Стус Василь Семенович

Василь Стус

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Васи́ль Семе́нович Сту́с (1938—1985) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. За свої переконання в необхідності української культурної автономії в радянський час був на 12 років позбавлений волі. Загинув у концтаборах. Герой України.

Цитати

	Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте». Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи! Один з найкращих друзів – Сковорода.
	— «Двоє слів читачеві», 1969

	Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Прошу, — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись. Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної.
	— лист до Андрія Малишка (1962)

	Сто років як сконала Січ. Сибір. І соловецькі келії. І глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний. Сто років мучених надій, і сподівань, і вір, і крові синів, що за любов тавровані, сто серць, як сто палахкотінь. Та виростають з личаків, із шаровар, з курної хати раби зростають до синів своєї України-матері. Ти вже не згинеш, ти двожилава, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками.
	— «Сто років як сконала Січ…», 1963

• В масштабі поетового світобачення всяка неорганічність та імітація — тільки несмак.

• Гострити ніж людей научили зойки.

• Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

• Злюмпенізованому людові поет віддає належне.

• Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36 градусів.

• Лиш мати вміє жити,

Аби світитися, немов зоря.

• Самовисочіння людини — то єдиний спосіб збереження землі.

• Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.

• Право сильного ніби знімає з ужитку людську неввічливість.

• Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.

• Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.

• Розум — цей інструмент самоподвоєння людини, її самоусвідомлення і самооблуди, орієнтує нас у світі тільки приблизно.

	Народ ще тільки осмислює конституційні простори своєї свободи, а уряд уже стріляє.
	Ця цитата була обрана цитатою дня 4 вересня 2016 року.

• Кожна Муза має свій вік.

• У невідоме дорога найближча.

• І сам собі постань законом,

І не вагайся, не блажи…

• Вітальні листи завжди приймаються одностайно.

• Земля схожа на голову,

Тільки в ній більше цвинтарів.

• Будинки — філософи!

Наймудріші філософи.

Бо мовчать.

• Ритм — тільки продовження, доувиразнення змісту.

• Пізнане розумом лишається непізнаним для людини, воно не стає її здобутком.

• Один лиш час і має совість.

• Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю.

• Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть.

• Сидиш на сухарях — то і душа прозора,

І відлітає страх, і твердне непокора.

• Терпи, терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

Сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

• Якщо болить серце — тобі, друже, поталанило.

	Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту. Справді – тут? Ти справді – тут? Напевне, ти таки не тут. Таки не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Урвище? Залом? А чи зиґзаґ? … Хто єси? Живий чи мрець? Чи може, і живий, і мрець? I сам на сам?
	— «Сто дзеркал спрямовано на мене…», 1970

• Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст… («Як добре те, що смерті не боюсь я…», 1977)

	Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.
	— лист до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, 1972

	Весь обшир мій — чотири на чотири. Куди не глянь — то мур, куток і ріг.
	— «Весь обшир мій — чотири на чотири…» зі збірки «Палімпсести», написаної між 1971 і 1977 роками

Нестерпно надокучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без свого краю, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. — із табірних записів

Про Стуса

	Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. За літературним словом шукаємо і знаходимо образ чесности й непохитности людини. Це зрозуміло й виправдано в сьогоднішніх обставинах. Але не треба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса.
	— Юрій Шевельов, 1986

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Стус В. С.. Палімпсест: вибране / упоряд. Д. Стус. — Київ: Факт, 2003. — 432 с. — ISBN 966-7379-85-8