Вибір літератури – питання смаку, як вибір коханої особи[1].
Від малого я була свідомою українкою. Мене виховували в українській мові, в українському побуті. В Кутах ще була живою гуцульська культура. Я пам'ятаю наші домашні святкування Різдва, Великодня, весілля, а також досі згадую голосіння над покійними. Дитиною я була цікава і ходила дивитися, як гуцули оплакують своїх мертвих. Це такі враження, які лишаються на все життя. На весіллях мене зазвичай просили декламувати якісь вірші. Я захоплювалася казками, різними повір'ями, ворожбами. Служниці, які працювали в нашому домі, були з народу, тому я від них перебрала дуже багато. Найцінніше, що я забрала з України, — її пахощі і прянощі. Багато моїх однокласників пішли в УПА — деякі згинули, деякі пережили[2]…
Вся критика була й буде, особливо на новаторів. Я не тверджу, що все Нью-Йоркської групи – успішне й дефінітивне, але група мала відвагу шукати[1].
Митрополит Шептицький правив нам за рідного. Після студій батько був якийсь час його приватним лікарем, і наша рідня жила поруч із владикою у святоюрській палаті. Мама згадувала, як черниці лагодили його білизну. Він походив із графської багатої родини, але до самого себе був дуже ощадним. На сніданок їв якусь грінку і пив квасне молоко[2].
Моїм хресним був митрополит Андрей Шептицький. То була велика людина з широким серцем. Він намагався з'єднати греко-католицизм із православ'ям, захищав православвні церкви перед польонізацією, допомагав багатьом людям[2].
Нью-Йоркська група не мала якогось спільного літературного маніфесту, так що кожний з її членів вирізняється своїм індивідуальним обличчям. У Нью-Йорку виходив журнал «Нові поезії», видянням якого займалися особисто Богдан Бойчук, Богдан Рубчак і Юрій Тарнавський, а інші були дописувачами. То був найвагоміший літературний орган на Заході, який постійно тримав пальці на живчику нової світової літератури, з якою Україна натоді була мало знайома[3].
Початок моїх витинанок – дуже дивний. Однієї ночі я прокинулась із незвичним бажанням щось витинати з паперу. Знайшла в кухні якийсь синій папір до обвивання хліба, зложила його вчетверо й почала, зовсім підсвідомо, тяти. Вранці пішла до міста, накупила кільканадцять аркушів кольорових листків і зготовила щось із сотню мандаль, з яких зробила виставку в університеті Святої Урсулі у
Ріо-де-Жанейро. То, мабуть, клич предків[1]...
Я змалку дуже любила театр, і ще малою дівчинкою писала «драми» і ставила їх у стодолі для своїх товаришок і декого з родичів, хто якраз був у гостях. Пізніше разом із моєю подругою Зоєю Лісовською ми робили різні представлення[1]...
Я ніколи не вважала себе критиком. Навіть власну творчість не можу пояснити, бо її коріння – в підсвідомому. Коли читаю деякі праці про свою поезію, сама дивуюсь: невже воно так[1]?
Я писала п’єси, бо мені хотілось розмови з глядачами. Між автором і читачами дещо більший простір. Зі сцени все приймається безпосередньо, як напій[1]...
Ora et labora — молись і працюй! Це моє головне життєве правило. Сприймаю життя як певну місію. Думаю, це закладено в мені природою. Вважаю, що життя не можна витрачати. Так робить тільки людина, яка себе зневажає. Чому вона прийшла на світ? Щоби сповнити якесь завдання, правда ж? З дитячих літ я, як і моя посестра художниця Зоя Лісовська, знала, чого хочу: вона відчувала, що буде маляркою, а я — що буду поеткою[4].
Вона лежала з печаттю місяця на устах Доки сонце не кинуло в шибу оранжеву рукавицю[5].
З її святого чорнозему я ліплена І слово її цілюще мене оживило. Радо віддам свої соки твоїй красі і доброті, земле Хай би це тіло стало поживою житу рясному
……………………………………………………………………
Смерть є чудова, але життя нас кличе В руду перспективу, терпіти самотність і жагу[5].
Час цідить пісок з долоні в долоню, І смерть може стукнула легко об шибу Гілкою чорних акацій.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
