Коцюбинська Михайлина Хомівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайлина Коцюбинська
248px
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Михайли́на Хомі́вна Коцюби́нська (18 грудня 1931, Вінниця — 7 січня 2011, Київ) — українська літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського (донька його молодшого брата Хоми).

Цитати[ред.]

Дещо про себе і про нас (промова) (1995)[ред.]

  •  

Мене завжди вабило й вабить те, що Франко називав «секретами поетичної творчості», і, смію думати, деякі з них мені вдалося розгадати[1].
З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1995 року

  •  

Як істота мисляча – активно й самостійно – я формувалася з кінця 50-60-ті роки. Це, власне, було моє друге народження[1].

  •  

Те, що нав’язувалося нам офіційною освітою та ідеологією, будувалося на фальшивих постулатах. До того ж, то була будова не лише без твердих підвалин, а й з проваллями замість вікон і дверей, без нормальних міцних перекриттів (ми делікатно називаємо все це «білими плямами» в нашій культурі), тому й не дивно, що вона так легко розвалилася[1].

  •  

Аж незручно сказати, але таких поетів, як Плужник, Свідзинський, Антонич, таких майстрів, як Хвильовий, я «відкривала» для себе уже після того, як стала дипломованим фахівцем з української літератури, більше того, кандидатом філологічних наук. А таку постать, як Юрій Шерех-Шевельов – одну з найбільших величин у сучасній українській гуманітарній науці, взагалі пізнала лише у 80-ті роки, в часи т. зв. «перебудови»[1].

  •  

Мені болить брак етики дискусії в деяких моїх колег, які в кращих традиціях недавнього минулого вдаються до паплюження опонента, видаючи свою необізнаність з новітніми науковими теоріями й концепціями за істину в останній інстанції[1].

  •  

Мені пощастило: найближче мені шістдесятницьке коло – то були люди добірні, екзистенційно вироблені, інтелектуально багаті й морально чіткі. Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Зіна Геник-Березовська – це з найближчих, з тих, що на відстані серця. І якщо мав рацію Сент-Екзюпері, що єдина справжня розкіш на землі – це розкіш спілкування людини з людиною, то я цієї розкоші зазнала[1].

  •  

Серед небезпек, що чатують на нас, одна з найреальніших, як на мене, – зловживання гаслами. Гасловість замість тверезого, зваженого, багатовимірного аналізу й прогнозу. Гасло, повторене безліч разів, без такого аналітичного грунту, не підкріплене конкретним чином, – блякне, вироджується, стає фразою. А фраза – то мильна бульбашка, ворог думки[1].

  •  

Доводилося останнім часом чути: Тичина – наша національна ганьба. А чи не наша національна гордість? Мусимо розглядати і Тичину й Бажана як «феномен доби» (так назвав свою роботу про поета Василь Стус) і, констатуючи менструальні породження цієї доби, віддавати належне реальним художнім цінностям[1].

  •  

Ми ще на роздоріжжі, все руйнується в нас на очах. Як у «Солярісі»: жива матерія дійсності дихає, творячи химерні форми – іноді потворні, іноді просто незвичні й не відразу збагненні[1].

  •  

Відчуваю голоси сьогоднішнього дня, клекотіння жорстокого світу, що огортає нас. Терпеливо зношу нотки епатажу й гримаси прилюдного позбавлення цноти, бо розумію, що – наболіло, набридло бути в рамках дозованого й дозволеного. Вабить щирість і відкритість, розкутість думки, широкі культурні обрії, самозрозуміла вписаність у світовий художній і філософський контекст (чого нам завжди бракувало)[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg