Гончар Олесь Терентійович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олесь Гончар
Олесь Гончар.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олесь Терентійович Гончар (1918 — 1995) — український письменник.

Цитати[ред.]

  •  

Буває ж іноді, як з одного почутого слова несподівано виникне ціле гроно образів, формується задум... Так, скажімо, було з тропкою, словом, що його довелося випадково почути десь у степах. Іншим разом у колі білоруських друзів сподобалось слово «розвітання», відчулося, що в нашій мові слова саме з таким відтінком нема і що було б добре ввести його в наш мовний ужиток[1].

  •  

Дивує, з якою настирністю івани піклуються про поширення російської раси (про масові зґвалтування радянськими солдатами жінок та дівчат у Будапешті; запис у щоденнику 29 березня 1945[2]

  •  

Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть ще й від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитися до народної мови, цього ясного і справді цілющого для художника джерела. Гоголь, захоплено відкриваючи красу фольклору, колись висловив думку, що саме народні пісні, може, навіть більше, ніж праці історично-документальні, виповідають нам справжню, не поверхневу історію народу, розвиток його моралі, психології, глибинні процеси духовного життя.
Це ж можна сказати й про творчість народу в царині мови, у довготривалій розбудові тієї найскладнішої сфери, яка, мовби володіючи безліччю живих нервових закінчень, не перестає дивувати нас своєю чутливістю, незрівнянною здатністю вловлювати весь гомін світу — і потужні туркоти епохальних подій, і ледь чутний шепіт інтимного, найближчу хвилю життя і його найдальші зоряні шуми[3].

  •  

Коли йдеться про майстерність письменника, про його професійну підготовленість до нелегкої й відповідальної творчої праці, коли хочемо визначити справжність таланту, що йде в літературу, то неодмінною ознакою тут буде, мабуть, саме це: вміння молодого митця вслухатися в мову народу, всією душею сприймати й відчувати слово народне, його інтонаційні відтінки, всю його багатобарвність, розмаїття, красу, часом глибоко приховану. Бо ж у тім-то й місія майстра, щоб цю красу видобути, викресати зі слова, навіть найбуденнішого, створивши йому відповідне суспільство, надавши слову таке місце у творі, де б воно само оновилося, набуло свіжості, сяйнуло, розквітло[4]!..

  •  

Не було випадку, щоб видатний твір літератури був написаний сірою мовою, щоб вдавалось його вибудувати словами зужитими, знебарвленими до пересічності, до нудної стертості п’ятака. Енергія слова з енергії душі, тільки так. Убога стилістика найчастіше є породження убогої думки. Ставитись до мови творчо, сміливо, але й з безмежною відповідальністю — це чудово вміла робити наша класична література. Досвід її вчить, що найвища майстерність художника слова — у його вірності життєвій правді, яка вбирає в себе, зокрема, й правду народної мови, засвідчену в найрізноманітніших виявах,— і в пісенному ліризмі, і в гуморі, і в згустках афористично місткої народної мислі[5].

  •  

Не система винна, що у нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?[6]

  •  

Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу![6]на прохання влади написати роман про УПА «так, як треба»

  •  

Мова народу для письменника — це як повітря для життя, це все його найдорожче і найсвятіше. Мова — душа кожної національної культури, джерело й запорука її розвитку, про це слід кожному і завжди пам'ятати. …Свого часу всупереч виступам письменників-депутатів Рильського, Бажана та інших, нам був нав'язаний псевдодемократичний хрущовський закон (вердикт?) про необов'язковість вивчення української мови в школі, хоча в жодній цивілізованій країні не може питання постати так, що рідну мову можна вивчати, а можна й ні.[7]

  — вступне слово на ІХ з'їзді письменників України, 5 червня 1986
  •  

Мені можуть закинути, що література не повинна бути моралізаторською, виступати в ролі класної дами, але ж і не має вона пропагувати аморальність, нецензурщину, брутальний жаргон, принизливий для людини. На фронтах ми чули всякого, але, скажімо, пригадую, як подільські селяни зі своєю вродженою делікатністю не приймали поширеного всюди лихослів'я, з відразою ставилися до нього, виявляючи цим свою справжню культуру душі, вроджену чистоту і вірність своїм залишеним вдома сім'ям.[7]

  •  

Письменник усе має чути, вбирати, акумулювати в собі, щоб, вивіривши непохибною художньою мірою, випробувавши матеріал де знанням, а де інтуїтивно, доторкнутись до цього слова, відчути можливості, які воно таїть, і вже своєю працею зуміти надати йому нового блиску, відшліфувати, як діамант, і в такому вигляді повернути народові, долучити до скарбів його діючої літературної мови[8].

  •  

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.[9]

Про Гончара[ред.]

  •  

Усім відомо, з якою увагою ставився Олесь Терентійович до мови, він по кілька разів переписував свої твори і, мабуть, знав напам'ять кожне своє речення. Він не любив чужих привнесень до свого тексту і навіть з одного слова міг здогадатися про редакторське виправлення. Одного разу він попросив мене послухати два варіанти складнопідрядного речення і сказати, який з них кращий. На мою думку, кращим був другий варіант, і я про це сказав. І тут Олесь Терентійович ніби осяявся ізсередини, розговорився, що траплялося з ним рідко. Це був своєрідний роздум про оригінальність і неповторність стилю письменника, який можна порівняти тільки з музикальною гармонійністю, де кожен звук і тон мають своє призначення і, порушивши щось одне, можна зруйнувати всю цілісність.[7]

  Олесь Лупій, український письменник
  •  

…Олесь Гончар належав до тих сумлінних і вимогливих до себе авторів, які мали виняткову здатність критично поглянути на зроблене. Він ще і ще раз сам повертався до вже написаного (і багато разів виданого), щоб ще раз перевірити, наскільки повно і точно слово передає думку. Він (як і Л. Толстой) сам постійно правив свої твори, вносив зміни, стилістично шліфував тексти. Найкращим редактором його творів він був сам. Це єдиний випадок за всю мою багаторічну редакторську діяльність.[7]

  — Галина Рогач, багаторічний редактор у видавництвах «Освіта» та «Веселка»
  •  

Олесь Гончар, як Дніпро, як степ, як наше Придніпров'я, є той архетип, та знакова особистість і той бренд, ім'я якого носить і вулиця, і Ваш університет, і багато різних закладів у Дніпропетровську. Хочу сказати, що сучасні письменники потерпають від малотем'я, постійно знаходяться у пошуках теми. Олесь Гончар не шукав тему — війна сама нахабно увійшла в його життя і творчість. Завдяки своєму таланту він зміг правдиво показати війну. Ремарк, Барбюс, Гончар — ці люди стоять на одному щаблі. Ми повинні пишатися Олесем Гончаром.[10]

  Леся Степовичка, українська письменниця

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.217
  2. Одна повія на сто солдатів
  3. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.211
  4. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.211
  5. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.211
  6. а б 90 років тому народився Олесь Гончар (Газета по-українськи, 2 квітня 2008)
  7. а б в г Галич В. М. Саморедагування публіцистичних творів Олесем Гончаром: прагматика тексту // Наукові записки Інституту журналістики
  8. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.216
  9. Крилаті вислови про українську мову, які актуальні досі.
  10. У ДНУ ім. О.Гончара пройшло літературно-музичне свято «Душі соборність Шевченкового джерела» (Інформаційно-аналітичне агентство ДНУ ім. О. Гончара, 4 квітня 2014)