Тара́с Ю́рійович Мельничу́к (* 20 серпня 1938, с. Уторопи, Косівський повіт, Станіславське воєводство — † 29 березня 1995, Коломия; похований в рідному селі на рідному обійсті) — український поет-дисидент. Лауреат Шевченківської премії (1992).
Поезія – це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це Вирок[1]. — З автобіографії
Вечір вороном в чорну безодню,
в Злато-Києві спить Богдан,
а в зоні, в зоні мені сняться
українські зорі і українська вишнева вода[2]
Лист зійшов над
головою
жовтий
ніч реготиться медом
крізь серце навиліт
а вранці сад
підняв бджолу
на вила — «Лист зійшов над головою»[3]
мій батько
уже яблук не їсть
і Наполеон уже
яблук не їсть
і Уолт Уїтмен
не їсть яблук
а я ще їм
і яблука мені
в очах червоні — «мій батько...»[4]
могила як
глечик в степу
у глечику
не залишилось
ні вина
ні води
і шорстка трава
доганяє нас
доганяє
аж ромашки
рвуть одяг на собі — «могила як глечик у степу»[3]
Поезіє, будь мені сонцем,
будь мені катом,
і не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття[2]
сонце жалісно бринить:
де моє пасовище?
а людське око
основане дротами
й нема від цих оздоб колючих
(Росія ― Кучино)
немає сховища
туману повен ліс
липучого
Росія Кучино
не мучте нас
йде божевільний гін коліс
везуть на смерть заручених
світ кровʼю ще
не наситився
конвой веде чоту беріз
туман набився в ніздрі
лісу
дивись дивуйся і молись — «сонце жалісно бринить»[3]
тихо пливе над землею небо
плачуть звірі
а люди не плачуть
я опускаю руку
і піднімаю
золоте яєчко роси
а потім на теє яєчко
сяде золота птаха
і з яєчка народиться світ
такий самий
як цей ―
що в нас перед очима
тільки люди в ньому не будуть плакати — «тихо пливе над землею небо…»[3]
Я думав що ще зима
я туди а то двері відчинені
у сонце
гомонять струмки
як жінки
і тільки подекуди сніг
спить під ліщиною
і по полі веселі
немов циганчата
граки — «Я думав що ще зима»[3]
якщо ви були
на країні
то ви там бачили яблуко
а над самим яблуком
сонце
а під сонцем
гуцул весілля
танцює
і дивиться
а то з кожної смереки
росте скрипка
а з скрипки
виходить
молода з молодим
і любляться
і голубляться
і вона його
князем називає — «якщо ви були на країні»[3]
Вражає діапазон поетової екзистенції чи, власне, болю: від щонайніжнішого (тичинного) «білим місяцем білим місяцем солов’я зав’ю» — до вкрай ненатлого (шевченківського) бунтарства: «І вільним стати може обрій лише умочений у кров». Діапазон же формальний — від класичного сонета до вуличної «нескладухи». При цьому слід зауважити, що широта «Князя роси» не «біг-пес-через-овесівська», де всього потрошку, а нудьги найбільше. Це радше зразок рвійного моцартіанства – невситимість і всюдисуща легкість справжнього таланту[5].
Десь майже опівночі Тарас обкладався під піччю подушками, запалював три свічки і поринав у поезію. Разом з ним і я. До ранку він міг написати 30-40 віршів. Часто десь губив їх або в когось залишав[6].
— Микола Близнюк
Тарас Мельничук – приклад поета, який не скурвився. Мабуть, і не зміг би. Таких майже немає, але є Тарас Мельничук[1].
Це поет, як руда залізна, шукаєш там або залізо, або розсипи золота. То оте золото треба здобувати з тої поезії. От він такий поет. Тому що в нього життя було таке, багато в ньому і хаосу. І його треба впорядковувати. І тому часто люди, коли тут думають, що роблять дуже добре, як публікують все, що він написав, мені здається, що вони гублять Тараса Мельничука як поета[2].
Стаття у Вікіпедії
