Вінграновський Микола Степанович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Вінграновський
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Микола Степанович Вінграновський (1936—2004) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист і поет.

Цитати[ред.]

«Хто і що для мене незалежність України» (есе) (2001)[ред.]

  •  

По всіх обласних центрах, районах, містах, містечках, селах і хуторах газети і радіо оповістили трудящихся, що трудящі Радянської України дають гідну відсіч новоявленим письменникам-борзописцям, яким заманулося якоїсь незалежної України...
Не було газети — від «Радянської України» до обласних і районних, — які би не стали нас молотити. Одна з поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі й низькопоклонники-авангардисти[1].

  •  

Я тільки-но поступив до театрального інституту і Довженко, поглянувши на мою темну від сонця шкіру, напевно подумав: хто він за один, цей повен кипіння степовий лошачок з півдня України, з міста Первомайська, з тієї його частини, яка називається Богопіль, і де обмащена глиною хата цього лошачка біліє окремо в степу з скіфською могилою на городі? Так я про себе Довженкові розказав, коли він мене запитав звідки я є. А ще я на його прохання щось йому прочитати — прочитав Шевченкового «Гонту в Умані». А ще... А ще він дав мені гроші на нові черевики і забрав iз собою в Москву до себе на курс[1].

  •  

...українською мовою редактори володіли «п’яте через десяте». Проте вершиною ідеологічної влади на кіностудії були саме вони, редактори, коли бути точнішим, — редактриси. Їх на кіностудії числилося найбільше і дивились вони, особливо на режисерів, поглядами прокурорів. Їх боялися і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо ти не тим пахнеш», — сказав мені якось один мій товариш- сценарист[1].

  •  

Знімаючись в доброго Ісаака Петровича, паралельно я написав десяток віршів і по приїзді до Києва вперше переступив поріг Спілки письменників, де тоді містилася газета «Літературна Україна» і де редактором був Павло Загребельний, який і познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословляю той день, коли ми зустрілися. Хто тоді знав, що мине сорок рокiв, а ми, як були, так і зостанемося друзями, разом пройдемо не один і крим, і рим, і мідні труби[1]!

«Наливайко» (промова) (1993)[ред.]

  •  

Це мій перший роман. І коли я вже було набрався духу поставити на чистий аркуш паперу перше слово – мене охопило сум’яття, страх і непевненість, бо слова я боявся завжди: як у віршах, так само і в прозі[2].
З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1993 року.

  •  

Слово на папері – для мене це щось на зразок, як для дитини, яка не вміє ще плавати, вперше ввійти в ріку[2]...

  •  

Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речен­ня. Коли я їх уже написав і написав, як хотів, то перед третім реченням я починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості й по сей день я живу перед словом від страху до страху. Не боюся я слів лише уві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, і як дерева і квіти[2]...

  •  

Образи настільки мають свою на­ді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Це, ма­буть, те, що ми називаємо творчістю або натхненням. Щасливі ті лю­ди, які цього не знають і цього не пережили[2]!..

  •  

«Северина Наливайка» я написав люто і ніжно. Але та лютість і ніж­ність – вони суто мої, як все що я писав і до цього[2].

  •  

Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої ін­тонації, і моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го року і я 1992-го року – все це одне й те ж саме[2].

Цитати з віршів[ред.]

  • І рояль почав танути
    Ось він уже як хмара
    Ось він уже пароплав
    Ось він уже як чайка
    Ось він уже як ромен[3]
(Коли починається ніч...)
  • Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
    Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
    Там вивірив по тобі пульс любові,
    Годинник людства — з стрілками життя
    На цифрах смерті — звірив із твоїм…
    Ні, Батьківщино! Не лише стражданням
    Чи радістю я звернений до тебе!..
(Український прелюд // Ріка моєї долі. — С. 65)

Про Миколу Вінграновського[ред.]

  •  

...про його вірші варто казати не «текст», а «твір». Бо це насправді твір, твориво «цілої» людини: це й емоції, і рефлексія, і пластична робота. Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори[4].

  Василь Герасим'юк

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Вінграновський, Микола. Ріка моєї долі: Поезії / Упоряд. Є. В. Пшеничний. — Дрогобич: Коло, 2010. — 164 с.
  • Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 400 с. — ISBN 978-617-679-678-7


Bookmark-new.svg