Перейти до вмісту

Олександр Мотиль

Матеріал з Вікіцитат
Олександр Мотиль
Стаття у Вікіпедії

Александр Джон Мотиль (нар. 21 жовтня 1953, Нью-Йорк) — американський історик, політолог, поет, письменник, перекладач і художник-живописець. Мешкає в Нью-Йорку. Він є професором політології в університеті Ратґерса в Ньюарку, Нью-Джерсі та спеціалістом щодо України, Росії та Радянського Союзу.

Цитати[ред.]

  •  

Думаю, питання оборони й безпеки стане ще більш актуальним. Бо фактично естонці так само дуже добре, а можливо, навіть краще від українців розуміють, що НАТО не буде їх захищати. Серйозні аналітики погодяться, що німці, французи, американці не будуть висилати свою морську піхоту на оборону Нарви. Такого не буде. Вже легше собі уявити оборону України, адже Україна, хай там як, — це велика, стратегічно важлива держава. І поляки вже також починають хвилюватися, бо російські війська фактично вже на їхньому кордоні (раніше була лише Калінінградська область, а тепер ще додасться Білорусь). Вони повністю усвідомлюють загрози і те, що НАТО не прийде на їх захист[1].

  •  

За останні кілька років Україна, Молдова, Білорусь фактично поставлені перед фактом вибору — куди їм іти. Залишатися в «сірій зоні» стало неможливо. НАТО — фактично беззуба організація, яка вже 30 років шукає якоїсь місії, і нарешті її знайшли лише завдяки тому, що Росія напала на Україну. Путін має гегемоніальні плани, він тисне на Україну, Молдову й Білорусь, і від цього момент вибору загострюється[1].

  •  

Коли пишу роман, то він, звісно, найважливіший, коли пишу вірші, то вони теж, а коли малюю, то це найважливіше. У мене переважно діяльність переходить від одного до іншого, а потім ще іншого. Роман, як і добру картину, за день зробити неможливо. З романом важче, бо це великий обсяг — двісті чи триста сторінок.
Усі ці царини мене однаково надихають, але всі по-різному. Чому в один момент хочеться писати вірші, в інший — роман чи картину, то я не знаю. Звідки береться й приходить натхнення — я не знаю. Все це випадковості. Поезія, проза, живопис — для мене це три окремі форми вираження чи творчої діяльності[1].

  •  

Мене дивує, що національно-демократичний табір і значна частина «слуг народу» не співпрацюють, хоча й стоять на більш-менш однакових світоглядних позиціях. Особливо тепер, коли є війна, економічна криза і COVID-19. От чому за останні роки, в умовах цих загроз, не було спроб створити уряд національного єднання? До певної міри цьому заважає цей дискурс нетерпимості, бо мій супротивник автоматично є зрадником[1].

  •  

Навіть якщо придивитися до українських президентів: коли йдуть до влади — говорять одне (це особливо було видно по Володимиру Зеленському), але минає рік-два-три, коли стикаються з жорсткими реаліями російської політики, приходять до певного тупика і тоді починають розуміти, що все далеко не так, як вони говорили перед виборами. І переходять загалом на українську позицію. Це було за Кравчука, потім за Кучми, також за Ющенка. Навіть у поведінці Януковича простежувалися певні тенденції[1].

  •  

Нині, мабуть, саме Путін є найбільшим українським націоналістом, хоч як іронічно чи перебільшено це звучить. Він переконав українців, що вони є українцями. Не всіх, звичайно, але значну частину. Можна ще довго говорити про його економічну політику, в якій також немає успіхів. Під час приходу до влади йому пощастило, що світові ціни на енергоносії різко зросли, але це не його економічний успіх.
Путін хоче відновити певну частину колишньої імперії, але привів Росію у глухий кут і укріпив незалежність сусідніх країн, хоча — парадокс — паралельно намагається її руйнувати[1].

  •  

Путін підтримує Венесуелу. Зближення з Китаєм. У цьому є певна стратегічна логіка. Та коли поглянути на співвідношення сил, то Китай — це суперпотуга, а Росія, як кажуть в Америці, — це країна третього світу з ядерною бомбою. Путін зближається з єдиною країною, що має серйозні територіальні претензії до Росії.
До чого він довів і ще доведе цю бідну Росію? Коли Путін здійснює ті чи інші інтервенції, то він тільки шкодить Росії та фактично неусвідомлено грає позитивну роль у закріпленні державності всіх країн, проти яких здійснює агресію[1].

  •  

Раніше Україна дотримувалася так званої багатовекторності, що виявилося неможливим. Не тому, що це погана політика. Країна, яка перебуває між двома велетнями, хоче мати добрі стосунки з обома. Але проблема полягає в тому, що один хоче тебе захопити, а інший не зацікавлений.
[...] Зрозуміло, що все залежить від України, і на це звертають увагу західні країни. Україна має зробити багато. Як і західні політики, українські політики говорять багато, але менше діють. Щодо зовнішньої політики, то Україна загалом визначилася, але щодо внутрішньої (економічні реформи, правова держава) треба зробити ще певні кроки[1].

