Іван Федорович Драч (17 жовтня 1936, Теліжинці, Тетіївський район, Київська область, Українська СРР — 19 червня 2018, Київ, Україна) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Перший голова Народного Руху України (1989). Герой України (2006).
Громовим розрядом і небом, де ширяло, гуло, буяло з блискавками і громом, був для мене Шевченко. А коли я падав на землю, то знаходив Івана Франка, брів по баюрах, болоту — і згадував його «не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжній характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи...» Це мене приголомшило ще в університеті, коли я вперше прочитав його передмову до «Галицьких образків»[2].
За поняттям «українське поетичне кіно» для мене, передовсім, стоїть Довженко, потім Параджанов. Осика зробив шедевр за моїм кіносценарієм — тепер «Камінний хрест» вивчають у різних кіношколах[3].
Згадайте, хто стояв біля джерел Руху: поет Дмитро Павличко, психолог Михайло Горинь, архітектор Лариса Скорик, юрист Сергій Головатий, тобто систему будувала інтелігенція. Величезною мірою це збігається з тим, що було у 1918-1920-му роках — УНР, Гетьманат: історик Михайло Грушевський, журналіст Петлюра, письмениик Винниченко, критик Єфремов. Страшна аналогія[4].
Кожен українець — це «троїсті музики»: одне — думає, друге — каже, третє — робить[1].
Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти[1].
Коли практично зарубали рукопис моєї першої книжки у видавництві «Радянський письменник», нею поцікавився Іван Дзюба. Він написа передмову і приніс поему «Ніж у сонці» до Загребельного. Павло Архипович її надрукував — і я відразу став знаменитим чоловіком[3].
Поет має володіти словом, як наїзник Чингісхана конем. Може бути під конем, за ним, попереду стояти — мусить бути справжнім віртуозом! Тільки тоді поет не боїться проблеми, яка постає перед ним. Він лише шукає місце, кут зору для вирішення цієї проблеми, але не думає про те. як її висловити[2].
Поїхали якось я, Дзюба і Вінграновський до Львова на запрошення Павличка і його друга академіка Лазаренка. На нас там дивилися, як на щось екстравагантне, бо ж ми з Києва і говорили такі речі, які у Львові й не снилися. Місто було заляканим і завтюканим тоді — бандерівський осередок особливо сильно гнітили. А ми ж такими розбишакуватими були. Дзюба 1931 року народження, освічений, з Донбасу, дисертацію про Маяковського писав. Вінграновський приїхав як учень Довженка, як знаменитий актор, Орлюк. А я ж мусив бути нарівні, старався щось говорити, вірші читав. Там ми і познайомилися з дівчатами і поодружувалися за той приїзд[5].
Поколінням, які прийдуть після мене, я би хотів сказати, що життя — це найдивовижніша штука, яка трапилася в їхньому житті. Ви могли б його і не мати. Кожен з нас був сперматозоїдом (живчиком по-українськи) серед мільйонів-мільйонів інших і міг не потрапити в лоно матері. Саме вам випало потрапити на цей світ, використовуйте це щастя — бути на світі людиною[6].
Сенс життя – це саме життя. Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі – це величезні крила. В мене великий розмах крил – і в трагізмі, і в радощах[1].
Скільки українців, за давньою традицією, шукали таланту у розбудові чужих держав[1]?!
Ще одна моя велика помилка: коли я був головою Руху, треба було міцно триматися на тому всьому і політично воювати за Україну. Але я втомився від головування, остобісіла мені політика — і я повернувся знову в літературу і кіно[3].
Я людина, яка шукає і шукатиме до кінця днів своїх. Колись нахабно говорив, що я — не той, хто шукає, а той хто знаходить. З часом це минулося і я зрозумів, що знайти щось дуже тяжко — треба більше шукати. «Ось Монтень, ось Шекспір, ось Свіфт — треба мудрим іти на той світ...»[7]
Я, мабуть, велику помилку зробив у своєму житті, що все-таки не пробився в кінорежисуру і зупинився тільки на кіносценарній майстерності. Я прийшов на кіностудію Довженка у 64-му, а потім ми з Іллєнком робили «Криницю для спраглих», далі — «Камінний хрест», «Пропала грамота», а потім уже все так було зроблено, щоб Драча з кінематографа вигнати. Так що я не міг довчитися на кінорежисурі[8].
Славні мої діти, ми гермафродити,
А наш вождь-бухгалтер все ж носить бюстгальтер,
Любить міфи й міфчики і міняє ліфчики. — Про В. Ющенка. Зі збірки «Противні строфи».[9]
Я не знаю такого Політика, який би не наслідив. Бо там, де ступає Політика, Кров виступає з її слідів...Чому в центральній і східній Європі драматург Вацлав Гавел, музикознавець Вітаутас Ландсбергіс і перекладач Звіад Гамсахурдіа намагаються тримати в руках, крім пера, і булаву, а Вільям Голдінг і Гюнтер Грасс не боролись із Маргарет Тетчер та Гельмутом Колем за владу[10]? — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1991 року
Коли Поета викидає на невідомий острів буря в океані, він запитує мешканців того острова: Хто на ньому править? Хто б не правив, я буду проти[10]...
Чорнобиль стрепенув нашу душу, реально показав нам, що підійшли ми до прірви, до безодні – і всі наші культурницькі змагання – марнота марнот – собаці під хвіст, троянда під бульдозером[10].
Драч мав неабиякий вплив на Параджанова під час знімання «Тіней забутих предків» і багато в чому сформував концепцію фільму — я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової «Криниці для спраглих». Нарешті, Драч є автор сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття — Осикового «Кам'яного хреста». Це фільм на віки.
Ні. Ще одне речення: саме Іван доклав титанічних і довготривалих зусиль, аби якісно роз'яничарити мене. Речення вийшло тупоголовим, банально патосним, але точним по суті. Роз'яничарював чверть століття[11].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
