Тютюнник Григір Михайлович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Григір Тютюнник
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Тютю́нник Григі́р Миха́йлович — український письменник-прозаїк, перекладач, педагог. Брат письменника Григорія Тютюнника. Лауреат премії імені Лесі Українки (1980, за повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко у степу»; 1979), Державної премії імені Тараса Шевченка (1989, посмертно) за «Твори» у двох томах.

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Цитати[ред.]

А[ред.]

  • А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихими вербами» Грінченка, «Хіба ревуть воли...», «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді ще не закінчений, — третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос[1].

В[ред.]

  • Вам не вистачає ріки, а мені й краплі достатньо.
  • Великі пристрасті — велика література.
  •  

Восени 1960 року помер наш мудрий, веселий і добрий дядько Филимон Васильович. Григорій не зміг приїхати на похорон: він захворів. Не стало дядька — і ми відчули себе осиротілими... Поняття роду ніколи не було для нас формальним. — Мемуарна повість «Коріння»[2]

Д[ред.]

  •  

Дивишся, дивишся інколи на людей, на їхні клопоти, роботу, на їхній щоденний практицизм, і такий розпач огорне душу, що покинув би, лишив би чистим папір, не щеміло б у грудях, не давило за горло, як було мені майже за кожною оповідкою, — покинув і одійшов геть. Але я вже твердо знаю, що за тими клопотами людськими, за їхнім практицизмом є прекрасні душі і треба добуватись до них, бо інакше не можна, інакше всі ми будемо самотніми... — З листа до В.Білоуса від 28 квітня 1975 року[3]

  •  

Дівчина у дзеркалі, посмішки, знайомства.[4]

 

Девушка в зеркале, улыбки, знакомства.

  •  

Для кого будяк, а для кого і квітка.[5]

Ж[ред.]

  •  

Життя справді складне, і єдиний у нього підручник — досвід.

З[ред.]

  •  

Зберігаються тільки народи–завойовники, себто тільки вбивці. Завойовані народи — скніють. Україна ніколи не була завойовником, єдиний її спогад — слава козацького самозахисту. Забрати в неї це — і народу такого більше не існує — Записна книжка № 10[6].

  •  

Знати людину глибоко — страшно.

  •  

Зустріч з величчю робить нас скромнішими.

І[ред.]

  •  

Ідеалізм мій полягає в тому, що я завжди жду від людини хорошого. Через це у мене повна відсутність дипломатичності у стосунках з людьми, повна — збоку це, певно, видається наївністю (якщо не більше — інфантильністю) — відвертість, а по цьому — жахлива втома, розчарування, депресія. Правильно писав Григорій в одному листів в Харків: «Серце у тебе не захищене». — Записна книжка № 11[7]

  • І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки — бити тупих і немічних серцем людей.
  •  

Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль — Записна книжка № 7[8].

  • Істина приходить надто пізно і дається надто болісно, щоб радіти її відкриттю!
  •  

І що я в господа за людина! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи – ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаянний я — Записна книжка № 13[8].

К[ред.]

  •  

Краплею води вогнище не згасити.[9]

 

Каплей воды костер не потушишь.

  •  

Книжці в сумці, а женихи на думці.[10]

Л[ред.]

  •  

Любов — це одне з найкращих психічних захворювань.

  •  

Людина, що знехтувала добром інших, зневажила його в собі.

М[ред.]

  •  

Мила моя Людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова! — Щоденник № 2. 12 апреля 1961 г.[11]

 

Милый мой Человек никогда я не скажу о тебе черного слова!

  •  

Мало вміти писати, треба ще вміти любити правити себе. — Записна книжка № 13[12]

  • Мрія дає нуль, якщо її не зробити життям.
  •  

Мудрий скарбничий — пам’ять людська. Вона зберігає часом звичайні собі, нічим непримітні з першого погляду бувальщини, наче знає: настане у житті людини такий час, а може, така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезією, ім’я якій — спогад.
Спасибі ж тим, хто дарує нам щастя добрих спогадів. — Мемуарна повість «Коріння»[2]

Н[ред.]

  • Найздібніша людина та, яка зуміє вчасно і точно визначити свої здібності.
  • Найстрашніше для людини — сама людина.
  •  

Найтяжче для художника – писати, але ще тяжче не писати. В оцих лещатах він і живе все життя. — Записна книжка № 10[13].

  •  

Не гавкай на господаря, бо без хліба останешся.[5]

  •  

Не знаю тяжчого почуття, ніж невдоволення написаним. Воно їсть душу, як іржа залізо. Здається, немає точнішого визначення. — Записна книжка № 8[14].

  •  

Немає загадки таланту.
Є вічна загадка любові.

  •  

Немає у світі болю сильнішого, ніж душевний біль.[9]

 

Нет в мире боли сильней, чем душевная боль.

  • Не суди по генералу про життя солдатів.

О[ред.]

  •  

Образа притаманна слабким.[15]

 

Обида — удел слабых.

  •  

О Всевишній! Молю тебе, коли помру, хай через прах мого серця проросте дубовий корінь, а з нього вимахає могутній дуб, і з кожної гілки нехай буде вирубана дрючина – бити по головах все тупе й немічне серцем. — З листа до П.Т.Гаврилова, Харків, червень 1962 р.[16]

  •  

Оповідання – найближче до поезії, до почуття. — Записна книжка № 13[17].

  •  

Отже, роблю собі висновок, ота московська постанова про «вимогливість» критики була спрямована проти хорошої літератури, зокрема і найдужче на Україні, вона звела проти неї греблю, прорила для спекулянтів обвідний канал і туди пішов увесь бруд білялітературний. — З листа до Ф. К. Рогового від 1 січня 1978 року[18]

  •  

Ото щастя – написати таку книжку, щоб читач навмисно розтягував читання її найдовше, мацав недочитані сторінки і думав радо: ще є, ще й на завтра зостанеться. — Записна книжка № 8[19].

П[ред.]

  •  

Писати літературно — означає перемагати у собі графомана. Графоман сидить у кожному письменникові і талановитий той, хто вміє заставити його замовкнути. Що викреслює письменник, коли править рукопис?[20]

  •  

Питають часто, над якою темою працюю. Ніколи не працював над темою! Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені. — Записна книжка № 13[12].

  • Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої "Сумерки" на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку[1]!..

Р[ред.]

  •  

Речення художнє – як чаша терпіння. Воно повинне бути повним, але не переповненим. — Записна книжка № 8[14].

С[ред.]

  • Сердяться слабкі душі, сильні — ненавидять або прощають.
  •  

Сидів і думав: чому мені завжди чогось не вистачає? Хай не для щастя – для душевної рівноваги хоча б. — Записна книжка № 7[6]

  •  

Справжню поезію дарує мені молоденька осінь. Соняшники зрізали, і той соньок (так у нас кажуть), що завжди буцав мене по голові, як я їхав удосвіта на Псьол, уже не б’ється, а дряпається рункою. Осталися на городах самі полозки сояшничані. Колись я їздив на них верхи й кричав: «Ньо-о-о!» Коли це було... — З листа до М.Ф. Стеблини. Мануйлівка, 20 серпня 1970 року[21]

У[ред.]

  • У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав[1]...
  • У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах[1]...

Х[ред.]

  •  

Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі – вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс, трава на ньому виганяла ледь не по очкур косареві. По весні, коли розливалася повінь, каламутні грунські води підступали аж до хати, і дід наш Василь Феодулович із трьома синами Павлом, Михайлом та Филимоном боронилися від потопу загатою з гною — Мемуарна повість «Коріння»[22].

Ч[ред.]

  •  

Читати — найдешевше та найкорисніше задоволення на землі.[23]

 

Читать — самое дешевое и самое полезное удовольствие на земле.

  • Чоловіки! Ви проклинаєте жінку і боготворите матір. Чи немає в цьому суперечності?

Ш[ред.]

  • Шукати гармонії всезагальної — шукати на денному небі зірки.

Щ[ред.]

  •  

Щоб шанувати, треба мати талант; щоб заздрити, таланту не треба.

Я[ред.]

  •  

Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив – шматочок собі і шматочок мені – й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш», – і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею. — Мемуарна повість «Коріння»[22]

  •  

«…я любив Григора щиро, навіть хворобливо-щиро, коли так можна сказати. А суперечки… Тут, мабуть, я дійсно нагірчив твоїм спогадам. Однак скажу тобі й зараз, і через кільканадцять років, якщо доживу до того часу: ми з Григором мали на деякі речі принципово різні погляди, бо прожили різний вік і в різні епохи формувалися – а вони в нас так часто міняються… — З листа до Олени Черненко (Тютюнник) 1965 року[24]

  •  

Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю, тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко. — Щоденник № 4[25]

Цитати з творів[ред.]

А[ред.]

  •  

Адже ми спізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може, така вона і є — любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живе в отій прекрасній миті, яку не можна зупинить?.. — «День мій суботній» (повість)[26]

  •  

Аж різь у очах – так ясно, так жовтогаряче надворі від прив’ялого осіннього сонця, спілих динь-дубівок, жовтосподих гарбузів, позбираних у купки, та запізнілого цвіту гарбузового, на котрий уже й бджоли не сідають, бо не про нього пора, а летять собі далі, на червоний буряк чи падалишню гречку. — «Гвинт» (новела)[27]

  •  

А мене вже скоро й курка лапою загребе. Бо де ж те здоров’я візьметься, скажіть, коли на мій вік три голодовки випало і три війни! От і поділіть: на кожні десять років або те, або те. — «Чудасія» (новела)[28]

  •  

А я, синоцю, вічний. Я – як той перепет-мобіле! І ти підростеш – будеш вічним двигуном. Хто робить – той і двигун. — «У Кравчини обідають» (оповідання)[29]

В[ред.]

  •  

«Василько проковтнув слину і обернувся до ластів’ят.
– Сидите? – гукнув до жовтих дзьобиків, що стриміли з гнізда. – Тато й мама на вас роби, а ви тільки репай... Он павук перед самим дзьобом гойдається – хіба повилазило? – потім зітхнув і сказав те, що чув колись від батька: – Ото нема на вас хворостини... — «Перед грозою» (новела)[30]

  •  

Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса – колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина... — «Три зозулі з поклоном» (новела)[31]

Д[ред.]

  •  

Дивна все-таки штука – людина. Є в ній якась рахубина. Живе вона
в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім, дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються... — «Червоний морок» (новела)[32]

Ж[ред.]

  •  

Живу, Федю, як ото чобіт уночі – то в рів ступить, то в кізяк... Хіба в мої літа живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як, молодиці собі ще не нагледів? — «На згарищі» (новела)[33]

І[ред.]

  •  

Іду узвозом від глухенької пристані до крайнеба, що он воно, либонь, близько вже, стоїть між дніпровими кручами, як у велетенських воротах, урочисто святе перед ніччю, і на ньому — тоненька бузкова підківчина місяця молодого з однісінькою зорею в парі, теж бузковою. — «Крайнебо» (новела)[34]

  •  

І не було в тій розповіді ні трагічних зворотів, ні зітхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було насправді.
– Воно всього й не затямиш, – бідкався Макар, – бо у старого пам’ять, як ото дим: все вгору та вгору... — «На згарищі» (новела)[33]

К[ред.]

  •  

Катря одною рукою допомагала матері поратися коло печі, а другою притримувала нижче грудей кінці великої квітчастої хустки. В цій хустці, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів, Катря була схожа на гарненьке ображене дитя з великими очима, повними дорослого смутку. — «Оддавали Катрю» (оповідання)[35]

Н[ред.]

  •  

Навідувався ще Грицько Макарович Тютюнник, великий приятель нашого батька, отакий собі спокійний велетень, що, здавалося, міг би обіпертися плечима об обидва одвірки зразу; а також Ігор Лукич Чобіт, пристрасний шанувальник слів: «філософія», «мужик», «адвокат» – і розмов на цю тему. (Якось він сказав мені, пасучи посеред вигону корову на налигачі: «Якби той університет та отут-о на вигоні, я, синок, його теж кончив би!» — Мемуарна повість «Коріння»[36]

С[ред.]

  •  

Сито, сито! Ти святу муку сієш – і в добро і в недобро: на хрестини й на поминки, на весілля й на минини... Скажи ж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як живий — повернись ліворуч, як немає — праворуч... — «Сито, сито...» (новела)[37]

Я[ред.]

  •  

Я по тому острову до ранку, як мара, никав. Тихо кругом, і хата горить, мов свічка.
Отоді, мабуть, уперше і востаннє за всю війну я очманів од страху. Не смерті боявся, ні. Самотності, брат, боявся... — «Червоний морок» (новела)[38]

  •  

Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким. — «В сутінки» (новела)[39]

Про Григора Тютюнника[ред.]

  •  

Григір прийшов до мене і приніс першу новелу. То була людина, яку сам Бог нам дав. Не знаю, хто ближче до нього навіть стоїть сьогодні. О, він не писав, малював словами! Григорій був замкнений, стриманий, а Григір — це ж вибухівка! Колись казав йому: «З вас би такий Махно вийшов!» У нього настільки була нестримна відвертість! Органічний він був і в поведінці, і в творчості. Кожна його новела викликала скажений опір певної групи критиків, які спеціалізувалися на тому, щоб його топтати, ідрукувалася в тодішніх журналах завдяки великій мужності редакторів[40].

  Анатолій Дімаров
  •  

Григір Тютюнник – це Григір Тютюнник. Такого у нас не було і ніколи не буде. Він ніби певний підсумок у нашому національному бутті: село перероджувалось, змінювався наш етнос, видозмінювалась відповідно до природи людської і природа навколишня… І все, що б не писалося після Григора Тютюнника про наше село, виглядає нині вторинним.

  Павло Мовчан[41]
  •  

Живописець правди — в такий спосіб можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю. Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті народного життя, звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови. Він увесь із життя.

  Олесь Гончар[42]
  •  

Постійно був у його новелах та повістях якийсь трагічний колорит. У нього людина постає в час якогось страшного вибору: або лишитися людиною, або зламатися і стати ніким.

  — Михайло Слабошпицький[43]
  •  

У нього був, за сучасною термінологією, надто низький «больовий поріг» – чужий біль він сприймав як свій власний, а то й ще гостріше. Найменша несправедливість, чиїсь негідні вчинки, брехня, що вдягалася в шати правди, надовго виводили його з душевної рівноваги й незрідка вкидали в депресивний стан. У такі важкі для нього часи він не раз повторював: «Тютюнники довго не живуть».

  — Анатолій Шевченко[44]
  •  

...Якщо через кілька століть люди захочуть дізнатися, що то за істоти були – останні з могікан безжально знищеної селянської цивілізації, то найкраще вони це зможуть вивчити саме за Тютюнником. У цьому художнику слова гармонійно поєдналися філософ, історик і соціолог, аніде не заступивши саме художника, який виповідав правду про свій народ.

  — Михайло Слабошпицький[45]
  •  

1974 року я познайомився з Григором Тютюнником і потім дуже близько з ним спілкувався. Я навіть певний час був його епігоном — у хорошому сенсі цього слова. Можу сказати, що пройшов тютюнниківську школу, а вона насамперед полягала в особливій вимогливості до слова. Григір був колючою людиною і мало кого до себе підпускав. У ньому постійно жив демон заперечення — я цей термін узяв з його оповідання «Дядько Никін»[46].

  Василь Шкляр

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. а б в г Автобіографія Тютюнника
  2. а б Холодна м'ята, 2014, с. 832
  3. Бути письменником, 2011, с. 146
  4. Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 286
  5. а б Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 279
  6. а б Бути письменником, 2011, с. 351
  7. Бути письменником, 2011, с. 358
  8. а б Бути письменником, 2011, с. 336
  9. а б Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 278
  10. Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 290
  11. Бути письменником, 2011, с. 255
  12. а б Бути письменником, 2011, с. 373
  13. Бути письменником, 2011, с. 353
  14. а б Бути письменником, 2011, с. 347
  15. Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 298
  16. Бути письменником, 2011, с. 72
  17. Бути письменником, 2011, с. 371
  18. Бути письменником, 2011, с. 166
  19. Бути письменником, 2011, с. 344
  20. Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 344
  21. Бути письменником, 2011, с. 116
  22. а б Холодна м'ята, 2014, с. 779
  23. Григір Тютюнник. Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники, 2008, с. 305
  24. Бути письменником, 2011, с. 102
  25. Бути письменником, 2011, с. 324
  26. Холодна м'ята, 2014, с. 699
  27. Холодна м'ята, 2014, с. 136
  28. Холодна м'ята, 2014, с. 89
  29. Холодна м'ята, 2014, с. 244
  30. Холодна м'ята, 2014, с. 83
  31. Холодна м'ята, 2014, с. 387
  32. Холодна м'ята, 2014, с. 74
  33. а б Холодна м'ята, 2014, с. 63
  34. Холодна м'ята, 2014, с. 328
  35. Холодна м'ята, 2014, с. 218
  36. Холодна м'ята, 2014, с. 782
  37. Холодна м'ята, 2014, с. 120
  38. Холодна м'ята, 2014, с. 76
  39. Холодна м'ята, 2014, с. 51
  40. RECвізити1, 2015, с. 150
  41. Тарнашинська, 2011, с. 24
  42. Григір Тютюнник - Живописець правди
  43. Григір Тютюнник. Трагедія життя, секрети творчості і таємниця смерті
  44. Тарнашинська, 2011, с. 29
  45. Тарнашинська, 2011, с. 17
  46. RECвізити3, 2017, с. 269

Джерела[ред.]

  • Григір Тютюнник. Бути письменником: щоденники, записники, листи. — Київ: Ярославів Вал, 2011. — 440 с. — ISBN 978-617-605-007-0
  • Тютюнник. Холодна М'ята. — 2014. — С. 844. — ISBN 978-966-579-430-1
  • Тарнашинська Людмила Броніславівна. Григір Тютюнник: «З любові й муки народжується письменник …»: біобібліогр. нарис. — 2011 Т. вип. 12. — С. 135. — (Шістдесятництво: профілі на тлі покоління).
  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга третя. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 296 с. — ISBN 978-617-679-456-1


Література[ред.]


Bookmark-new.svg