Калитко Катерина Олександрівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Катерина Калитко
Kateryna Kalytko in 2019.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Катери́на Олекса́ндрівна Калитко́ (нар. 8 березня 1982, Вінниця) — українська поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів. Членкиня НСПУ (2000) та Українського ПЕН.

Цитати[ред.]

  •  

Боснія і Герцеговина здається мені абсолютно феноменальним прикладом людяності. Незважаючи на те, що пережили там люди, після всіх цих жахливих досвідів, вони лишилися людьми. Вони переступають часом через страшний біль всередині себе і намагаються відбудовувати діалог і власне суспільство. І саме цей підхід нам дуже потрібен зараз[1].

  •  

Досвід війни – це обдерта шкіра, коли ти розумієш, що боляче навіть до повітря торкатися. Але іншого повітря в тебе нема[1].

  •  

Колись ми були дітьми, які мусили боротися за свої переконання, здобувати право на голос. І ось ми виросли. Тепер дорослі – це ми, і рішення приймаємо ми. І ми можемо змінювати це місто[1].

  •  

Мені, звичайно, як поетці письмо здається найкращим способом долати мовчання, адже поезія – територія величезної свободи, ця форма висловлювання практично всесильна. Однак поза поезією найпершим інструментом для кожної людини має бути чесність. І перед собою, і на тому полі, де вона здатна вплинути на порядок денний[2].

  •  

Ми як суспільство зараз схожі на паровозик, що спершу стрімко виїхав нагору, а тоді почав скочуватися донизу. Навіть те, що я чую в публічному дискурсі, те, як ми проголосували навесні – це якийсь дитячий садок. Я, звісно, заохочую експерименти, але не в часи війни та протистояння з таким потужним ворогом як Росія. Як влучно сказала Оксана Забужко на цьогорічному фестивалі «Острів Європа»: «за пів покоління до перемоги піддатися на ніщо»[1].

  •  

Насправді в Боснії трошки інший дискурс, але працює той самий принцип: їм також завжди казали, що вони – не окрема нація, а потурчені серби, що немає ніякої боснійської мови, це лише діалект сербської – хоча є засвідчений літературний стандарт[1].

  •  

«Орден мовчальниць» у мене також центрується навколо не/довіри. І недовіра тут – як потенційна можливість довіри[2].

  •  

Орден мовчальниць – це не надто добровільна спільнота, куди жінок відправляють або сформованими особистостями — за непокору, або з дитинства — щоб проявам цієї непокори запобігти. Відповідно, з цієї організації важливіше вийти, бо вступити в неї можна, навіть не дізнавшись про це. А ще завжди ж знайдуться охочі тебе туди запроторити[2].

  •  

Спільне благо – процес і продукт спільної роботи. Усе це ніби очевидні речі, але, мабуть, їх ще довго доведеться повторювати, поки кожен українець не зрозуміє, що свобода і життя кожної окремої людини, зокрема її психіка, є найвищою цінністю, і ми всередині спільноти мусимо їх оберігати[2].

  •  

Теза Адорно про те, що після Аушвіца поезія неможлива, себе не виправдала. Можлива. Так, це інша література: змінилася мова, змінилася мікрохірургія роботи з текстом. Але людство існує, і література можлива. І завдання письменників у цьому контексті – зробити все, аби люди продовжували осмислено існувати далі[1].

  •  

Те, що в нас є держава, – величезне благо. І найкраще, що ми можемо зробити з нею і самими собою, – це уявити її як 300-річний проєкт у майбутньому. Мінімум. І почати працювати саме на цей 300-річний проєкт, а не на коротку перспективу до чергової революції[2].

  •  

Той набір комунікативних моделей, яким ми більш-менш успішно оперували до пандемії, припинив працювати. І найближчим часом нам усім доведеться щось навколо цього вигадувати[2].

  •  

Україна справді повинна здійснювати культурну децентралізацію. Я дуже люблю Київ за атмосферу постійного драйву, але те, що відбувається на місцях, часом навіть важливіше, адже столиця дещо розбалувана розмаїттям подій. А на місцях дуже вдячно сприймаються будь-які культурні ініціативи. І навіть якщо виходить не все, це все одно шар торфу, з якого проросте щось нове[1].

  •  

Українці дуже травмовані – і кожен індивідуально, і спільнота в цілому. Між нас – колосальний брак довіри, колосальний брак спільної мови. Ми попросту не вміємо спокійно говорити одне з одним, рано чи пізно впадаємо чи то в істерику, чи то в мовчання, чи то в надмірну ейфорію. Однак важливо пам'ятати: там, де мовчать, спільна мова точно не випрацьовується[2].

  •  

Уявлення про те, що все, зроблене нами нині, триватиме далі, що ідеї стануть осяжною реальністю, в якій, можливо, житимуть наші діти й онуки, здається мені дуже амбітним і відповідальним завданням[2].

  •  

У мене є теза, що біографія завжди тісно пов’язана з географією. Ландшафт, в якому ти виростаєш, формує тебе значною мірою. І вся ця приреченість, всі трагедії, як і все щастя і вся піднесеність, все це «зашите» в твою географію. Тому кордони, які намагається відновити умовний ліричний герой збірки, такою ж мірою географічні, як і внутрішні[1]. — про поетичну збірку «Ніхто нас тут не знає і ми нікого»

  •  

Я от наголошую, що походжу з Поділля, де плутаються наголоси і сходяться всі шляхи. Щоразу така візитка – це по-різному структурований досвід. Тільки почувши, що кожному з нас важливе, можна спробувати будувати мости спільної мови[2].

З віршів[ред.]

  •  

Любове моя, росте й росте апокаліпсис,
як дерево у щілині муру — криве, неспинне.
І, щоби його заперечити, я торкаюся
твоєї щоки, ключиці, стегна, коліна,
цілую, як по війні.
Як вогонь.
Як ікону.

І яблуко сонця падає, збите із гілки диханням,
і світло кипить, видушує скло віконне[3].

«Всі наші міста під прапорами хвороби»
  •  

Можна стати навколішки, поцілувати. Погладити.
Зграя сірих гусей здіймається в небо,
края розходяться – наче свіжо зашита рана на животі,
коли підіймаєш важке[4].

  •  

Пристасть сиплеться в пригорщі тонким і ніжним помолом –
недаремно ж ми в черзі до Божих млинів стояли.
І якби ти мене запитав – а навіщо? – я би
Не знайшла причини, тільки любов і голод[5].

  •  

У небі зламали печатку. Співати, сяяти, спати
як звірі — тривожно, коротко.
І дотик мандрує нижче.
Коли тебе обіймаю — чую, що під лопаткою
відлунює серце,
усі заборони знищуючи[3].

«Всі наші міста під прапорами хвороби»

Про Катерину Калитко[ред.]

  •  

Горло – зболіле, здавлене, перерізане, стиснуте руками в пориві пристрасті, страху, злості, відчаю. Горло, в якому деруть слова й пелюстки. Від першої поетичної книжки до першої великої прози стиль і образна система Катерини Калитко міняються, але це горло буде чи не в кожному її творі. Вісім поетичних книжок, дві прозові, безліч премій і літературних відзнак, десятки перекладів, устабільнене шановане місце в сучасній українській літературі. І в найчесніших моментах її творів те горло буде саме таким красивим і жахливим – навстіж роздертим[4]. — З есею «Катерина Калитко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Ці двоє, які сплять, обійнявшись в одном ліжку, мають за собою те, що дозволяє їм безборонно змішувати чужість та інакшість. Вони мають досвід війни, буквального й дуже наочного порушення кордонів – державних, приватних, буттєвих. Сирота покидає острів, щоби жити на материку серед людей. Вона тікає не від зради. Вона тікає від досвідів, які їй – богині – недоступні, бо деяку роботу адамам таки треба робити самотужки[4]. — З есею «Катерина Калитко»

  — Ганна Улюра
  •  

Коли вийшла книжка Калитко «Катівня. Виноградник. Дім», вона шокувала якоюсь нестерпною вчасністю. Тривало літо 2014 року. Ми вчилися жити на війні і з війною, а цю книжку написала людина, яка вже вміла так жити. Можна припустити (й навряд помилитися), що Калитко, яка багато перекладала боснійську прозу й має міцні зв’язки з балканською літературою, «встигла навчитися» війни звідтам, опанувати досвід, який для нас у 2014-му був новим, приростила собі чужі історії[6]. — З есею «Катерина Калитко»

  — Ганна Улюра
  •  

«Катівня» досліджує різновиди болю. Біль – стан, у якому неможливо відмежувати об’єкт і суб’єкт, того, хто продукує біль і того, хто його переживає. Якщо, звісно, йдеться про те саме тіло) і про істеричну образність, на якій Калитко знається). І перший вірш у збірці – «як прожити нам тепер» – називає саме той різновид болю, який можна принагідно автономізувати. Фантомний біль: болить щось навіки втрачене, відокремлене від тебе. Болить – як із того її дитинства «хіба комета / не роки не міста а її постійну присутність»[5]. — З есею «Катерина Калитко»

  — Ганна Улюра
  •  

Вчасно нерозказані травматичні історії повертаються спочатку фантомним болем, а потім новими ранами. Це невеликий вірш. Але в ньому десяток разів повторене слово «тепер», жодної надії на інший вимір болю – тільки тут, тільки зараз. «Та з пам’яттю марно битися. Гени / бродять як дріжджі». Е ні, ніхто тут груповою терапією не займатиметься. І саме тому ефект від «Катівні» шоковий[5]. — З есею «Катерина Калитко»

  — Ганна Улюра
  •  

Тексти Калитко – ретравматизація, прицільна, майстерна і талановита. Що ж зникло – те, що було, чого зараз нема, та тільки таке, відсутнє, воно починає муляти[5]? — З есею «Катерина Калитко»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg