Василь Барка

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Барка
Василь Барка.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Василь Костянтинович Барка (справжнє ім'я Василь Костянтинович Очерет; 16 липня 1908, Солониця — 11 квітня 2003) — український письменник і перекладач.

Цитати[ред.]

Необхідність поезії для віри (промова) (1981)[ред.]

  •  

Віддавна серед народних співців, на Кавказі, чули прислів’я: скласти вірш, – мов сходити пішки в сусідній аул; а поему створити, – ні­би верхи з’їздити в сусідню країну[1].
З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1981 року

  •  

В Нью-Йорку пощастило здійснити мрію про великий строфічний роман, як поему, що відбиває в дзеркалі свого сюжету – загально­українську долю і долю осіб, представничих для подій з апокаліптики XX сторіччя.
В атмосфері американського побуту, ніби в енергетичному полі з гігантною напругою особливих силових ліній життєдіяльности, в див­ному духовному озоні справжньої свободи для творчости, – спроби збудувати поему, невдалі в попередній час, були відновлені. Почалася двадцятип’ятирічна праця над нею[1]. — Про роман «Свідок для Сонця Шестикрилих»

  •  

Правдиво сказав поет, з найбільших у XIX столітті: завдання поезії полягає в тому, шоб бути поезією.
Так: в її суверенності, в її праві зоставатися тільки собою, криється найбільша можливість її розквіту. Як легеням дати розпруження: на великий подих, так для сфери серця – відчути вплив справжньої поезії: аби жити повнотою свіжих почуттів[1].

  •  

Самі поети зайшли в провини, з котрих найгірша — втрата віри. Звідси чорні наслідки. Без віри поезія схожа на рослину без сонячно­го освітлення в добрій мірі.
Найвищі взірці світової поезії, як «Парсіфаль», чи «Божественна комедія» і «Втрачений рай», складалися в поривах живучої віри; часом у боротьбі віри з безвір’ям, протибожністю, наприклад, «Фавст»[1].

  •  

Віра, якщо справжня, розвиває недосліджені досі й незбагненні ба­гатства: з чудесних спроможностей, сховані, як вічна скарбність. У на­шому єстві: безмірно складніша від нашої тілесної природи. Віра – шлях вищого життя душі і спосіб вищого пізнання через нього: в суто осо­бистому досвіді кожного.

  •  

Поезія має влас­тивість – жити в майбутньому часі як у своїй теперішності, і тому здатна передчувати зміни[1].

  •  

Ми — свідки величезного напасництва в СРСР: на українців, як на інших — також; можна назвати його «контрморфозис». Це цілковите зруйнування всієї, розвинутої в історичному ході, духовно-культурної і соціяльно-економічної формації народного життя.
Це — ґвалтовний розвал її в ґеноцидності, і насильницька, в найбіль­шому терорі, заміна чужородною: штучно створеною, в кабінетній доктрині — протиприродною і протилюдською формністю, прикритою в сло­весність про «едем»[1].

  •  

Але цілком погасити образ Христа в народному серці неможливо: він, як східне сонце, знов з'являється в сутінках тотального поганства — освітити й зогріти обікрадені душі божественою любов'ю: в милосердя і порятунок. Християнське відродження неминуче: на відмову всього великосвіту віри, успадкованого з першоджерел Києва, починаючи від хрещення Русі-України[1].

Цитати з творів[ред.]

  • Земля, з дитинства рідна! Як її
    старим покинути й піти в чужину,
    а потім горювати: любий сину,
    якби-то знов побачити її!
    Якби побачити в секунду смертну
    здаля, хоч раз один; дитячі втіхи
    згадати й принести життя, як жертву,
    й лягти в землі чужій, од горя тихій.
(Апостоли)

Примітки[ред.]

Див. також[ред.]

Джерела[ред.]

  • Тисяча цитат з українського письменства. Збірник / Упоряд. Юрій Луцький. — К.: Смолоскип, 1996. — 232 с.