Прохасько Тарас Богданович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Тарас Прохасько)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прохасько Тарас Богданович
Тарас Прохасько (2016) 02 (cropped).jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Тарас Прохасько (нар. 16 травня 1968) — український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Брат перекладача Юрія Прохаська, племінник Ірини Вільде[1]. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за збірку есеїстики «Так, але...»[2].

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Цитати[ред.]

А[ред.]

  •  

Але в цьому є одне із найважливіших покликань літератури — розповідати про себе, про свою територію так, щоби зацікавити когось чи щоб постаратись щось пояснити[3].

Б[ред.]

  •  

Ботаніка — добре розроблена система знань і пізнання. Для мене важливо мати досвід чіткої системи опису довколишнього світу. Я розумію, що навколо мене вирує життя, рівноцінне моєму, і якщо буду до нього уважним — відбуватиметься взаємозв’язок, контакт зі світом. Коли пишу, у мене не виникає бажання спрощувати. Тому текст громіздкий, заплутаний. На папері прагну виразити найрізноманітніші типи побудови думки. Таким чином сам створюю собі непролазні хащі, даю більше запитань, ніж відповідей[4].

  •  

Буття є, властиво, співбуттям. Одномоментним існуванням усього з усім і співіснування всього[5]. — «Некрополь»

В[ред.]

  •  

Все пов’язане. І, скажімо, те, що ми називаємо мисленням, є віднаходженням непомітних зв’язків між усіма пунктами.
А в літературі найцікавішим є власне прояснення цих ланцюжків: те, що ми називаємо сюжет, тло чи полотно, є проясненням ланцюжка зв’язку через кілька послідовностей між, скажімо, жіночкою А і дядечком Б та про те, як вони зустрічаються чи розходяться у точці С. Власне, це і є література, найближчий до цього магічний реалізм[6].

Д[ред.]

  •  

Давню хату я називаю «розумною оселею», бо вона завжди вступає у діалог, завжди дає знати, коли треба щось підбити молотком, де забити цвях. Таким чином спілкування триває цілими днями. І мені це подобається[7].

Є[ред.]

  •  

Є дослідження з фізіології мозку, фізіології груп суспільства. Людина повноцінно може спілкуватися з 150 особами. І всі ці 5 тисяч френдів на фейсбуці – до одного місця, тобто це щось зовсім інше[8].

Ж[ред.]

  •  

Життя ніколи не буває замало…

З[ред.]

  •  

...завданням письменника є не подобатись і не бути толерантним, і не бути високоморальним, а письменницька функція є фомулювати, лапати речі, які витають у повітрі, і складати з них формули[9].

  •  

Здатність до контакту є обмежена. Тільки 150 з якими ми можемо бути близькими, а якщо знайдеться двоє, троє, четверо тих, з якими можна бути на такому щаблі близькості – то це вже повноцінно прожите життя[10].

І[ред.]

  •  

І, можливо, справді – я сам перебуваю у такому стані, коли найважливіше є заспокоїтися, знайти внутрішній спокій, і тоді вже діяти відповідно до того, як можна це придумати у спокійному стані. Тому, мабуть, і відчувається такий посил. Бо я переконаний в тому, що внутрішній спокій – це не є байдужість, це не є відгородження від світу і не є втеча. Це щось зовсім інше, необхідне для того, щоби бути собою, щоби могти неафективно приймати рішення, реагувати на ситуацію, і усвідомлювати самого себе. Без спокійного розуміння не можливо вважати, що в цей момент те, що я робив – то робив я[11].

Л[ред.]

  •  

«Людина, яка пише» – мені здавалося, що це є одним з найреалістичніших і найоптимістичніших визначень людського буття. Мені завжди подобалось, коли для людини письмо не є чужим[12].

М[ред.]

  •  

Майстерність літературна полягає в тому, щоби знати чи відчувати, які віконця відхиляти, а які ні. Коли є ланцюжок і ми відкриваємо кожну ланку – то це банальний логоцентричний реалізм. Коли ж відкрити, наприклад, перше, шосте і дванадцяте вікно, то уже виникає щось магічніше[13].

  •  

Мені здається, що найдієвішим елементом у літературі є власне ті слова і образи, які потрапляють безпосередньо у світ читача. Це таке попадання, як ядро чи камінь гепнулися у водну поверхню. І от ці кола, які розходяться у воді – вони вже не є частиною каменя, вони вже є частиною поверхні. Коли якесь певне слово, речення чи образ потрапляє у нашу свідомість, і коли у нас є якась своя субстанція, придатна до того, щоби ці кола розширити, тоді воно є найдієвіше. Тобто коли ми уміємо прив’язати чужий, здавало би ся, абстрактний текст, до того, що відбувається з нами, що ми відчуваємо[14].

  •  

Муки творчості і умови творчості — це різні речі. Митець знайде необхідні для роботи «страждання» і у комфортних умовах. Вирахувати ідеальну формулу для творчості неможливо, у кожного вона своя. Повертаючись до рекомендацій як стати геніальним письменником, скажу, що унікального способу не існує. Можна лише поділитись досвідом, але не навчити. Кожен письменник повинен пройти свій шлях[15]...

Н[ред.]

  •  

Нам легко уявляти собі світ через своє внутрішнє око. Здається, що те, що ми бачимо – те і є реальністю. Але варто уявити себе десь у цих потоках людей зі своїми переконливими внутрішніми поглядами. Зрозуміти: якщо я бачу іншу людину, і вона мені є таким образом, то не можна заперечувати, що ця людина так само керується тільки своїм внутрішнім поглядом. Уявити собі, яким я є у поглядах інших людей; наскільки моє значення для цих людей відмінне від того, як я сам себе оцінюю[11]?

  •  

Наприклад, мені дуже дивно, що в нас не проговорено якихось речей про спокій спілкування чи дискусії. Мені дивно, що такі прості речі, як сказати: слухай, ми говоримо про одне, давай ти забереш свої емоційні акценти, я свої, і це все дуже просто, якщо скинути ці всі фальшиві нашарування. Чому про це не говорять?
Такі прості речі - як себе поводити. Чому немає загальної домовленості про сміття? Всі смітять і не вважають, що це є зле. От такі банальні, але вічні речі[16].

  •  

Недостатньо часу буває лиш для того, щоб навчитися так відчувати.

  •  

Ні, нема ідеального читача. Є моменти, коли щось точно вціляє у когось. І от такі моменти я найбільше ціную, коли говорити про зв'язок автора і читача[17].

П[ред.]

  •  

Потрібно дуже чітко усвідомити, що станиславівський феномен – це поняття з історії української літератури. Воно охоплює творчість кількох авторів у атмосфері визначеного періоду. Все, що роблять навіть ці автори після закінчення того періоду ніяким станиславівським феноменом не є. Інша справа, що життя триває. У Франківську з’явилися і з’являються нові цікаві автори. Якщо якось вони потраплять у дуже свій час, то можна буде говорити про якісь нові феномени[18].

  •  

Пришвидшення часу пов’язане з пришвидшенням інформації. Тому такою актуальною є «інформаційна гігієна» кожної окремої людини. Єдиний спосіб не бути втягненим у весь цей вир – дозувати, фільтрувати, що потрібно, а що ні. Лише так можна встигнути все, на що ти покликаний, що тобі призначено[19].

  •  

Публіцистика має щось в собі таке, як прихід партизанів вночі. Вона має бути тривожною. Має бути такою, як в хатці під лісом хтось постукав у вікно. І тому я відчуваю відповідальність оцього подразнення, і того, як я себе поведу, коли мене в цю хату пустять, що я там буду розказувати[20].

С[ред.]

  •  

Спілкування — то є найбільша насолода, найбільший сенс, який я взагалі бачу у житті, принаймні своєму. Мені найбільше подобається якомога відкритіший контакт[16].

Т[ред.]

  •  

Те, що минає не є минулим, поки пам'ять шкіри і згинів відчуває минулі дотики[21][22]. — «Довкола озера»

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 16 травня 2016 року.
  •  

Те, що сталося в 1991 році, – один із найрадісніших моментів нашої історії. Нам треба здоровіше дивитись на самих себе і країну, в якій живемо, і розуміти, що вона є такою, якими є ми. Не треба дивуватися, як воно є, бо ми ж до процесу творення долучаємося. Кажуть, Україна мусить бути супер-пупер. А вона не може бути такою, бо ми до цього не готові. Зрештою, ніхто не знає, якою повинна бути Україна. Треба розуміти й те, що націоналізм – це ідея, яку будувати на реальності не можна. Бо це лише вчення... Не треба нічого будувати, а старатися жити по-людськи, щоб вартість людини стояла на першому місці[23].

У[ред.]

  •  

У збірці «Євромайдан. Хроніка відчуттів» добре видно, як змінювались настрої впродовж чотирьох місяців: обурення, страх, безпомічність, злість, гордість. Під час революції відбулася важлива ментальна річ — українці багато і відверто говорили про свої емоції[24].

  •  

У юності я впровадив в українську літературу таке поняття, як тотепотентність. Це, може, одне з найбільших моїх досягнень. Не знаю, чи хтось це зауважив і пам’ятає. Але мені було дуже важливе це поняття. Тотепотентність – біологічне поняття, що означає всеможливість, всепридатність. Тобто коли клітина перебуває на певному рівні свого розвитку і в ній усе закладено, що можливе для клітини. А вже залежно від того, куди її пошлють: чи в шкіру, чи в нирки, чи в якісь статеві залози, вона набере ознак, потрібних для виконання певних функцій. Але до того, коли вона починає вибудовувати певні функції, вона є тотепотентна, тобто вона може бути придатною для будь-якої служби. І от, кожна людина придатна до багатьох різних життів і одним із таких перших кроків є усвідомлення того, що так є, що ти можеш жити дуже по-різному. Наступний крок, що твоє життя все ж таки найкраще, бо воно твоє, але ти можеш його змінити. Але мусиш враховувати, що є ще такі домінантні штуки, пов’язані з якимись історичними чи кліматичними обставинами, що ти народжений там-то, і ти вибираєш жити тут-то, ну і що твій вибір, те життя, яке маєш, воно, врешті, є найкраще. Але ти можеш прожити багато різних життів. І всі мої персонажі є, власне, якоюсь ілюстрацією до цієї теорії тотепотентності[25].

Я[ред.]

  •  

Я бачу, що значна частина наших українських проблем виникає не тільки через сім смертних гріхів і якусь безалаберність і неспроможність, а через те, що в людей немає уявлення про свою належність до чогось великого, до великої професійної тяглості.
В Західній Європі цехова культура довго та ретельно культивувалася. А в нас люди ніби здавна вміли робити все, але нічого не вміли робити добре[26].

  •  

Я за своїм світоглядом є екологістом у широкому сенсі цього слова. Я розумію, що все є поєднано і все є разом, і всі істоти, люди, ідеї, вони мають сенс тільки тому, що нерозривно пов’язані, між ними відбувається обмін енергією, речовинами, думками[27]...

  •  

Якщо хотіти вчитися, то все є способом навчання. Я також завдячую багатьом авторам різних книжок, також і тим, які я вважаю поганими. Все одно це не проходить марно[12].

  •  

Я, насправді, дуже розділяю російську різних епох та різних стилів. З одного боку, самі етнічні росіяни, які живуть в Україні, в більшості поступово втрачають рівень чи якість російської мови, не кажучи вже про юний акцент, але й лексично, стилістично.
Відповідно, існує багато мільйонів дебілів українців, які вважають, що коли вони перейдуть на погану російську, це буде краще, ніж говорити доброю соковитою українською[28].

  •  

Я не вважаю літературу своєю основною роботою. Я до неї ніколи не підходжу як до фахового заняття. Для мене література є чимось страшенно важливим, невід'ємною частиною мого світобачення, моїх стосунків зі світом. Але я не почуваю себе задіяним у цей літературний процес на стільки поважно, щоб це була моя робота і щоб я робив якісь плани, графіки та зобов'язання.
Інша річ, що я бачу літературу у всьому і завжди. Я знаю як з цього всього можна робити літературу. Тому я не маю внутрішньої потреби це конче переводити у папір. Я перебуваю у літературі. Хоча це є недобре для письменника, бо ж він має писати. А ще я знаю, як багато добрих книжок є на світі. Знаю, скільки всього найважливішого є вже сказано і мені не хочеться перебивати та безпідставно втручатися у полілоги всього написаного. Хіба, коли конче бачу, що це треба сказати, тоді втручаюся[29].

  •  

Я пластична людина стосовно зовнішнього світу — мені добре в багатьох містах. Але для мене страшенно важливий фактор мови. Це не ідеологічні чи політичні погляди, а життєва необхідність. Так вже влаштований мій мозок — він вимагає не просто вибіркового спілкування українською, а щоб уся інформація транслювалась цією мовою. Це так само природно, як те, що теплолюбні іспанці не переїздять у Скандинавські краї[30].

  •  

Я просто у захваті від такого дива, як життя. Я знаю, коли жити і робити вибір. Така можливість жити – перекриває все інше. Це диво. Якщо не робити собі фальшивих уявлень, що має бути, як має бути, але старатися, щоб було так, як ти вважаєш за потрібне[31].

  •  

Я сам пройшов школу, в якій говорили абсолютно спотворені речі. Це була просто якась катастрофа, а не школа, особливо в плані історії. Я завжди знав, що в школах не вчать правдивої історії. Цю саму історію я знав з інших джерел, і мене це задовольняло. Тобто мене не лякають різного роду шкільні програми, бо я завжди знав, що школа — то є зло. Особливо наша школа, вона така вже — убога й нещасна[32].

  •  

Я себе відчуваю письменником, але моє розуміння письменника не є ідентично з професією письменника. В моєму розумінні письменника закладена така головна властивість цієї особи, як проговорювати побачене чи пережите, тобто вербалізувати візію чи тактильність, чи рухи.
Коли хтось таке має, то його можна вважати письменником незалежно від інтенсивності книжок. Тому я не почуваю себе професійним письменником, бо я не покладаю надію на то, щоб з цього жити.
Я не є згідний з вимогами... конвеєр не конвеєр... З вимогами фаховими — що от треба, треба. Я не знаю, як правильно писати. Я десь з дванадцяти-тринадцяти років відчув, що бачу довкола літературу, і що мені цікаво не тільки все відчувати і бачити, а й знаходити цьому означення[33].

Цитати з творів[ред.]

А[ред.]

  •  

Андрей Шептицький завжди наполягав на тому, що часів важчих і легших не існує. Час, відведений тобі, завжди є найсприятливішим часом[34]. — Есей «Станиславівський рік»

  •  

А любовний погляд ззовні міняє дуже радикально передовсім тих, на кого дивляться. Незважаючи на те, чи він солодкий, чи гіркий. У будь-якому разі він є формотворчим (досить згадати того французького Боплана, який вперше у нових часах розповів європейцям про українців, доклавшись таким чином до творення України). А крім всього іншого, дати можливість полюбити себе – це висока технологія постіндустріального світу, яку варто опанувати хоча би для того, щоби полюбити себе у цьому ж світі – що я таки не лєцтий[35]... — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

  •  

А найголовніше — Шептицький вмів знаходити людей, яким відкрив очі на їхню вартість[36]. — Есей «Станиславівський рік»

В[ред.]

  •  

Вже багато років будь-якої миті зупиненого часу в моїх кишенях не можна знайти жодного предмета, який би відразу вказував на якісь звички. Там нема нічого, крім сиґарет, які курить значна частина українців, кількох банкнот і монет, що перебувають в обігу на всій території України, однолезового складаного ножика, яким можна робити майже все, не порушуючи водночас жодного закону, та ключа від помешкання без вказаної адреси. Жодних фотографій, кредитних карток, записок і записників, олівців, мундштуків, годинників з посвятами й обручок з іменами та датами, медальйонів з портретами, календариків з позначеними днями, портсиґарів, жодних кастетів, отрут, анальгетиків і візитівок, жодної добірки посвідчень… Навіть носити паспорт мені видається принизливою зручністю, зручним приниженням[37]. — Есей «Як я перестав бути письменником»

Д[ред.]

  •  

Дітям мало що потрібне для того, щоби бути щасливими. Все інше, зайве потрібне батькам, щоби вдавати, що вони постаралися, аби життя їхніх дітей було кращим, ніж їхнє[38]. — Есей «Не дуже потрібні речі»

  •  

Досить, скажімо, прочитати-подивитися про якийсь з любов’ю описаний Дрогобич, Криворівню, Тарту чи Париж, досить довідатися про місце щось більше, щоби не тільки його трошки полюбити, але й стати таким собі адептом, євангелістом цієї любові. Цього досить, щоби з-поміж десятків сортів пива вибирати, наприклад, празьке або окоцімське. Цього досить, щоби, [[]]потрапивши у якийсь Моршин у вимушеному складі окупаційної армії, не трощити вілли і альтанки, не ґвалтувати найгарніших міщанок, не люрити у джерело з водою під опікою фігури Марії. Якщо про цей Моршин хоч щось хоч колись прочитав, а тому знаєш і любиш[35]. — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

  •  

Дрова робить сокира. Траву робить коса. Грядку робить лопата. Мішок яблук і горіхів робить драбина. Ножі гострить камінь. Практично непотрібними є електрика і газ, якщо є день і дрова. Зовсім непотрібним є годинники і електронні прилади, якщо є кілька книжок і робота з сокирою, лопатою, драбиною, косою[38]. — Есей «Не дуже потрібні речі»

І[ред.]

  •  

І я би дуже хотів, щоби мій край, моя Україна відкрилася для любові. Це можливо, бо для любові не потрібно виконувати жодні умови і відповідати якимось критеріям. Треба тільки відкритися і дати можливість хоч трохи запізнати[35]. — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

О[ред.]

  •  

Один з найкращих біологів світу, Ганс Сельє, автор фундаментального вчення про стрес, наприкінці життя думав про те, як би то донести до найбільшої кількості читачів своє найголовніше вчення про вмотивоване життя, про егоїстичний альтруїзм. Есенцією цього вчення була теза про те, що заради повноцінного відкриття себе, своїх властивостей і здібностей, заради згоди з Творцем людина не може керуватися іншою стратегією, крім такої – заслужи любов ближнього. Викликати любов – це і є єдино можливий – з огляду на людську природу – спосіб реалізації Христової заповіді про те, щоби полюбити ближнього, як самого себе[35]. — Есей «Вирішальний бейбі-степ»

Р[ред.]

  •  

Речі, виявляється, взагалі потрібні передовсім для того, щоби мати що робити, врешті решт усі найпотрібніші речі є більше чи менше спеціалізованими інструментами. Чим вони менш спеціалізовані, тим краще і для них, і для тих, хто ними щось робить. Тоді вони дарують лише орієнтир – що можна робити, і впевненість, що робити можна[38]. — Есей «Не дуже потрібні речі»

С[ред.]

  •  

Софі запиталася в покоївки, де можна знайти воду, i та показала
на лазничку в кінці коридору. Ванна була повна прохолодної води, i Софі, швидко роздягнувшись, лягла в неї. Через кілька хвилин до лазнички ввійшла покоївка з чайником. Виявилося, що вся ця вода була призначена на цілу добу для чаїв, миття рук, поливання квітів усього готельного поверху[38]. — Есей «З цього можна зробити кілька оповідань»

  •  

Страх відходив поступово. Коли більшими порціями, а коли майже гомеопатичними.
Найчастіше його забирали з собою різні усвідомлення. Це ціла історія, як усвідомлення розтирають страхи. А усвідомлення з'являються або від найжорстокіших речей - болю, холоду, приниження, страху, втрат, або від найневинніших історій. Скажімо, з життя рослин чи метеликів[39]. — Есей «...Бо так є...»

У[ред.]

  •  

У дощ тета Міра любила сидіти на балконі i рахувати парасольки якогось одного кольору[40]. — Есей «З цього можна зробити кілька оповідань»

З книги «Лексикон таємних знань»[ред.]

  •  

БРУКІВКИ різні в цілім місті. Я мрію скласти мапу міста з позначенням усіх ґатунків бруку[41].

  •  

ЕВОЛЮЦІЙНО цей вечір може бути восьмим, а може бути тридцять першим етапом осені. Бо осінь — ряд елементарних епізодів, що еклектично послідовні. Енцикліки про зміну епізодів осінь поширює всіма можливими шляхами (як от промінням, вітром, павутинням, летом листя, закляклістю, тощо)[42].

  •  

СИҐАРЕТИ — складова анестезії. І колективне підсвідоме. Перелік їхніх марок — реєстри комплексів, стереотипів, архетипів, мітів. Насправді вечір закінчиться тоді, коли закінчаться сиґарети. Кожна наступна з набоїв пачка — новий відрізок на спіралі розвитку подій. Тривала драма[43].

  •  

ФІЛОСОФІЯ. Завжди при тобі, як частина тіла. Коли більше немає нічого, вона є Всім[44].

Про Тараса Прохаська[ред.]

  •  

Спочатку цей прикарпатський екзегет творив у своїх текстах суто приватну мітологію, після чого захопився її соціокультурною складовою. Втім, у Прохаська аж ніяк не політика, але сакральна географія Українських Карпат. Топонімікою, вважає сей автор, цілком можна обійтися, а місцевість часом буває крутіша за будь-який сюжет, адже «іноді варто заговорити самими назвами в правильній послідовності, щоб назавжди оволодіти найцікавішою історією, яка триматиме сильніше, ніж «біографія». Тож назагал у Прохаська усього лише чергова сага метафізичного краєзнавства. Приватний епос і сімейна географія рослин, основними вузлами якої виступають прикарпатські топоніми, екзотична ботаніка та інша семантика географічного простору...

  — Ігор Бондар-Терещенко[45]

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. Прохасько Т. Одної і тої самої. Meridian Czernowitz 2013. — С. 123.
  2. Суспільне UA: Прохасько, ДахаБраха, опера «Йов». Стали відомі лауреати Шевченківської премії-2020
  3. Радість контакту, 2015, с. 9
  4. Радість контакту, 2015, с. 150
  5. Інші дні Анни, 2010, с. 49
  6. Радість контакту, 2015, с. 118
  7. Радість контакту, 2015, с. 110
  8. Радість контакту, 2015, с. 134
  9. Радість контакту, 2015, с. 11
  10. Радість контакту, 2015, с. 135
  11. а б Радість контакту, 2015, с. 199
  12. а б Радість контакту, 2015, с. 131
  13. Радість контакту, 2015, с. 119
  14. Радість контакту, 2015, с. 200
  15. Радість контакту, 2015, с. 148
  16. а б Радість контакту, 2015, с. 54
  17. Радість контакту, 2015, с. 51
  18. Радість контакту, 2015, с. 67
  19. Радість контакту, 2015, с. 104
  20. Радість контакту, 2015, с. 201
  21. Лексикон таємних знань, 2003, с. 55
  22. Інші дні Анни, 2010, с. 23
  23. Радість контакту, 2015, с. 71
  24. Радість контакту, 2015, с. 179
  25. Радість контакту, 2015, с. 91
  26. Радість контакту, 2015, с. 141
  27. Радість контакту, 2015, с. 98
  28. Радість контакту, 2015, с. 56
  29. Радість контакту, 2015, с. 130
  30. Радість контакту, 2015, с. 151
  31. Радість контакту, 2015, с. 138
  32. Радість контакту, 2015, с. 79
  33. Радість контакту, 2015, с. 59
  34. Ознаки зрілості, 2014, с. 3
  35. а б в г Ознаки зрілості, 2014, с. 38
  36. Ознаки зрілості, 2014, с. 4
  37. БотакЄ, 2010, с. 238
  38. а б в г Ознаки зрілості, 2014, с. 74
  39. Ознаки зрілості, 2014, с. 11
  40. Ознаки зрілості, 2014, с. 80
  41. Лексикон таємних знань, 2003, с. 130
  42. Лексикон таємних знань, 2003, с. 131
  43. Лексикон таємних знань, 2003, с. 134
  44. Лексикон таємних знань, 2003, с. 135
  45. Радість контакту, 2015, с. 63

Джерела[ред.]

  • Тарас Прохасько. БотакЄ. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. — 432 с. — ISBN 978-966-668-251-5
  • Тарас Прохасько. Лексикон таємних знань. — Львів: Кальварія, 2003. — 152 с. — ISBN 9666630796
  • Тарас Прохасько. Інші дні Анни. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. — ISBN 9666630796
  • Тарас Прохасько. Радість контакту. Розмови з Тарасом Прохаськом. — Брустури: Discursus, 2015. — 208 с. — ISBN 978-617-7236-41-1
  • Тарас Прохасько. Ознаки зрілості. — Львів: Тріада плюс, 2014. — 120 с. — ISBN 978-966-486-156-1