  •  

Усі мої романи певною мірою мають чіткий історичний елемент. Багато з них стосуються конкретної історичної події чи теми в Україні. Звісно ж, я використовую матеріал, який також добре знаю як науковець. Тому тут є певна синергія. Дам приклад: це згаданий «голодоморський» роман «Солодкий сніг». Разом з Богданом Клідом (він у Канадському інституті українських студій) ми видали хрестоматію про Голодомор англійською мовою. Над цим проєктом ми працювали два роки, багато матеріалів зібрали, багато переклали на англійську мову. І це для мене була надзвичайно корисна освіта.
У принципі, я багато знав про Голодомор, але «так багато» не знав. Коли я почитав художні літературні твори, то мене вразило, що немає сучасної художньої літератури про Голодомор. Наукових статей дуже багато, так само документів, свідчень. Але романістики та повістей майже нема. Так я вийшов на задум роману про Голодомор[1].

  •  

Ще мене сильно хвилює політична нетерпимість в Україні. Дискурс між політичними елітами надто чорно-білий. Ти або наш, або зрадник. Нема альтернативи. Розумію, що це певною мірою так і має бути, і це така демократія, але в Україні це надто далеко зайшло. Дискурс нетерпимості — він заважає. Звідки це походить, я не знаю. Може, це радянська ще спадщина. Може, це щось особливо українське. Якщо поглянути, як часто вживається в Україні слово «зрада», то може скластися враження, що за останній рік Україну зрадили вже тисячу разів. Абсурдна ситуація[1].

  •  

Ще в мене є трилогія: «Єврей, який був українцем», «Вовочка» і останній роман про російського диктатора, який зветься «Владімір Пітун». Усі ці три романи — про Путіна. Як політолог, я дещо знаю про Росію й Путіна, то ці знання використав у літературній творчості. У цих романах я, звісно, сміюся з нього[1].

  •  

Я дещо оптиміст, бо Україна, як на мене, впевнено рухається в цьому напрямі, і не лише за останні сім років, а й узагалі. Коли подивитися на геополітичне та внутрішнє становище України тридцять років тому і тепер, то стає зрозуміло, що Україна радикально змінилася. Це не та сама країна. Це вже загалом відносно демократична, відносно ліберальна та європейська країна, яка визначилась і прямує до свої мети. Тому ситуація не така вже й погана. Звичайно, все залежить від Путіна[1].

  •  

Я досить скептично ставлюся до різних старань бути міждисциплінарним: люди пишуть вірші, які мають бути романами, а романи — віршами. Не думаю, що це можливо. Це різні форми. А якщо зважати ще на суспільні науки, історію та політологію, тоді ще більше вражає різниця між цими речами. Політологія й вірші взагалі не мають нічого спільного. Тут уся річ у натхненні, яке може прийти з різних сторін, і це досить випадково[1].

  •  

Я, звісно, за те, щоб Україна була членом НАТО. Це добре. Але треба зрозуміти, що ця славнозвісна п’ята стаття Альянсу, яка начебто гарантує відсіч інтервенції на країну-члена, насправді вона нічого не гарантує. Якщо уважно її прочитати, а не лише перший рядок, то там чітко вказано, що кожна країна може діяти на власний розсуд. А це означає, що французи одразу скличуть якусь конференцію, німці будуть вимагати миру, і на тому кінець. Словом, там нема жодного зобов’язання про захист чи навіть економічні санкції. Країни можуть заплакати і сказати: як нам жаль, і висловлять свою чергову стурбованість. Тому в НАТО треба прагнути, але не мати ілюзій[1].

  •  

Якщо ЄС і далі буде боязливо ставитися до Росії, то тиск останньої на східноєвропейський простір лише посилюватиметься, і це змусить Східну Європу об’єднуватися. Якби ж ЄС був здатний на колективну й консолідовану відсіч (маю на увазі не лише мілітарну), то потреби в такій інтеграції не було б. Так чи інакше, подібні інтеграції будуть, бо багато країн нині бачать, що НАТО — це беззубий тигр[1].

  •  

Я належу до тієї групи науковців, які вважають Путіна неймовірно некомпетентним лідером. Інші вважають, що він великий політичний гросмейстер і стратегічно виграє шахові партії. Я цього не бачу. Такої думки я дотримуюся вже двадцять років. Якщо взяти до уваги те, де Росія була в 1999 році, коли Путін прийшов до влади, коли економіка активно відновлювалася (і це не мало жодного стосунку до Путіна), тоді РФ мала добрі стосунки з усім світом, її поважали. Що зробив Путін? Він фактично перетворив усі сусідні країни на своїх ворогів[1].

Примітки[ред.]