Васи́ль Семе́нович Сту́с (1938—1985) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. За свої переконання в необхідності української культурної автономії в радянський час був на 12 років позбавлений волі. Загинув у концтаборах. Герой України.
Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, куток і ріг.[2]
— «Весь обшир мій — чотири на чотири…» зі збірки «Палімпсести», написаної між 1971 і 1977 роками
Висока добрість простертого до неба світу, ласкава лагідність очей, жіночих рук терпкавий дотик, калин суцвіття, добрість зір, самозбереження людських душі розрядів – запорука і порятунок всеблагий[3]. — «То злочин – помирать рано...»
Вітальні листи завжди приймаються одностайно.
В масштабі поетового світобачення всяка неорганічність та імітація — тільки несмак.
В мені уже народжується Бог і напівпам’ятний, напівзабутий немов і не в мені, а скраю смерті, куди живому зась, мій внук і прадід – пережидає, заки я помру. Тут «я» – душа, а «Бог» – «мій внук і прадід». Я з ним удвох живу. Удвох існую, Коли нікого[1]. — зі збірки «Палімпсести»
Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи «гандист», а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком[4]). — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в, і г н і в, і г н і в[4]!? — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни[5]. — «Двоє слів читачеві», 1969
Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись. Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка[4]? — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», незакінчені повісті «Поїздка у Счастєвськ», «Щоденник Петра Шкоди», варіянти нарисів декількох інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статтей, присвячених творчості П. Тичини, В. Свідзінського, Г. Белля, Б. Брехта, Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, Енценеберґа, П. Целяна, І. Базмана, Бобровського. Загалом мені забрали близько 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, близько 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статтей. Практично це значить, що мені забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльности[6]. — про конфісковані під час обшуку літературні твори
Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36 градусів.
На руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць.[7]
Нестерпно надокучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без свого краю, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця.[8] — із табірних записів
Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте».
Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі.
І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.
Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!
Один з найкращих друзів – Сковорода.[5]
— «Двоє слів читачеві», 1969
Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Нині найбільше люблю Ґете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґареті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер[5].
— «Двоє слів читачеві», 1969
Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі[5]. — «Двоє слів читачеві», 1969
Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.
Пізнане розумом лишається непізнаним для людини, воно не стає її здобутком.
Право сильного ніби знімає з ужитку людську неввічливість.
Спроба щоденника в цих умовах – спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або – найчастіше – загрожує кара. ... Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією – дуже помиляється. Закон повного беззаконня – ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин. Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, – тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником[6]. — з «табірних записок» під час другого ув'язнення
Світ у мені. У світі я. І сльози радості прозорі, як небеса, як ти, моя поснула земле, як дорога, що викреслилась посеред, щоб од людини і од Бога я міг почути голос Вед[1]. — «У небі зорі»
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.[10]
— «Сто років як сконала Січ…», 1963
Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти справді – тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? А чи зиґзаґ?
…
Хто єси? Живий чи мрець? Чи може,
і живий, і мрець? I сам на сам?[11]
У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації[4]. — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Прошу, — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.
Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної.[12]
Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя», тож скажіть, поете, що робити. Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука[4]? — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст… («Як добре те, що смерті не боюсь я…», 1977)[13]
Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів[4]. — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.[14]
— лист до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, 1972
Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому, що вона зробила мій народ і без'язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою... над проявами синівської любови до свого народу[6]. — зі статті «Я обвинувачую», 1975
Я читав вірш Д. Павличка «Ти зрікся мови рідної». Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше. Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову[4]. — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає[4]. — З листа до Андрія Малишка від 12 грудня 1962
Василь Стус за своїм покликанням і з ласки Божої – поет. Він поет не тільки непересічний, а рідкісний своїм талантом і культурою. Доля призначила йому в житті ще й ролю політв'язня. Цю вимушену ролю він почав виконувати близько 20 років тому, ще перед своїм першим арештом – приблизно від 1965 року. При цьому Василь Стус може бути прикладом синівської вірности своєму народові і такої любови до батьківщини, яка межує з ненавистю. У Стуса все це органічно переплітається, так що Стус-поет, Стус-політв'язень і Стус-громадянин, патріот – це один тугий вузол[6].
Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. За літературним словом шукаємо і знаходимо образ чесности й непохитности людини. Це зрозуміло й виправдано в сьогоднішніх обставинах. Але не треба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса.[15]
Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль.[7] — Про збірку «Веселий цвинтар»
У літературному процесі шістдесятників В. Стус виступав водночас як молодий талановитий поет і уважний наставник ще молодших поетів. Він не просто вболівав за молоду поезію, а домагався, щоб молодим талантам не перешкоджали розквітнути. Виступав у Спілці письменників, звертався до преси, писав про творчість В. Голобородька, М. Воробйова, В. Кордуна та ін[6].
Форма філософсько-ліричних медитацій найбільш притаманна Стусові форма лірики. Вже в «Зимових деревах» він вміщує вірш «Медитація» – на тему загублености особистості в світі землі і в світі зірок, тобто в світі мрій. Як психологічна дія медитація є методом заглиблення людини в свій власний душевний світ зосередженням на тій чи іншій образодії та всебічним безупинним її пережиттям та смакуванням[1]. — З промови «В мене уже народжується Бог», 1988
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
