Перейти до вмісту

Щербак Юрій Миколайович

Матеріал з Вікіцитат
Щербак Юрій Миколайович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Ю́рій Микола́йович Щерба́к (нар. 12 жовтня 1934, Київ, УСРР, СРСР) — український письменник, сценарист, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат, лікар-епідеміолог. Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського (1984).

Цитати

[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


  •  

Вадим Скуратівський у післямові до останнього роману з моєї трилогії написав, що Щербак помістив Україну у світовий контекст. І це правда. Чи був я у Венесуелі, чи Мексиці, чи Аргентині, чи Америці — я скрізь прокладав українські містки[1].

  •  

Доки не буде сильної української держави, не буде й літератури[2].

  •  

Захід не буде воювати за України. У військовому сенсі ми приречені. Але Захід боротиметься іншими шляхами за свої інтереси. Він зробить усе, щоб знищити Путіна. Тому він повинен був би все зважити. Крім того, Путін на території справжньої України (де немає смертохристів-запроданців) отримає дуже серйозну партизанську війну. А цим відкриє шлях до вічної нелюбові українців до росіян і навпаки. За це його колись прокляне і російський народ. Бо все ж у Росії багато людей, які вважають, що ми повинні мати побратимські відносини. Залишається вірити, що Путін усе це усвідомить[3].

  •  

Ми жили Політикою та Історією, а не дрібними продажними пристрастями, жалюгідним гламуром і телевізійними шоу політичних пігмеїв. Ми не мовчали, як сьогоднішні сірі кнопкодави і безголосі легіонери, а залишили по собі сотні документів — резолюції, проекти законів, протестні заяви, звернення, ми очолювали перші вільні демонстрації, виступали на масових мітингах і зборах, доводячи свою правоту. Ми були чесні перед собою і нашими виборцями, які, вірю, це розуміли. І сьогодні зі мною здоровкаються мої колишні виборці — я пишаюся цим[4]. — Двадцять років історії, 13 червня, 2009 року

  •  

Ми стали в третьому тисячолітті першою в Європі, а може й у світі, державою, яка була повністю захоплена бандитською зграєю... У нас же повністю весь уряд став корумпованим і перетворився на суцільне бандформування, зграю мафіозі[3]. — Про режим Януковича.

  •  

Молодим письменникам раджу пам'ятати, що до них були письменники і після них будуть. Потрібно поважати ту культуру і літературу, якій вони служать[5].

  •  

Не думаю, що поняття «патріотизм» вичерпується словами Семюеля Джонсона, який сказав, що це останній притулок для мерзотників. Це абсолютно нормальне почуття, бо воно не передбачає ненависті до інших, вивещення над іншими. Це почуття гордості за свою землю. Всі розмови про наш буржуазний націоналізм нічого не варті в порівнянні з Мексикою, де кожна найзлиденніша людина вивішує біля свого будинку мексиканський прапор. Нам ще таке і не снилося[6].

  •  

Нині у світі іде боротьба між двома доктринами: західного, ринкового лібералізму та доктриною абсолютизму й тоталітарної влади, яка вважає, що вона може забезпечити людям більш-менш нормальне матеріальне існування. Але при цьому забирає всі права та свободи. Європа не має гарантованого квитка на перемогу в цій боротьбі. Росія показує реалізацію авторитарного шляху. Також Китай є фундаментом цієї, другої, системи. До неї входить багато азійських країн[3].

  •  

Почуття письменницької самотності екзистенційне, але так само — і соціальне[2].

  •  

Путін — це особливий продукт, продовження таємних спецслужб. Він був дрібним кагебістом, людиною в органах не великого рангу та польоту, але навчився багатьом прийомам спецоперацій. Коли працював у Німеччині вивчив гітлерівські прийоми та побачив, що вони придатні для наслідування[3].

  •  

Путін перебуває під впливом денікінської, білогвардійської ідеології, яка повністю суперечить більшовицькій ідеології. Щоб там не казали, але більшовики проповідували дружбу народів, тобто інтернаціоналізм. Ця ідеологія в Росії тепер зникла і всі комуністи, оті старі пенсіонери, які думають, що Кремль продовжує стару совєтську традицію, до якої вони звикли, роблять трагічну помилку. У путінській Росії немає ідеології дружби народів! Це ширма. У Кремлі все зводиться до постулатів Денікіна: «єдіной і нєдєлімой Росії», єдиного російського народу. Малороси можуть служити Росії та російському народові, але не можуть бути окремим суб’єктом міжнародного права[3].

  •  

Путін порушив усю історичну еволюцію та брутально зруйнував міф про два братніх народи. Після цього вже не буде такої «братської» любові між українцями та росіянами, як було колись. Назавжди він посіяв величезне відчуження між нами. Тепер якщо закриється кордон, то станеться так, як у Грузії, де молоде покоління вже не знає російської мови і їм абсолютно не цікава Росія. Не врятує від цього навіть наша близькість мов[3].

  •  

Треба створювати лобі, сприяти перекладам на англійську, німецьку, працювати з Нобелівським комітетом. Але це буде, коли Україна утвердиться і стане процвітаючою країною, у що я вірю[2].

  •  

Чи є ще більше щастя — побачити й привітати прихід Історії й свободи на землю твоєї Вітчизни? Чи є ще більша печаль — стати свідком того, як авантюристи, охоплені жадобою влади, і зайди без роду й племені намагаються знищити незалежність української держави, створеної кров’ю і тяжкою працею попередніх поколінь[4]... — Двадцять років історії, 13 червня, 2009 року

  •  

Я завжди був переконаний, що у цій війні Росії проти України є великий фактор етнічної війни. Війни проти української мови, культури, релігії, культури і взагалі проти України[7].

  •  

Я ненавиджу повчання. Тому свій шлях молоді автори мають шукати самі. Краще хай читають гарні книжки і не думають, що всіх, хто був до них, варто забувати. Це невігластво, бо ж є культурна тяглість, без якої літератури просто не існує[5].

Див. також

[ред.]

Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]
  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга друга. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 264 с. — ISBN 978-617-679-191-1
  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3