Герасим'юк Василь Дмитрович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Дмитрович Герасим'юк
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Герасим'ю́к Васи́ль Дми́трович (нар. 18 серпня 1956, Караганда) — український поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Член Національної спілки письменників України (1983).

Цитати[ред.]

  •  

Коли я вперше «наживо» слухав Драча і Вінграновського, Стус уже написав «Феномен доби», де продирався до найсправжнішого Тичини, виділивши «Сонячні кларнети» (тільки першу половину першої збірки поета) як вершинне звучання його «космічного оркестру», далі – спад. На всі 12 томів. Хоч би ким і яким став великий поет, хоч би яку партію він славив до смерті, але хай раз у житті, хай лиш половину збірки він усе-таки напише твори, «непідвладні законам гравітації» (визначив Стус і повторив через кілька сторінок), усе-таки зіграє СВОЮ партію у «космічному оркестрі»[1].

  •  

Так ось, коли я слухав Драча і Вінграновського, Стус і Калинець уже були за ґратами, інший трагічний Василь (Симоненко, автор збірки «Земне тяжіння») вже десять років лежав у землі, а в тривожній, нервовій ліриці Миколи Вінграновського образ жінки і образ України вже мали одне обличчя[1].

  •  

У Драча «вселенський дискурс» був постійним, тому що це було в основі його поетики: ці всі протуберанці... А у Вінграновського – ні: потім навіть той же Драч іронізував, що «Микола зійшов на цвіркунову ноту». Але ця «цвіркунова нота» у Вінграновського звучала інколи вразливіше, ніж космічні оркестри і нурти його літровесників[1].

Цитати з віршів[ред.]

  •  

Був вибір між Христом і всім. Я вибрав,
але все інше вибрало мене[2]

  •  

Дальнім ґрунем,
самим верхом,
тато йде
і веде коня,
а на коні хлопчик сидить маленький...
Мати
йде за ним
визбируючи ягоди в травах[2]...

  •  

Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать,
коли наближається «Вірую»... Що ж ви, сараки!
Ви ще на землі, де іще не пройшла благодать
Господня... І доки несете дзвінки благодаті,
вам треба іти[3]...

  •  

...Кричить породілля, бо на порі.
Чекають дванадцять суддів.
Плаває гострий лід у цебрі.
Вогонь обпікає руки старі.
Що, старці, зі мною буде[4]? —
«Дванадцять сивих суддів сидять...»

  •  

Не поможуть, Олексо, мої псалми.
Ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль,
бо гаддє – в цієї землі під грудьми[5]...

  •  

Плоть
не погасає — вічний лет,
коли Спаситель є поет,
а слово є Господь[2]
Ars Poetica

  •  

Сину людський,
ти стаєш у чоловiче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тiльки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбiйниками.
Тiльки раз[6].

  •  

...Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
життя прожити як життя поета[7]. —
«Останніх років київське кіно»

  •  

Ти дала мені стільки свободи,
що вистачить для сухої різьби,
хоч ніхто із твоїх
не навчив мене різьбити.
Ну хіба я зможу обійтися
без твоїх барв,
адже достойна різьба
обходиться без інкрустації.
Адже достойна різьба
зветься сухою
і ще зветься плоскою.
Он самі вже прикметники неприємні[2]
«Прощання з гуцульською кахлею»

  •  

– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього? – Сину, це материн плач.
В неї немає нікого[2].

  •  

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям
 
у царстві Божім[8]. —
«Я вижив тут, і я тобі віддам...»

  •  

Я вірші пишу
вночі в Прокураві,
я вірші пишу
в татовій хаті,
доки сидять
під стіною на лаві
мої предки
вбиті й потяті[2]

  •  

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
...
Ми завше беззахисні в сяйві, а віра в обман
спасенний — у ловах зі смертю — одвіку несхибна[9].

  •  

Як зіставляти будуть з кимось когось?
Хто більше вкрав? Закатрупив? Чуже чи наше?
Буде лиш так, тільки так: т и і Х р и с т о с.
А як інакше[2]?

  •  

як разом заграли всі скрипки і цимбали, флояри і дримби
та вдарили бубни,
а спершу озвалися всі трембіти і роги – разом[2]!

  •  

Я кричу: не йди по сліду тім —
вдариш серце в золотій покрові!
Гостра бартка в розмаху страшнім
так відтяла віти смерекові,
ніби хтось в останню мить не зміг
бартку ту в чоло моє ввігнати.
Я живий. Літає перший сніг
після страти[10]. —
«Попелиста остання смерека»

  •  

я скачу в цьому повітрі —
це мій ритм,
це ритм народжених у середині двадцятого віку,
коли немовлят ще колисали в колисках,
прив’язаних до сволоків.

А коли нас колисали повільно,
ми ніколи не засинали,
ми синіли від плачу, ми задихались,
ми ненавиділи протяжні колискові предків[11]... —
«Поет у повітрі»

Джерела[ред.]

  • Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 400 с. — ISBN 978-617-679-678-7

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg