуже багато. Мені треба завжди мати книжку, без неї якось важко. От я кудись йду, а в мене в рюкзаку лежить Сковорода. Час від часу я дістаю і перечитую[1].

  •  

Коли пишеш довгий прозовий твір, слід розуміти, що на самому натхненні далеко не заїдеш. Це також і важка фізична праця: опис характерів, кількість знаків[3].

  •  

Коли пишеш роман, шкідливо робити великі паузи, бо вони збивають дихання. Ось це дихання, цей ритм дуже важливі для прози. Одразу відчувається, коли вони збиваються. А після пауз важко спіймати ту хвилю, на якій перебував, тому краще їх не робити.
Ще може заважати неспроможність витримувати ритм під кінець[3].

Л[ред.]

  •  

Література, як і загалом мистецтво, потребує фанатизму. Якщо ти готовий усе віддати, є шанс, що воно тобі повернеться чимось надзвичайно важливим[3].

  •  

Літературний матеріал береться зі всього, він з’являється з повітря, яким дихаєш[3].

  •  

Люблю перечитувати поетичні книги. Мені здається, що перечитувати романи – доволі дивне заняття: якщо ти вже раз прочитав, то навіщо до нього повертатися. А поезію можна перебрати в руках декілька разів в силу її автономності, де кожен вірш є зліпком всесвіту. Тому я завжди намагаюся мати в доступності якісь поетичні збірники улюблених авторів[1].

М[ред.]

  •  

Мені завжди цікаво мати контакт із реальністю: писати, говорити про неї, стежити, як ця реальність реагує на те, що написав, мати контакт зі своїм читачем[3].

  •  

Мені свого часу Юрко Покальчук дав пораду, що коли берешся за роман, маєш уже на початку знати, чим він закінчиться. Це дуже важлива думка, тому що мова йде про структуровану річ, в якій є сюжет, якісь персонажі, які з'являються, зникають. Відпустивши всі мовні стихії і своїх героїв, потім важко у все це знову зануритися[5].

Н[ред.]

  •  

Найціннішим є те, що спробував зробити сам, незалежно від того, вдалося чи ні[3].

  •  

Написання роману — це досить химерне заняття, бо ти маєш тримати в голові безліч голосів і проживати разом з героями всі ситуації, в які вони потрапляють[5].

О[ред.]

  •  

Одна річ сидіти і теоретизувати, що треба писати так, а не інакше, а інша річ – спробувати написати самому, через власні прорахунки і невдачі. Це стосується не лише мистецтва – школа особистого досвіду найважливіша[3].

  •  

Однією з переваг літератури є те, що великою мірою в силу своєї експансивності вона витісняє реальність. Часто дійсність відчитуємо за творами мистецтва, при цьому вони часто не відповідають їй. Так воно і влаштоване: скажімо, про середньовіччя ми готові читати з історичних романів, не надто задумуючись про те, наскільки описане відповідає реаліям. Усе це влаштовує людство, інакше б література, мистецтво загалом не були б такими живучими[3].

П[ред.]

  •  

Поезію Пауля Целяна я для себе відкрив доволі пізно. [...] Він дійсно неймовірний. З одного боку, стиль складний, густий, затемнений, граматичний. Він вважається складним поетом. А з іншого боку, ця складність доволі універсальна, вона не закриває шляхи розуміння, а скоріше дає тобі можливість побачити ці тексти дуже по-різному[1].

  •  

Політика – це ж не лише те, якого кольору в тебе аватарка на Facebook і за кого ти голосуєш раз на п’ять років. Політика – це, скоріше те, чим ти займаєшся поміж виборами. Одне слово, «мистецтво поза політикою» в мене особисто викликає багато питань етичного характеру[6].

  •  

Попри те, що у нас були дуже потужні попередники — вісімдесятники, які нас доволі сильно притиснули своїм авторитетом, кілька авторів з нашого покоління теж увійдуть в літературу як самобутні і першорядні. Від попередників ми відрізняємося, можливо, меншою травмованістю: ми все-таки не мали досвіду цензури, радянського номенклатурного конформізму, не мусили бути членами партії, співпрацювати з представниками спецслужб[7].

  •  

Працює принцип сродної праці, про який писав Сковорода: якщо ти на своєму місці, робиш те, до чого лежить душа, жодних проблем ні з силою, ні з сюжетами, ні з енергією не виникне[3].

  •  

Приємно, що Семенка відкривають для себе й нові покоління поетів. Він, з одного боку, поет для поетів, бо страшенно технічний, модернізатор української поезії і багато чого приніс суто формально. Але, з іншого боку, його можна і читати, не сильно розбираючись в контексті[1].

Р[ред.]

  •  

Ранні українські повісті Гоголя – це те, що частково визначило мою оптику, моє бачення світу. Сприйняття метафор, сприйняття образу як такого. Великою мірою він поставив моє бачення. Для мене сьогодні Гоголь — це певна матриця[1].

  •  

Рік за роком відходять, покоління міняються, але Гемінґвей завжди залишається з нами. Я так і назвав передмову «Гемінґвей, який завжди з тобою». Такі речі, як Гемінґвей, потребують повторного перекладу і прочитання. Ті, хто читав у 16 років, мусить перечитати твори і у 30. Змінюється мова, мовна атмосфера. Бо мова українська, наприклад, 1987 і 2017 років – це різні мови. Тому актуалізація необхідна. Новий час, нова мова, новий переклад[8].

  •  

Рок давно перестав бути музикою протесту. Смішно протестувати в країні, де алкоголізм переміг на рівні національної ідеї, і всі твої дитячі ілюзії та утопічні уявлення про справжнє життя (секс, драгз і рок-н-рол, чорт його забирай) виявилися дитячими забавками порівняно із суворою реальністю.

  •  

Рок-н-рол давно позбувся своєї соціальної складової, власне не лише він: сьогоднішнє мистецтво — дохла шкапа з пересувного луна-парку — якщо і придатна на щось, так хіба смітити посеред вулиці.

С[ред.]

  •  

Семенко для мене справді дуже важливий поет, попри те, що поетично ми з ним дуже різні. Але на рівні гострого відчуття реальності він мені дуже близький[1].

  •  

Сюжетна поезія, як, приміром, балади, передбачає наявність зав'язки, кульмінації і розв'язки. Тому навряд чи підсумок-мораль у моїх віршах слід сприймати серйозно. Я і балади пишу умовні, і мораль моя умовна[9].

  •  

Сюжет у прозових текстах ніколи не був для мене першочерговим. Я не люблю гостросюжетну прозу. Набагато цікавіші деталі, контекст, ритміка, стилістика, мова персонажів, мотивація їхніх вчинків. Більшість сюжетів десь уже тисясу разів використовувалися[10].

Т[ред.]

  •  

Так, Гемінґвей засуджував війну і часто давав пацифістські настанови. Але у нього є і настанови про те, що людина має право захищати свої права, переконання, свою свободу і свою Батьківщину, і народи та суспільства мають право захищатися від агресії. Це важливо. Це те, про що забувають всі, хто намагається проповідувати капітальний пацифізм. Важливо активізувати Гемінґвея у контексті того, про що він говорив – про людську гідність та гідність суспільства, і про неприпустимість здачі своєї свободи і своїх переконань. Це речі, які є актуальними і сьогодні для нас[8].

  •  

Те, що в Донецьку влаштували саме такий сценарій розвитку подій, на моє переконання, не є природним виявом того, чого Донецьк насправді хотів.
У принципі, і в Харкові зараз могла би бути яка-небудь «ХНР», і ми б говорили: «От, бачите, харків’яни зробили свій вибір на користь сепаратизму». Переконаний, що було би багато українців, які би свято вірили, що харків’яни всі такі: українофоби і прихильники «руского міра»[2].

  •  

Треба розуміти, коли вони (політики) говорять про надбання українського народу, насправді йдеться про лобіювання лише інтересів російської мови й про повне блокування розвитку та пропагування української.

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 23 серпня 2016 року.

У[ред.]

