Тютюнник Григорій Михайлович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Григорій Тютюнник
248px
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Григо́рій Миха́йлович Тютю́нник (23 квітня 1920, c. Шилівка Зіньківського району, Полтавської області — 29 серпня 1961, Львів) — український письменник, журналіст, публіцист, педагог. Брат Григора Тютюнника. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за роман «Вир» (1963, посмертно).

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Цитати[ред.]

З роману «Вир»[ред.]

В[ред.]

  •  

Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали краплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох... Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув[1].

Е[ред.]

  •  

Ех, Гамалія, Гамалія, гордий та вільний. Чого ж твої плечі згорбились, а голова похилилась? Ех, сину, сину, чи ж не я перший посадив тебе на коня, як тобі ще й п'яти не минуло? Чи не я тебе в росі купав, а біля вогню сушив, щоб ти ні вогню, ні води не боявся? Чи не я вчив тебе правду любить, а кривду ненавидіти? Грубе моє слово було, бо я козак, а правда, як сіль солона, а все ж таки ти мені син. Спасибі ж тобі, що ти не зганьбив мене перед чесним людом, і я стою отут перед тобою і твоїми побратимами і кажу: «Добрі ви, хлопці, навіки добрі!»[2]

З[ред.]

  •  

Золота порохівниця місяця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і здавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. Може, степові трави шепчуть про те, як отут, у бур’янах, лежав зарубаний татарин і вороння клювало йому очі, щоб і з того світу не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комісар бився тут до загину з біляками і востаннє ткнувся вустами в рідну землю, цілуючи її на вічне прощання[3].

  •  

Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо, і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі. З дощової мряки виринув Вишневий хутір — з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами. Сонце пригрівало сильніше, земля дихала вільготніше, із голубого неба долітав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнів, то завмирав, танучи в голубій безвісті[4].

К[ред.]

  •  

Куди ж воно поділося теє дитинство? – роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. – Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю[5].

М[ред.]

  •  

Між двома глиняними скелями, що утворюють вузькі ворота, вгорі – голубе небо, внизу – чиста, як сльоза, вода; підземні джерела тихо ворушать і викидають з дна чисті, перемиті, блискучі піщинки, що спалахують під сонячним променем, як самоцвіти,- оце і є Пісочкове, потік, що впадає в Ташань, беручи свій початок в грунських ярах[6]...

Н[ред.]

  •  

Над Ташанню пахло вербовими кладками. Несло тонку, як слина з бичачої губи, павутину. Беєва гора із жовтим лісом блищала, мов іконостас. У сазі підпасалася перелітна птиця: казарки, нерозні, свищі. Підібгавши ногу, расувалася чапля, з чорного носа капала вода. Пеньки чорніли ковадлами. Осока полоскала у воді зелені ножі. Над левадами стояв цибулячий дух конопель. Кричали білі гуси. Хтось бив праником по шматтю: апть, апть, апть. Сонце крутилося у вирі, і від нього відлітали іскри, як від наждачного точила[7].

  •  

Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас – найкраща, кордони у нас – на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком[8]...

О[ред.]

  •  

Отут, на оцьому місці, – Гаврило ткнув своєю грушевою ковезкою в землю, – в тисяча дев’ятсот двадцять першому році, під оту велику розруху, коли голод лютував не тільки по Україні, а й по Росії, віз я тебе, Федоте, на баштан на возику, обмотаного всяким таким ганчір’ям. Дуже ти хліба просив. Хоч шматочок, хоч крихітку, хоч півкрихітки. Я тобі зірвав ліщиновий листочок і дав пожувати, а ти зелену слину з рота пускаєш та все прихвалюєш: «От ловкий хлібець, от ловкий хлібець». А ти цього не пам’ятаєш, Тимку, бо був ще зовсім малесенький, рачкун. Прив’яже, було, тебе мати крайкою до столу, і танцюєш на ній цілий день, як те порося на паколі[9].

С[ред.]

  •  

Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть, татарською назвою – Ташань...[10]

  •  

Сірий, припорошений весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять на ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці степи від ворожих навал; весною могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, біленькі невісточки, чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні, лагідні незабудки, нерозлучні брат-і-сестра – і весняними вечорами, коли відсиріє від степової вологи земля, голублять душу і серце людини свіжі і ніжні степові запахи і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір[3].

Т[ред.]

  •  

Там, де Ташань робить круте коліно, напроти садиби, – вир. Рибалки об’їжджають його, бо він перекидає човни, троянчани не купаються навіть поблизу нього і всіляко обходять прокляте місце, про яке, відколи існує Троянівка, розповідаються легенди, одна страшніша за іншу[11].

  •  

Тут, хлопче, увесь світ перемішався, і, щоб вийти чистим із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо. Знаєш, Котляревський, твій земляк, писав: «Де общеє добро в упадку, – забудь отця, забудь і матку»[12].

З листів до брата Григора Тютюнника[ред.]

  •  

Тепер відносно твого оповідання... Я прочитав його кілька разів і хочу поділитися з тобою своїми враженнями...
Перше. Ти не маєш чіткого уявлення, як будувать оповідання. У цьому відношенні раджу познайомитись із теорією літератури (підручник проф. Тимофєєва), уважно прочитати яке-небудь оповідання Чехова і прослідкувать, як воно побудоване; ну хоча б таке, як «Тоска», «Попригунья», «Душенька» і т. д. Взагалі прочитай твори Чехова уважно[13]... — З листа від 6 січня 1954 року

  •  

Твоє оповідання побудоване на враженнях, які тебе схвилювали, ти їх пережив, і вони заставили тебе сісти і написать про них. Це — добре. Добре, що ти береш факти з життя. Мушу сказати, що в тебе є багато даних, які свідчать про те, що ти можеш писати і з тебе будуть люди. Але ти сам знаєш, що письменником можна стати тоді, коли ти без цього не зможеш жити, не зможеш уявить собі життя, коли писати про людей, природу... стане щоденною потребою, твоїм «злим генієм», диханням, твоєю сутністю, життям. Література — це не спорт, не розвага[14]... — З листа від 6 січня 1954 року

  •  

Отже, ти будуєш своє оповідання на враженнях. Це добре. Ти можеш подать кількома штрихами обстановку, в якій діє герой, в тебе добре виходять діалоги, розмови; сам того не розуміючи, ти чудесно вирисовуєш образи (а це дуже важливо, і не кожен це може навіть з маститих літераторів)[14]... — З листа від 6 січня 1954 року

  •  

Але головний твій недолік — це ще невміння користуватися словом. А слова, брате, це алмази, з яких будуються красиві речі. Слово в тебе неточне і часто «не до шмиги», як кажуть, не до місця. Я ці місця підкреслив[14]... — З листа від 6 січня 1954 року

  •  

Раджу: оповідання почистить, «подраїть», «протерти піском і пролопатить», щоб кожне слово блищало. Пиши нові речі, заведи записну книжку, записуй туди виразиз живої мови і свої думки. Тільки розумні, дурних не треба[14]... — З листа від 6 січня 1954 року

  •  

Мені цікаво, Грицьку, от що. Візьми ти, будь ласка, та заведи такий блокнот і записуй буквально все, що говоритиме наш славний Филимон Васильович. Особливо те, що стосується хроніки Шилівки. Все, що він скаже. Бо це, брате, золотий пил, самоцвіти народного гумору, на який наше покоління вже не здатне. [...] А тоді оті всі записи мені переправиш. Фіксуй окремі влучні, цікаві словечка, на які так багата його мова. Бо задумав я, брате, писати про Шилівку або повість, або романяку цілого[15]. — З листа від 30 жовтня 1956 року

Про Григорія Тютюнника[ред.]

  •  

Він мав талант людяності. І вроджений, і вистражданий. Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові. Мало – бачити, мало – розуміти, треба любить. Бо любов – то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина[16]. — Мемуарна повість «Коріння»

  Григір Тютюнник
  •  

Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжки[17].

  Олесь Гончар
  •  

Мабуть, кожний серйозний письменник теж не може написати справді художній твір без «моделі». Не писав без неї і Григорій Тютюнник. Спробував раз, коли заходив­ся над романом про Західну Україну («Буг шумить»), побачив, що без «моделі» його гне на вже вторований шлях, до «Поднятой целины», — і покинув. У «Вирі» ж що не пейзаж, що не характер, що не репліка — то й Шилівка, по-художницьки, безумовно, осмислена й узагальнена — як образ цілого народу[18]. — Мемуарна повість «Коріння»

  Григір Тютюнник
  •  

Часто зустрічався з Григорієм в Ірпені. Переказував він мені фрагменти з третьої книжки «Виру», яку не встиг написати. Це була б така трагічна річ! Всі його герої загинули на війні, залишилися лише Тимко і його батько — двоє непотрібних одне одному людей[19]...

  Анатолій Дімаров

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Тютюнник. Тютюнник Григорій. Вир [роман]; Тютюнник Григір. Вир [кіносценарій]. — 2017. — С. 560. — ISBN 978-617-633-191-9
  • Тютюнник. Холодна М'ята. — 2014. — С. 844. — ISBN 978-966-579-430-1


Bookmark-new.svg