Зенон Когут

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зенон-Євген Когут
Kohut, Zenon.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Information icon.svg Цей термін має також інші значення. Див. Когут (значення)

Зенон-Євген Когут (англ. Zenon E. Kohut; нар. 18 січня 1944, Янів) — канадський та український історик. Доктор філософії, директор Канадського інституту українських студій Альбертського університету (1994—2012). Входить до складу наукової ради Українського історичного журналу.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Д[ред.]

  •  

Деякі позитивні процеси почалися в Україні. Щоправда, обставини в країні ще дуже далекі від здорових, не кажучи навіть про факт війни, в тому числі інформаційної її форми, яка значною мірою базована на антиукраїнському міфі з його тривалою традицією. Ці антиукраїнські міфи закорінені не лише у медіа, інтернеті, але також в науці і академії, я стикався і стикаюся з цим у своїй ділянці ледь не щодня. Так формується виклик, потреба на свій, український міф повний героїзму, апеляції до вікової спадщини, національної боротьби[1].

  •  

Для мене основним завданням історика є визначити за допомогою солідних доказів факти і обставини певних феноменів, а не вдаватися в оціночні судження, які є спекулятивними. Історики не дають вироки, це не прокурори і судді. З іншого боку, це зовсім не означає, що історик повинен відкинути всі етичні оцінки[1].

  •  

Для мене ранньомодерна історія, безперечно, є фундаментом творення модерної української нації. Проте залишається питання про pre-модерну націю. Більшість дослідників розглядають націю як феномен, який постав після Французької Революції, тоді як інша важлива група істориків та дослідників в політичних науках ведуть початок нації від середньовіччя або ранньомодерних суспільств. Очевидно, я належу до другої групи[1].

Є[ред.]

  •  

Є культурна ідентичність українська, а політична російська, чи навіть радянська, або навпаки. Що людина читає, яке телебачення дивиться — формують протиріччя, скажімо, політична ідентичність українська, а культурна російська, а релігійна ще інша[1].

З[ред.]

  •  

Зовсім інше питання, як оцінювати поняття «народ». Чи це радше людність чи нація? Чи руський, український, малоросійський, козацький народ — це нація чи населення? На мій погляд, оці руський, український, малоросійський, козацький народ поєднується з лояльністю до умовної Української/Малоросійської батьківщини саме в ранньомодерну добу української нації і державотворення, що я неодноразово доводив у своїх працях[1].

К[ред.]

  •  

Козацька ранньомодерна доба була фундаментом, інвестицією в майбутнє. [...] З іншого боку ранньомодерна українська культура дала Синопсис, концепцію трьох російських народів і єдиної Русі (Росія) — які всі є продуктом козацько-шляхетської доби. Або в церковній історії — Феофан Прокопович — ідеолог Російської імперії, він переніс багато українських елементів. Отже, теорія пішла з України. Ця ранньомодерна політична культура продукувала паралельні, навіть, переплетені наративи, довкола яких суперечки і війни не стихають і в ХХІ столітті. Все це засвідчує процес формування ідентичності як такий, який був і є багатошаровим, в обох полях — історичному та географічному, з характерними для нього тяглістю, перервністю, загалом, суперечностями. Для мене ж ранньомодерний фундамент модерної української ідентичності є беззаперечним[1].

М[ред.]

  •  

Мене свідомо виховували українцем. Вже у Філадельфії я засадничо жив в паралельних світах: в українському і американському. Наша родина жила в українській околиці, навіть в такому українському ґетто, близько церкви. Я ходив до української школи Непорочного Зачаття при церкві[1].

Н[ред.]

  •  

Нарешті, зараз з’явився новий тренд — публічні історики, які не лише активні в громадському житті і медіа, вони не просто пропонують аналітику, але стають захисниками, популяризаторами, (не рідко, небезпечними, з огляду на вагу авторитету науки), певних ідей, ініціатив, рухів[1].

П[ред.]

  •  

Перетворення української історичної науки від радянського підходу до національно-державницького було дуже швидким процесом. Проблема в тому, що він був механічний, не глибинний. Відбувся скок від одного ґранд наративу до іншого. Можна сказати, що він був зашвидкий[1].

С[ред.]

  •  

Сьогодні історики відповідають на питання, які турбують людство — про корінні народи, раси, роль жінок, одностатеві стосунки, еклогічні проблеми. Відтак, студії з історії значною мірою є результатом суспільних занепокоєнь і запитів[1].

У[ред.]

  •  

У коледжі я вперше почув постановку питання: «А що таке взагалі Україна? Нема такого!» Це перший мій конфлікт з дійсністю. Бо я ж є! І я є українцем. А вже частіше це зустрічалося в університеті Пенсильванії, де, якщо були українці, то їх одразу трактовано як погромників, антисемітів, нацистів. Я то починав відчувати на собі[1].

Ф[ред.]

  •  

Феномен ОУН-УПА повинен бути досліджений, і дослідження це має бути базоване на достовірних джерелах і вкладене в контекст доби, без замовчування, але і без наклепів[1].

Ц[ред.]

  •  

Це завдання істориків деконструювати ці міфи, замінити їх джерелоорієнтованою, критичною історією України. Я вірю, що в площині науки це вже відбувається, на відміну, від медійного чи публічного простору[1].

Щ[ред.]

  •  

Щоб не застрягнути в безкінечних пересмикуваннях з приводу дефініцій, я віддаю перевагу використанню в якості концептуального інструмента поняття «ідентичність» та «формування ідентичності» в розумінні процесу. Чи ми маємо до діла з ранньомодерною нацією чи ні, ми беззаперечно маємо справу з різними формами ідентичності, які можуть бути визначені і проаналізовані. Тут постає інше питання, як ті різні ідентичності співіснують, які взаємини вони мають, що і чому переважає[1].

Я[ред.]

  •  

Я весь час виходжу з того, що треба робити наголос на джерела. На чистоту методу. Це старий позивістський підхід. Він зараз не популярний в постмодерному світі, але і Пріцак його мав, і Лисяк-Рудницький, і я маю. В історії не можна брехати. Навіть якщо нам не подобається те, що ми там бачимо. Не можна і не потрібно. Врешті, ми самі від цього постраждаємо[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg