Процюк Степан Васильович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Степан Процюк
Stepan Protsyuk.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Процюк Степан Васильович (нар. 13 серпня 1964) — сучасний український письменник.

«Тотем»[ред.]

  • Бо багато людей, хлопче, живуть, наче animal: йдуть від одної жінки до іншої, змінюють чоловіків, плачуть на похоронах, а потім ґрунтовно забувають померлих, поточених цвинтарними хробаками; говорять високі слова, водночас маючи десь мовлене. І не рятує від сліпого гедоністичного танцю ані освіченість, ні інтелект; осипаються рум'яна і білила виховання перед ликом основного інстинкту. І триває варварський танок на кістках облізлої безпорадної етики.
  • Ніхто не бачив обличчя пані Свободи: ані зашмарканий першоклашко, ні геронтократ-мільярдер, ні старець-стовпник, ні елітарій-філософ. Бо смертній людині заказано піднести погляд до її жахливого віртуального лику. Бо заборонене знання приносить смерть. А блаженне невідання дарує світляки ілюзорного спокою. Бо многоликий Сфінкс свободи відмірює краплинками царські дари для вибраних, адже передозування є отрутою. А неспокушені парфумами великої Пані довше живуть…
  • Твоє ім'я Віктор, себто переможець. Частенько ім'я насміхається над власником: скільки нудить світом понуро-депресивних василів, у яких від царського і достойного хіба що присмеркове сяєво імені, чи слізливих невдах-петрів, що компрометують стоїчне наймення. І несть числа мартирологу змарнованих і занечищених імен, котрі не в силі підігрівати своїм первісним світлом дрібненьку мету і куці помисли їхніх носіїв.
  • Він збагнув усю страшну периферійну тоскноту буття. На що сподіваються ці маргінальні люди довгими і безнадійно слякітливими осінніми вечорами? Чи мучить їх хоч іноді потреба змін? Вони роками методично приятелюють, чаркуючись і пліткуючи з одними і тими ж обличчями, десятиліттями ручкаються із тими ж долонями, протягом велетенських часових відрізків не виїжджають за межі своєї богоданої і богозакинутої території. Вони ж тут живуть десятки літ! Жодних нових вражень, обмаль позитивних емоцій, одні і ті ж плітки, чутки і домисли. Це ж добровільне заслання. Саморукотворна тюрма. Екзистенційна пастка.
  • Істинними проявами кохання захоплюються, але і ненавидять. Захоплення та скепсис, страх і заздрість, ненависть і міщанську зневагу теж покладемо на жертовник для закоханих.
    Закохані! Запаси ваших сил, на жаль, вичерпні. Часто супроти вас соціум і прогнилі табу, мораль і найближчі родаки. Так багато існує мишоловок для любові і так мало зеленого добровісного світла. І ви, ті, що пробували заглянути крізь всуціль зачинені двері, поступово надламуєтеся, гаснете і стаєте у шеренги тих, котрі добропорядні і пристойнозакроєні.
    Смеркнуть ваші серця, і вдруге ви уже не спроможні на безумство любові. І якогось зимового, незігрітого поривом за межу, вечора ви раптом кажете, навчаючи молодших: «Кохання — це дурниці. Всі ми перехворіли ними, як були юними». І не чуєте, що всередині вас бамкає найсумніший дзвін. І не підозрюєте, що це поминальна вашому колишньому коханню.
    Ви кутаєтеся у халати, настромлюєте на холодні кінцівки тапочки і, штучно позіхаючи, прорікаєте: «Спокій дорожчий від любові». Але це вже не ви, а інша людина всередині вас, адже всі ми зазнаємо за життя декілька (не)помітних перевтілень.
    А у паралельному світі бушують любовні трагіпристрасті, самітні метелики звільнених від рутини душ летять на обманливе світло, екстатично танцюють тіла і аури закоханих.
    Але ви позіхаєте, затягуєте штору і, готуючись до сну, тремтячо-байдуже повторюєте, як авантюрист-психіатр, пролог до гіпнотичного сеансу: «Ні-ні, це не для мене… це не для мене… не для мене… мене…»
    Засинаєте, чомусь впевнено-невпевнені і задоволено-незадоволені.

«Бийся головою до стіни»[ред.]

  • Синові спершу важко було уявляти батька небатьком. Потім — легше. Інколи батько нагадував йому ненависного хворого хлопчика, який ніколи не зможе духовно розвиватися, сприйнявши уявлення про навколишнє один раз, правильно й твердо, як залізобетонну конструкцію. А іноді крізь старечі риси проступало якесь щупленьке залякане єство. Так дивно співіснує цей гібрид беззубого старечого лиця з рисами внутрішнього хлопчика, навіть не отрока, а восьми- чи десятилітньої дитини.
  • Інстинкти рідної крові сильніші за силогізми. Батько то говорив нісенітниці, то повертався до нормального стану, наче теж був лялькою на шнурочках… Бо всі ми в різні відтинки життя стаємо ляльками, які залежать від примхи ляльковода.
  • Триває масакра смерті. Усе, що вчора було здоровим і успішним, через кілька років (чи кілька десятків років) одмирає, підкоряючись невмолимому біологічному закону. Зерна великого розпаду не оминають найшляхетніших і найцинічніших. І хіба має значення, що вчора ми ще були здатні на кілька коїтусів протягом доби, коли завтра мочимося в слоїчок? І хіба важливо, що позавчора ми ще кохали й вірили, коли післязавтра наше місце займуть інші, щоб знову кохати / не кохати й вірити / не вірити?
    Ми будуємо плани, уявляючи себе богоподібними. І страждаємо, ототожнюючись із земляним черв'яком. Ми сміємося на віденському бенкеті і в сільській халупі. І плачемо, уявляючи себе страждальцями. А поруч стоїть Біла Пані, розважаючись нашими долями і вчинками.
  • І всі — врізнобій! швидко! — почали втікати з хати, де ожив покійник. Той підвівся, важко зітхнув. Потім попросив сина, який залишився, допомогти йому встати з домовини, бурмочучи, навіщо його туди впакували. Відкинув милиці, пройшовся. Відмолодів на двадцять років. Поцілував сина в голову. Вийшов надвір. «Синку, мені не можна тут довго затримуватися», — і недоладно змахнув напівпаралізованими руками.
    Руки зметнулися до неба. Лише друге око й далі було закритим. Тато злетів. Спершу важко й невміло, повільно, немов могутня відцентрова сила спихала його в землю, з якої всі вийшли і до якої повернуться. Потім — швидше, легше, красивіше.
    Над Землею летів уже не батько, а відмолоділий напівбог.

Психобіографічна трилогія[ред.]

"Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника"[ред.]

  • Трагедійні таланти - це нагадування людині про її тлінність і проминальність... Трагедія - рідна сестра сльози. Саме сльоза веде нас якнайдалі від варварської фауни і безпристрасної флори. Сльоза - це ритуальна богиня, що займається великим очищенням. Всі наші шляхетні вчинки виростають із архетипів трагічного.
  • У Стефаника є багато кольорів, але всі вони підпорядковані чорно-білому чи чорно-білому кольоровому царству. Чорний - це строгість, жалоба і біль. Білий - сподівання, урочистість і святковість. Поміж них і поміщаються основні віхи людського життя.
  • Франко - це айсберг, милостиво подарований нашій солодкавій та обережній літературі. Він пропускає крізь себе тисячі енергетичних згустків і правд.
  • ...напевне, лише ті юні обранці літератури чогось вартують, які при особистому знайомстві із своїми відомими старшими попередниками не мають всередині фамільярного хамства, принаймні такого собі "поплескування" по плечу. Коли їх пронизує той страх і трепет, це є добрим лакмусовим папірцем, що вони правильно обрали шлях...
  • Життя і побут покутського села кінця ХІХ - початку ХХ віку не можна вивчати за його творами! Бо він не реаліст-побутописець, а співець екзистенційної епілепсії... Творчість Стефаника опинилася як над часовими, так і національними чи географічними рамцями, які ще можна назвати прокрустівськими канонами.
  • Справжні слова у нас так рідко вимовлялися. А Вона чекає, як царівна, не отруєних розголосом писателів, не череватих редакторів із широкими капшуками грошей, не самозакоханих бевзів, які повірили у свій напівбожеський образ, не чемних патріотів із любов'ю до народу у корчмах і кнайпах. Вона чекає того дужого і могутнього, хто виконає Його волю, що би се не коштувало тому дужому і могутньому як людині.
  • ...Василь Стефаник, свідомо чи не свідомо, зробив усе можливе, щоб літературний європейський світ забув про нього. Це нагадувало світську схиму чи відречення. Можливо, і переклади своїх творів він вважав "афішуванням і комедіянством"? Що ж, коли деякі великі майстри приховували свої імена, щоб служити мистецтву, а не власному, занадто людському, марнославству, - то він сміливо міг поповнити нечисленні ряди цих жерців процесу, а не мети.
  • Творчість має різні форми. Збудувати хату чи вишити сорочку - як написати книгу. А коли твої слова збунтувалися, але рвуться зсередини? Тоді їх треба випускати на волю, творячи усну книжку. Вона подібна до вітру з його нестійким чаром.

"Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка"[ред.]

  • Вночі він вийшов надвір. Гордо височіло небо, однакове над сільською стодолою і велелюдною столицею. Холодно й однаково для кожної істоти світили зорі. Раптом Володиними щоками покотилися сльози. Трагічний чорний безмір тиснув на нього і страхав. Чомусь уявив небо у формі могильної плити.
Темна безодня, поорана зимними зоряними світляками, щось розбудила в ньому. Хто і що може протиставити цьому бездушному огрому вгорі? Цьому чи то хаосу, чи то ієрархії космосу? Космосу байдужий і наш сміх, і наш плач, наші тріумфи і поразки. Якось збагнув це з усією силою – і ледь не покотився по землі від болю.
  • Ти написав це після чергових зносин з повією. Ти нічого не міг із собою зробити, плоть вимагала своє. Але такі зустрічі щось відбирали. Ти почувався спустошеним і надламаним. Мав химерне враження, що чиниш якесь блюзнірство. З повіями неможливо було говорити по-людському. Вони або підозрювали щось ненормальне для себе, або впадали в істерику, або вважали тебе не при своєму розумі.
…їх багато, вони пропонують тобі оргіастичне забуття – безліч жіночих тіл, які не відають вірності – вони корчаться перед тобою у безсоромних своєю байдужістю позах і заманюють тебе на кладовище померлого кохання – у них немає навіть темної ідейності: ні мужефобії цариці Кіркеї, ні архетипної травми Медеї, ні звихнутості жіночого шовінізму – живі трупи, ходячі скелети, обтягнуті надлишковою пишнотою форм чи їхньою мініатюрністю, байдуже – вони хочуть умертвити твою потребу любові, донищити те, що не змогла зробити твоя мати…
  • – всередині його серця є невеличка рана. Вона майже непомітна. Про неї ніхто не знає. Навіть не здогадується. Та й чи це дивно? Кого цікавлять чужі сердечні рани, коли у кожного і своїх достатньо? У всьому винна вона, ця невеличка рана у його серці, ця підступна безкровна щілина, ця збезуміла упириця, що кожен день відсмоктує свіжу порцію його живої крові. Скоро уже нічого не залишиться. Але про це ще ніхто не знає, окрім моторошної пари – нього і його кровосмоктальниці. Ще трішки, ще чуточку, ще граминку – і про це дізнаються всі неліниві…
  • Письменник може експериментувати до тієї пори, поки це заняття має вищу доцільність. А якщо розкутістю і пошуками виправдовується внутрішня надламаність, цинізм пересиченого чи аморальність, якщо він не може творити вартісні речі, зате вимагає виняткового ставлення до свої персони, то це викликає огиду. Не йдеться лише про його особисте життя. Цинізм – це намагання жаби прищепити собі орлині крила. Аморальність – це прагнення свідомо видавати себе не за того, ким ти є насправді.
  • Кажуть, що тебе читають більше, ніж інших, що ти модний і сенсаційний письменник. На Заході модні письменники живуть заможно! Напевне, проблема у мові… Але ти не можеш викинути її з себе – це сильніше від твоїх пояснень і скарг. Як ці «масові читання» з нальотом нездорової цікавості («ану, побачимо, що він устругнув цього разу!») відображаються у твоєму житті? Ти так повірив у літературу, так потягнувся до неї, а вона виявилася дріб’язковою і жорстокою бабуленцією, що кривить свої клеваки у плюндрівницькій посмішці…

"Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка"[ред.]

  • Ходиш сам удень, дивишся на свою долоню – і ніби читаєш, уявляючи, що долоня – це книжка. Так хочеш читати, що готовий місяць не їсти, аби лиш була книжка – чим товстіша, тим краще…
  • Ти хотів, щоб учитель теж порадів, бо все таке гарне й миле!.. Але він саркастично проронив, що ти – хохлацкій сочінітель. Він вкладав у ці слова всю свою куцу зневагу дрібного покидька, не відаючи, що напророчив тобі долю. Лише ті два слова звучали трохи інакше – український письменник.
  • У театрі можна забути дійсність, бо він є острівцем ірреалю. Театр імітує наші інші можливості, допомагає мріяти. Театр завжди є галантним ошуканцем.
  • Коли дехто згадує прочитані щойно твори невідомого письменника, його ім′я починає поступово віддалятися від свого фізичного носія – і жити в окремому вимірі. А той, раніше не знаний носій цього імені, залишається таким же, бо плоть нічтоже.
  • Справжнє письменницьке ім′я, без штучності й пересад брехні, завжди прощається із тим або тією, що його витворили. Прощається не тому, що воно таке неввічливе чи невдячне, а тому, що дитина ніколи не належить матері або батькові, лише собі. Письменницькі імена витворюють не обмежені зусилля індивідів, а вічний потік життя, що є альфою і омегою. Потік, який триває безконечно…
  • Історія української літератури – це історія не лише словесного пантеону, а й занапащених доль тих, які не могли жити інакше. Чомусь Той, хто розподіляє таланти, вирішив таки вділити народу, у якого мова часто була в напівтрупному стані, чимало талановитих творців, які не зреклися цієї упослідженої мови, ставлячи на карту не лише свій добробут чи популярність, а й життя. Історія української літератури – пантеон лицарів, що склали до її похмурого вівтаря всю красу своїх незрозумілих і дивакуватих для загалу душ. Можливо, у небесних чертогах була доконче потрібна ціла когорта місіонерів, що творили культуру свого народу з фольклору й напівпорожнечі, писали словники й економічні статті, просвітницькі брошурки рідною мовою, сиділи по тюрмах і зрікалися особистого.

Посилання[ред.]

  • Процюк С. В. Тотем. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. — 192 с. — ISBN 978-966-8098-48-2
  • Процюк С. В. Бийся головою до стіни. — Луцьк: Твердиня, 2013. — 200 с. — ISBN 978-617-517-144-8
  • Процюк С. Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника.;— К.: ВЦ «Академія», 2010. — 182 с. (Серія «Автографи часу»). — ISBN 978-966-580-320-1
  • Процюк С. Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка.;— К.: ВЦ «Академія», 2011. — 301 с. (Серія «Автографи часу»). — ISBN 978-966-580-374-4
  • Процюк С. Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка.;— К.: ВЦ «Академія», 2013. — 192 с. (Серія «Автографи часу»).