  •  

Успіх – це досить умовне слово, яке потребує багатьох уточнень, приміток і коментарів. Існує, наприклад, успіх Ліни Василівни Костенко, яка може не писати нових речей, але надалі лишається кумиром тисяч читачів і визнаною поеткою для вже не одного покоління українців. Її книги віршів досить добре продаються, це ознака народної любові.
Є успіх Василя Шкляра, який продає десятки тисяч своїх книжок. Разом із тим є успіх Василя Портяка, Василя Герасим’юка та Василя Голобородька. Ці письменники, можливо, не є такими публічними або цитованими особами, але будь-хто, хто любить літературу, підтвердить: це письмо найвищого ґатунку.
Успіх цитованості та впізнаваності є у Леся Подерв’янського – його знають люди, які в принципі можуть нічого більше не читати. А ще є успіх Оксани Забужко, кожна фраза або заява якої обговорюється, викликає резонанс. Тобто успіх українського письменника можна визначити за різними критеріями[3].

  •  

У суспільстві є надмірний запит зробити з людей літератури моральних авторитетів. Цю потребу можна зрозуміти, але слід усвідомлювати всю небезпеку від такого процесу. Щоб завтра авторитетів знову не довелося скидати з п’єдесталу[3].

  •  

У «Таємниці» Юрій Андрухович пише про свій перший спогад — підлогу в будинку. У принципі, це логічно: дитина могла сидіти, лазити й бачити підлогу. Я теж дуже добре пам’ятаю дім, у якому ми жили, і людей навколо. Не можу сказати, скільки мені тоді було років, але, думаю, доволі ранній вік[2].

Х[ред.]

  •  

Харківський літературний музей — це одне з найважливіших місць у моєму житті. Я сюди приїздив ще школярем, коли вчився в гімназії в Старобільську. Мене привела моя тітка, Олександра Ковальова, поетка і перекладачка, членкиня спілки письменників. Я вже тоді активно цікавився літературою та поезією і музей став для мене потрясінням[1].

  •  

...Шевченко. З дитячого віку він для мене був автором не пафосних патріотичних віршів, а скоріше якихось неймовірно сильних, яскравих персонажів та образів. «Гайдамаки» — це не поема про тяжку долю українського народу, а про неймовірні пригоди, про неймовірну силу, закоханості, пристрасті[1].

Щ[ред.]

  •  

Щоб реалізуватися у будь-якій сфері – не лише у творчості, а й, скажімо, у бізнесі – передусім потрібні бажання і наполегливість. Якщо маєш ці риси, підкріплені тим, що умовно можна назвати талантом, усе це може спрацювати.
Коли ж бажання і цілеспрямованості нема, шанси різко зменшуються[3].

Я[ред.]

  •  

Я все-таки людина ХХ ст, людина паперової книги. Я читаю з інтернету, але маю якусь залежність від фізичної книги. Коли кудись приїжджаю, намагаюся знайти букіністичний магазин, піти там копатися. Я книгами буквально обростаю[1].

  •  

Якщо ж говорити про мою прозу, то в ній часто присутні персонажі, для яких є природною схильність до моралізаторства. Якщо я ввожу в текст пастора, то закономірно, що він говоритиме проповідями, а не тостами. Але, безперечно, це все художні засоби, і до настанов пастора у «Ворошиловграді» не варто ставитися, як до реальної проповіді в церкві. Багато хто сприймає моє моралізаторство за чисту монету, не помічаючи відвертого авторського скепсису та іронії. Все залежить від того, наскільки читач спроможний відчути гру, яку йому пропонує письменник[9].

  •  

Якщо ти знаєш що людина читає, ти знаєш про що з нею говорити. Так чи інакше ми є тим що ми читаємо, слухаємо, дивимося. Це і є комунікаційні місточки. Вони одразу допомагають. Коли ти заходиш в мій дім, ти бачиш, що в мене на полицях. І відповідно ти знаєш, що я за людина[1].

  •  

Якщо ти працюєш над великою прозою, дуже важливо писати постійно. Потрібна примусова праця за робочим столом, тому що інакше ти не напишеш книгу. Набити двісті сторінок на клавіатурі — це важка фізична робота, фактично те ж саме, що стояти на заводі за верстатом і які-небудь форми виготовляти. З одного боку, ти намагаєшся, щоб це не було механічно, щоб це приносило радість і задоволення. З іншого — іноді доводиться себе примушувати, коли якийсь внутрішній голос говорить: ні, не можна пропускати цілий день, не можна втрачати час — вставай і пиши! Так писання з якогось хобі, захоплення перетворюється на таку-от роботу. Але задоволення від тексту, який ти написав і який тобі самому подобається, мало з чим можна порівняти[5].

  •  

Я пишу про те, що мені цікаво, а цікавить мене не так багато речей. Мене цікавить присутність ірраціональності в побуті, житті, стосунках. Присутність бажання вийти поза межі, діяти проти правил. Мені цікаві загострені ситуації, коли людина раптом виявляє себе через дії, заяви, вчинки. І так само мені не цікаво просто розповісти історію людини. Куди важливіше, як у цій історії вона себе виявила і чому саме така історія трапилася[10].

З віршів[ред.]

  •  

Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости[6]!

«Він був листоношею в Амстердамі» (2009)
  •  

Але печаль сідає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила[6].

«Переваги окупаційного режиму» (2001)
  •  

Він витворювався із закоханостей і смертей,
зі списаних апостолами сторінок,
з готовності виховувати чужих дітей
й бажання не відпускати своїх жінок[6].

«Антена» (2007)
  •  

В їхніх віршах росла трава і
світило червоне сонце, і їхні юні
жінки притискались до них і шепотіли:
ми збережемо нашу молодість,
нашу поезію,
ми завжди будемо разом,
з нашою молодістю,
нашою поезією[11].

  •  

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм[6].

«Життя Марії» (2015)
  •  

На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: „Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим[6]!

«Він був листоношею в Амстердамі» (2009)
  •  

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати –
тимчасова адреса, країна напівжива[6].

«Життя Марії» (2015)
  •  

Ось знову я пишу про неї,
розповідаю про балкони
та її домашні розмови[6].

«Месопотамія» (2014)
  •  

писання в порожнечу
країна з аграрним драйвом
ось вони твої валізи
твої нирки
твоя література
коли тобі минає 64
і коли кров пригальмовує щоби подумати
куди їй далі бігти[6]

«Балади про війну і відбудову» (2001)
  •  

Танцюй, тесле, доки сонце стоїть
над найбільшим зі створених богом міст.
Танцюй, про все вже написано Гомером в його книжках[6].

«Антена» (2007)
  •  

Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу[6]

«Вірші, що не ввійшли до Цитатника» (1995)
  •  

Я залишаю це дивне місто,
місто прощених і прокажених,
яке тримає – впевнено й міцно
робочі долоні в глибоких кишенях[6].

«Антена» (2007)
  •  

я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе[6].

Mercedes-Benz

З роману «Депеш Мод» (2004)[ред.]

  • Я себе почуваю, як ріка, яка пливе проти власної течії.
  • Бувають в житті такі моменти, коли найвищою чеснотою і найбільшим моральним вчинком є звільнити оточуючих від своєх присутності, такі речі розуміти треба.
  • я боюся, що засну, і просто не додумаюсь прокинутися.
  • …як не крути, а в Радянському Союзі були дві речі, котрими можна було пишатись — футбольний чемпіонат і ядерна зброя…
  • Ми не гомосексуалісти, але все до того йде.
  • [Підліток Собака Павлов намагається пройти у метро за посвідченням своєї бабусі]
—Це, — показує Собака посвідчення. — Моя бабуся.
— Ну й що?
— Вона — ветеран.
Ну а ти що хочеш?
— Вона в танку горіла.

Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, й горіла, по фото не скажеш.


[Вася зумів ввечері додзвонитися до радіоведучого і вони провадять розмову]

— Ось кого із відомих осіб з бородою ви знаєте? — дещо манірно говорить ведучий.
— Санта Клауса, — говорить Вася.
— Ну, ні, — ображається ведучий. — Я вам говорю про реальних осіб. Про тих, хто насправді є.
— А Санта Клауса що — немає?
— Немає, звичайно.
— Да, мужик? — єхидно говорить Вася. — Це ти сам придумав?
— Що придумав? — не розуміє ведучий.
— Про Санта Клауса. Це ж придумати таке треба — Санта Клауса немає.

Сергій Жадан і «Собаки в космосі»[ред.]

Наведено деякі слова з пісень Сергія Жадана та гурту «Собаки в космосі».

«Зброя пролетаріату» (2012)[ред.]

  •  

…Система це орган, що заміщує совість,
це депутати, мандати і ювілейні дати,
система — це можливість ні за що не відповідати.
І єдине, що має над системою владу,
це булижник — зброя пролетаріату.

Ніхто не пришле тобі нормального директора,
чесного ректора чи податкового інспектора.
Нікого не цікавлять твої завали й стреси,
приступи агресії й сезонні депресії.

Нікого не хвилює, як ти повернеш кредити.
В разі чого, тебе можна буде засудити і посадити.
Нікого не турбують твої потреби.
Тому давай, браток, — все залежить від тебе!

Вчи історію.
Готуй революцію.
Лишай аудиторію.
Виходь на вулицю!

  — «Зброя пролетаріату»
  •  

…триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.

Й збираючись у клубах на свята і на паради,
на засідання китайської марксистської громади,
вони співатимуть: «Мао!
Ми на місці, Мао!»

Китайців ніколи не буває замало…

  — «300 китайців»
  •  

Мудаками стають бюджетники, яких виганяють на мітинги.
Мудаками стають журналісти, які співпрацюють із владою.
Мудаками стають старі письменники і молоді політики,
і навіть не знаю, чи можна вважати це для суспільства
серйозною втратою.

  — «Мудаки»
  •  

Мало хто розуміє специфіку політичної боротьби,
громадяни згадують про політиків лише на певній стадії непрухи й злоби,
мовляв, головне — потрапити до прохідної частини списку, а там що хочеш роби,
можеш прямо в сесійній залі курити свої гриби.

Умови роботи депутата невтішні й сумні —
їх примушують голосувати в будні і вихідні.
Тому замість займатися економікою й ліквідовувати заборгованості по зарплатні,
вони краще знову де-небудь поб'ються з приводу якої-небудь ***ні.

  — «Ляшко»

Про Сергія Жадана[ред.]

  •  

Андрій Бондар недарма називає Сергія Жадана «Моцартом людської комунікації»: Сергій знайомий з безліччю літераторів, музикантів, режисерів і художників, завдяки чому долучається до різних міжмистецьких проектів та організації концертів і фестивалів, і так само він — найзатребуваніший письменник у наших медіа[12].

  — Тетяна Терен
  •  

Його проза така ж густа і пластична, як і його непроза. Незліченні люди не тільки в нашій країні знають його вірші на пам’ять, бо живуть із ними щодня і щоночі, освідчуються, сумують і жартують. Нічого цього не було б, якби не любов, і вона взаємна[6].

  Юрій Андрухович
  •  

Сергій Жадан справді геній, що захоплює читача внутрішнім життям персонажів у постіндустріальних, пострадянських місцях. Його літературні впливи зрозуміють американські читачі: поети-бітники, Керуак та Берроуз, магічний реалізм. Незважаючи на те, що він пише про людей, що живуть у зовсім іншому часі та місці, його якось дуже легко впізнати. У нього є дивне чуття діалогу і він викликає глибоке захоплення, абсолютно позбавлене сентиментальності до цих людей, про яких ми тривалий час не знали[13].

 

Serhiy Zhadan is really a genius at drawing the reader into the inner lives of these characters in post-industrial, post-Soviet places. His literary influences are ones that American readers will understand: the Beat poets, Kerouac and Burroughs, magical realism. Despite the fact that he’s writing about people in a radically different time and place, it’s somehow very easily relatable. He has an uncanny ear for dialogue. And he evokes a deep love utterly devoid of sentimentality for these people about whom we have long known nothing[14].

  Марсі Шор

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg