Пагутяк Галина Василівна

Матеріал з Вікіцитат
Пагутяк Галина Василівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Галина Пагутякукраїнська письменниця.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Б[ред.]

  •  

Бога неможливо висміяти, адже Він сміється голосніше всіх.[1]

  •  

Бог творить, сатана перетворює, людина страждає.[1]

В[ред.]

  •  

Вся історія людського духу – ряд безкінечних спроб прийти до єднання.[1]

Д[ред.]

  •  

Для мене «червона лінія» — це художня правда. Така правда вища за правду реальності. Колись Довженко говорив про золото правди і про мідяки правди. Якщо я переступлю на догоду комусь чи для власної вигоди через цю художню правду, чи просто знехтую нею, то це означатиме творче самогубство. Цього, до речі, я найбільше боюся[2].

  •  

Допомогти мені зможуть, коли сама стану на ноги.[1]

Є[ред.]

  •  

Є українська казка, де герой, що вбив змія, завбачливо, вирізав у нього язики, щоб його перемогою не скористався якийсь спритник. А потім показав ті язики на суді як доказ, що переміг він, а не той, хто ховався у кущах, поки він бився зі змієм не на життя, а на смерть. Тож зберігаймо ті язики як доказ того, хто насправді проливав кров за Україну[3]. — Зі статті «Українська культура: постріл у потилицю», 3 червня 2022 р.

К[ред.]

  •  

Коли нас будять, ми спимо. Коли ми будимо, інші сплять. І це називається самотністю.[1]

Л[ред.]

  •  

Лежачого не б’ють, але й не піднімають.[1]

  •  

Люди самі карають себе за безпутнє життя.[1]

М[ред.]

  •  

Мало перемогти, треба ще закріпити цю перемогу в свідомості, захистити її від зневіри й розчарувань, які безперечно будуть. І передати пам'ять про неї всьому людству. У цьому полягає місія національної еліти на довгі роки. Не лише української, будь-якої[3]. — Зі статті «Українська культура: постріл у потилицю», 3 червня 2022 р.

Н[ред.]

  •  

Нашу неповторність дав нам Бог, і треба жити в мистецтві, а не жити мистецтвом, простягаючи жебрачу руку.[1]

С[ред.]

  •  

Свобода – як вода в пустелі. Вона викликає заздрість до того, хто нею володіє.[1]

Я[ред.]

  •  

Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я – то є ми.[1]

  •  

Якби світ складався з протилежностей, він дуже швидко загинув би у поєдинку із собою самим.[1]

  •  

Якщо не можеш знайти двері, намалюй їх на стіні.[1]

З роману «Слуга з Добромиля» (2006)[ред.]

  • …доброго пана стріти було важко: шляхта жила за вовчими законами, а не за Божими, і навіть не людськими, бо є серед них цілком справедливі. Шляхтич міг напасти на двір сусіда, побити челядь, пограбувати майно. І якщо потерпілий не завдава зворотнього удару. Його мали за ніщо. Він боявся суду свого стану більше, ніж Страшного Суду, і Бог здавася йому лихварем, від якого можна відкупитися молитвами і злотими…У монастирях тоді радо приймали купців, бо ті ніколи не вдавались до розбою, не грабували святі обителі, як це робила шляхта.
  • Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг написаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення.
  • А, може, так і весь наш люд розбрівся по горах і долах, шукаючи безпечного місця, бо пильнують сей край наймити, а не господарі? Замість жити так, як навчає наш добрий пастир, Ісус Христос, слухають наймитів, прийшлих з чужого краю. Отак я думав про мирське, забувши про спасення власної душі. А хто нехтує спасенням, той негайно впадає у гріх..
  • Блаженні ті, котрі відають, що вони чинять. І прокляті, хто не відає, що чинить. … Річ у тім, хто відає, а хто не відає, що чинить. Але так само важливо, що кожен може змінити те, що , здавалось, не можна змінити. Наприклад, історію. Він може йти дорогою зла чи дорогою добра, але повинен знати, якою дорогою йде. Куди вона приведе – не так важливо. Чи відаєте ви, що чините? Чи відаю я? Ні.
  • А книжки… Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя. … Світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю…
  • Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з’являється багато вільних людей серед різних станів. Тоді немає потреби йти по коліна в крові, шукати ласки в сильніших сусідів. Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нещасливою долею.
  • Добро не має історії. Зло не має історії. Є лише історія Землі, на якій випадково оселилися люди.

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Пагутяк Г. Слуга з Добромиля. — Київ: Дуліби, 2006