В що сам не провалюєшся – не базбач, з головою, – ніколи твоїм не стане[2]
Problems[проблеми] – це те, на розв'язок чого існують правила[3]
Всі так звані ідеали юності – то пусте, [...] вони приносяться ззовні, тим-то рідко хто й потрапляє зберегти їм вірність...[4]
Раби не повинні родити дітей. Бо це вспадковується.[5]
Жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе.[6]
Вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє – витворюючи з ройовиська схованиих у ньому можливостей ту, котру називають?[6]
Всяка-бо любов на пеших порах потребує свідків, потрбує – батьківськи-розчуленого схвалення світом нововиниклого в ньому союзу двох[7]
Війна дає змогу багато дечого зрозуміти про життя і смерть, бо поодинчі долі, хоч які бувають промовисті, звичайно ніколи нічого не навчають.[8]
Чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав – над тим, що ми дійсно можемо, а до чого нам зась?[8]
Мистецтво в нашому столітті також потихеньку сходить на пси – тому що боїться.[9]
