Матіос Марія Василівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марія Матіос
Matios.JPG
«Я Марія Матіо́с, мати бджіл і мати ос»
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Марія Василівна Матіо́с (нар. 1959) — українська письменниця.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

Виборцеві ніколи думати, що влада плеще в долоні саме від такого анемічного виборця, бо як не піде він, влада має п’ятнадцять варіантів сфальсифікувати нібито саме його прихід на виборчу дільницю. Але вже з потрібним владі результатом[1].

Д[ред.]

  •  

Дуже важко і однозначно легко писати чесно, не замовчуючи невигідного, і не ідеалізуючи позитивного. Я такий баланс намагаюся тримати в усіх своїх книжках. Хоча я відкрита до дискусій з будь-якого питання. Хоча слід розуміти, що художній твір – це не історична дисертація[2].

К[ред.]

  • Коли я поринаю в історію, і неважливо, чи це історія двохсот чи п'ятдесятилітньої давності, відчуваю себе сапером, який іде замінованим полем. Так замінували наше минуле, теперішнє, i багато кому хочеться замінувати і наше майбутнє[3].

Л[ред.]

  • Любіть, бо лише любов - найвища правда.[4]
  • Люди чекають, що Україна почне чути саму себе з різних боків. І цей процес «зшивання» під силу лише митцям, — тим, хто володіє єдиною і бездоганною зброєю — словом.[3]

М[ред.]

  • …Мабуть, навіки завойованих жінок, як і навіки завойованих територій, і справді немає.[5]
  •  

Мені здається, що справжня література, романна література – це література великих пристрастей. Це мій постулат, і я від нього не відмовлюся як письменник, що світові тенденції відбивають саме романи. Епічні полотна. Мені здається, що тільки в епічних речах нуртують невигадані пристрасті, що тільки у романній розповіді «робиться» справжнє життя. І обсяг твору насправді не має значення. Має значення концентрація життя на сторінці книжки[6].

Н[ред.]

  •  

Народившись в українському селі в кількох десятках кілометрів від колишніх німецьких колоній Августендорф, Александердорф, Катарінендорф – нинішні села Банилів, Черешенька, Багна Вижницького району, я не знала, яким чином і на яких умовах відбулося переселення німців зі Швабії, Баварії, Богемії в Буковину, як і не знала про примусове переселення «додому, в райх» 45 тисяч буковинських німців восени 1940 року, після того, коли внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Північну Буковину «взяв у свої «возз’єднавчі» лещата» Сталін, при цьому нахабно (поза умовами пакту) прихопивши суто румунську Герцу, яка ніколи не мала жодного стосунку до українських земель чи змагань за Україну[2].

  •  

Нині є багато гарячих і нетерплячих голів. Я би декому з них кухоль води з гірського потоку на тім’я вилила, або дала би прутиком по штанцях. Бо радикальними гаслами спілкуються у світі терористи і бойовики. Ті, що беруть заручників[1].

П[ред.]

  •  

Перед тим, як сказати «так» чи «ні» будь-якій пограничній ситуації, я роблю три незмінні речі: дивлюся в паспорт, тоді в дзеркало, а після того розгортаю на підлозі дві величезні карти – намальовані фамільні дерева по обох батьківських лініях. Це дуже помічне, кажуть у нас на Буковині, бо ти бачиш, за ким ти йдеш слідом. І чи маєш ти за чиїми слідами йти взагалі[1].

У[ред.]

  •  

Українські письменники, відчуваючи цю похапцевість читацького інтересу, не такі вже й щедрі на великі романи. Тому не варто ідеалізувати українського читача, якому легше порпатися у фейках найнижчого ґатунку чи в «мережевому» лайні, аніж узяти до рук книжку. Статистика, яка стверджує, що семеро з десяти українців за рік не прочитали жодної книжки, – більш ніж переконливий аргумент писати для кожного письменника, як би це парадоксально не звучало[2].

  •  

У мене було багато резонів внутрішньо збунтуватися і вийти із кокона творчості. Нинішня влада два роки мене з цього кокона дуже активно виштовхувала. І таки виштовхнула[1]. — Про рішення піти в політику, 2012

Ц[ред.]

  •  

Цензурована, кастрована, спалена історія, на якій минуло багато моїх свідомих років, особливо історія історичних персон різних національностей, суспільного статусу і статків, які свого часу робили «погоду» в цьому краї, скидалася на обрубки, а не на повноцінне життя. І я, сама того не передбачаючи, як кріт, пройшлася у книжці 225-ма роками історії, так чи інакше пов’язаної з Буковиною[2]. — Про книгу «Букова земля»

Ч[ред.]

  •  

Чи не увесь український політичний і культурний дискурс за останні півтора-два роки щодня сходить на пси, як кажуть в моєму селі, точніше, зійшов на тотальні комікси і 73-відсоткову «ржачку». Тому особливо розраховувати чи сподіватися від публіки бажання читати великі книжки – то є неабияка сміливість, щоб не сказати, наївність[2].

  •  

Читач такої літератури – епічної, романної – є завжди. Він просто то приходить, то відходить. Хвилями.
Можливо, в цьому винні технологічні цивілізаційні процеси. Змінюється підхід до літератури і до речей, які ця література пропагує. Але я в цьому сенсі консервативна людина. Консерватизм не модний зараз, але він вертається – як і будь-яка мода[6].

Щ[ред.]

  •  

Щоб зламати людину, не конче кидати її до в’язниці. Я крайнощів не люблю ні в чому, але жодного сантиметра власної гідності також не віддаю ніколи і нікому. Хтось називає це впертістю. Інші – позицією[1].

Я[ред.]

  •  

Я думаю, що, коли би в українській політиці існувала бодай би зародкова політична культура компромісу, ми не мали би тої ситуації, яку маємо нині щодо мовного закону. «Мовна» проблема закорінена в політиках, а не в суспільстві[1].

  • Я Марія Матіо́с, мати бджіл і мати ос.[7]
  •  

Я переконана, що підхоплювані і нашими деякими «умами» «закидони» північного сусіда про необхідність федералізації України чи ще про якусь політичну темряву, врешті-решт, змусять українських політиків-державників звернутися до світових історичних аналогій у сфері налагодження суспільної згоди[1].

  •  

Я хотіла написати гімн землі, яка мене народила і благословила на працю. Я хотіла відшукати ті часи, коли Буковина ставала авансценою європейської політики і європейських подій. І я хотіла мати підтвердження цьому в документах. Такі документи знайшлися в архівах Відня, Києва, Чернівців, у приватних колекціях[2]. — Про книгу «Букова земля»

  • Я як письменник хочу вчити людей любити, а не ненавидіти. Я хочу, щоб люди були людянішими…[3]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg