Андрі́й Олекса́ндрович Содомо́ра (*1 грудня 1937, с. Вирів Кам'янко-Бузького району Львівської області) — український перекладач, письменник, науковець.
Живий голос (viva vox), а з ним – рух: діалоги, знаємо, відбувались під час проходів у гаях Академа, садах Епікура, у критих галереях, серед наймальовничіших місцин на лоні природи, як це бачимо, наприклад, у Платоновому діалозі «Федр»[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів Київ, 21 вересня 2004 р.
Діалоги у класичному розумінні слова, бесіди на вічні теми, а з ними й проходи (згадаймо «Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича), а також листовні бесіди – відходять у минуле: торік у Львові офіційно прощались з останнім поштовим вагоном[1].
Діалог не може цілком перерватися й тому, що його відсутність – це мовчанка, щось чуже й нестерпне для людини. «Мене жахає одвічна мовчанка тих неосяжних просторів», – зізнавався Блез Паскаль[1].
Велетенські радіотелескопи, «вуха» нашої планети, ненастанно дослухаються до космосу. Вже не окрема людина, а людство в цілому прагне діалогу із собі подібними у Всесвіті. Той діалог міг би прийти на зміну тому, який відійшов у минуле або вкрай послабився, – поетичному діалогові людини з природою: від земної квітки – й до далекої зорі[1].
В Овідієвих «Метаморфозах» – пам’ятник тій добі, коли проснувалася, згодом не раз порушувана, вертикаль – діалог з високим (sublime); у першій книзі поеми – образ людини, яка споглядає небо: homo coeli contemplator[1].
Великий Петрарка ще на зорі Відродження, роздобувши рукописний текст Гомера, притиснув його до грудей і вигукнув: «З якою радістю, о великий муже, я послухав би тебе!»[1].
Римський епічний поетЕнній твердив, що саме в нього переселилась душа Гомера. А відомий елліністичний поет Філемон, – якби певність, що тіні померлих зберігають пам’ять, – ладен був покінчити самогубством, щоб тільки зустрітися з Еврипідом і побесідувати з ним[1].
У Франка, який прекрасно орієнтувався у світовій літературі, знайдемо чимало прихованих діалогів, ремінісценцій, які засвідчують діалогічну природу літератури; йдеться саме про діалог, коли погоджуємося чи заперечуємо, а не про запозичення чи наслідування[1].
Якщо відлуння – це кола, що розходяться плесом, то найширше пішли вони, мабуть, від Горацієвого «Пам’ятника». Саме тут ідеться про «кращу частку» (melior pars) нашого єства, що долучає свій голос до діалогу у літературному просторі, отже – про безсмертя у поетичному слові[1].
Вигнанець Овідій, серед гетів, бачить, як од морозу тріснула амфора, а вино залишилось стояти, зберігаючи форму посуду. [...] І далі, їх не зрахувати, ті ж кола часовим плесом – мотиви посуду, яким є людська душа, особливо ж – душа співця («Хто б той співець не був посудом Божим він є», із середньовічного трактату); у цій сфері й Шевченкове: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину»[1].
Слово, як і дерево, має свій корінь. Мусимо плекати заглиблене у наш національний ґрунт українське слово, щоб у часи, коли так легко знеособитися, ми змогли зберегти і висоту свою, й особистість[1].
Мусимо дбати про діалог. Не тільки з іншими людьми, а й зі собою. «Поспішай до мене, але до себе – насамперед» – це знову ж спрямований до нашої доби голос античності, що закликає, як і гуманісти нових часів, віднайти зв’язок із власним серцем, отже, – з гармонійним Усесвітом[1].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
