Калитко Катерина Олександрівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Катерина Калитко
Kateryna Kalytko in 2019.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Катери́на Олекса́ндрівна Калитко́ (нар. 8 березня 1982, Вінниця) — українська поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів. Членкиня НСПУ (2000) та Українського ПЕН.

Цитати[ред.]

  •  

Боснія і Герцеговина здається мені абсолютно феноменальним прикладом людяності. Незважаючи на те, що пережили там люди, після всіх цих жахливих досвідів, вони лишилися людьми. Вони переступають часом через страшний біль всередині себе і намагаються відбудовувати діалог і власне суспільство. І саме цей підхід нам дуже потрібен зараз[1].

  •  

Досвід війни – це обдерта шкіра, коли ти розумієш, що боляче навіть до повітря торкатися. Але іншого повітря в тебе нема[1].

  •  

Колись ми були дітьми, які мусили боротися за свої переконання, здобувати право на голос. І ось ми виросли. Тепер дорослі – це ми, і рішення приймаємо ми. І ми можемо змінювати це місто[1].

  •  

Мені, звичайно, як поетці письмо здається найкращим способом долати мовчання, адже поезія – територія величезної свободи, ця форма висловлювання практично всесильна. Однак поза поезією найпершим інструментом для кожної людини має бути чесність. І перед собою, і на тому полі, де вона здатна вплинути на порядок денний[2].

  •  

Ми як суспільство зараз схожі на паровозик, що спершу стрімко виїхав нагору, а тоді почав скочуватися донизу. Навіть те, що я чую в публічному дискурсі, те, як ми проголосували навесні – це якийсь дитячий садок. Я, звісно, заохочую експерименти, але не в часи війни та протистояння з таким потужним ворогом як Росія. Як влучно сказала Оксана Забужко на цьогорічному фестивалі «Острів Європа»: «за пів покоління до перемоги піддатися на ніщо»[1].

  •  

Насправді в Боснії трошки інший дискурс, але працює той самий принцип: їм також завжди казали, що вони – не окрема нація, а потурчені серби, що немає ніякої боснійської мови, це лише діалект сербської – хоча є засвідчений літературний стандарт[1].

  •  

«Орден мовчальниць» у мене також центрується навколо не/довіри. І недовіра тут – як потенційна можливість довіри[2].

  •  

Орден мовчальниць – це не надто добровільна спільнота, куди жінок відправляють або сформованими особистостями — за непокору, або з дитинства — щоб проявам цієї непокори запобігти. Відповідно, з цієї організації важливіше вийти, бо вступити в неї можна, навіть не дізнавшись про це. А ще завжди ж знайдуться охочі тебе туди запроторити[2].

  •  

Спільне благо – процес і продукт спільної роботи. Усе це ніби очевидні речі, але, мабуть, їх ще довго доведеться повторювати, поки кожен українець не зрозуміє, що свобода і життя кожної окремої людини, зокрема її психіка, є найвищою цінністю, і ми всередині спільноти мусимо їх оберігати[2].

  •  

Теза Адорно про те, що після Аушвіца поезія неможлива, себе не виправдала. Можлива. Так, це інша література: змінилася мова, змінилася мікрохірургія роботи з текстом. Але людство існує, і література можлива. І завдання письменників у цьому контексті – зробити все, аби люди продовжували осмислено існувати далі[1].

  •  

Те, що в нас є держава, – величезне благо. І найкраще, що ми можемо зробити з нею і самими собою, – це уявити її як 300-річний проєкт у майбутньому. Мінімум. І почати працювати саме на цей 300-річний проєкт, а не на коротку перспективу до чергової революції[2].

  •  

Той набір комунікативних моделей, яким ми більш-менш успішно оперували до пандемії, припинив працювати. І найближчим часом нам усім доведеться щось навколо цього вигадувати[2].

  •  

Україна справді повинна здійснювати культурну децентралізацію. Я дуже люблю Київ за атмосферу постійного драйву, але те, що відбувається на місцях, часом навіть важливіше, адже столиця дещо розбалувана розмаїттям подій. А на місцях дуже вдячно сприймаються будь-які культурні ініціативи. І навіть якщо виходить не все, це все одно шар торфу, з якого проросте щось нове[1].

  •  

Українці дуже травмовані – і кожен індивідуально, і спільнота в цілому. Між нас – колосальний брак довіри, колосальний брак спільної мови. Ми попросту не вміємо спокійно говорити одне з одним, рано чи пізно впадаємо чи то в істерику, чи то в мовчання, чи то в надмірну ейфорію. Однак важливо пам'ятати: там, де мовчать, спільна мова точно не випрацьовується[2].

  •  

Уявлення про те, що все, зроблене нами нині, триватиме далі, що ідеї стануть осяжною реальністю, в якій, можливо, житимуть наші діти й онуки, здається мені дуже амбітним і відповідальним завданням[2].

  •  

У мене є теза, що біографія завжди тісно пов’язана з географією. Ландшафт, в якому ти виростаєш, формує тебе значною мірою. І вся ця приреченість, всі трагедії, як і все щастя і вся піднесеність, все це «зашите» в твою географію. Тому кордони, які намагається відновити умовний ліричний герой збірки, такою ж мірою географічні, як і внутрішні[1]. — про поетичну збірку «Ніхто нас тут не знає і ми нікого»

  •  

Я от наголошую, що походжу з Поділля, де плутаються наголоси і сходяться всі шляхи. Щоразу така візитка – це по-різному структурований досвід. Тільки почувши, що кожному з нас важливе, можна спробувати будувати мости спільної мови[2].

З віршів[ред.]

  •  

Любове моя, росте й росте апокаліпсис,
як дерево у щілині муру — криве, неспинне.
І, щоби його заперечити, я торкаюся
твоєї щоки, ключиці, стегна, коліна,
цілую, як по війні.
Як вогонь.
Як ікону.

І яблуко сонця падає, збите із гілки диханням,
і світло кипить, видушує скло віконне[3].

«Всі наші міста під прапорами хвороби»
  •  

У небі зламали печатку. Співати, сяяти, спати
як звірі — тривожно, коротко.
І дотик мандрує нижче.
Коли тебе обіймаю — чую, що під лопаткою
відлунює серце,
усі заборони знищуючи[3].

«Всі наші міста під прапорами хвороби»

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg