Іллєнко Юрій Герасимович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юрій Іллєнко
ВП Юрий Ильенко.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (1936–2010) — український кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», «Молитва за гетьмана Мазепу»), сценарист і політик.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  • Віднині я буду писати лише сам собі. Тобто Богові в Собі. Буду грішити, проте це гарантія, що мені ні від кого нічого не треба: ні раю, ні гонорару, ні слави, ні хули, ні визнання, ні заборони.
  •  

Від Яку­то­ви­ча так і віяло шля­хетністю, ро­зу­мом, чи­с­тим сумлінням і геніальністю, і не­закінче­ним ди­тин­ст­вом. Я якось одразу відчув, що ця лю­ди­на відіграє ве­ли­ку роль у моєму житті. І відра­зу довірив­ся йо­му[1]. — Зі спогадів

  •  

Врятуймо мову — мова врятує нас!

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 15 червня 2016 року.

Г[ред.]

  • Гоголь натомість шляхетського козацького жупана сам для себе скроїв, сам пошив і сам натягнув на себе чиновницьку імперську «Шинель».
  • Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація.

Д[ред.]

  • Драч мав неабиякий вплив на Параджанова під час знімання «Тіней забутих предків» і багато в чому сформував концепцію фільму — я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової Криниці для спраглих". Нарешті, Драч є автор сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття — Осикового «Кам'яного хреста». Це фільм на віки.
Ні. Ще одне речення: саме Іван доклав титанічних і довготривалих зусиль, аби якісно роз'яничарити мене. Речення вийшло тупоголовим, банально патосним, але точним по суті. Роз'яничарював чверть століття.
  • Досвід не передається. Мій досвід умре разом зі мною. Проте я можу передати мої подорожні карти часу-простору, по якому я блукав, набуваючи свого досвіду.

Ж[ред.]

  • Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри.

К[ред.]

  • «Кобзар» — не Книга, «Кобзар» — Конституція України.
  •  

Ко­ли я мо­ло­дим (ще до­стат­ньо жи­вим) російсько­мов­ним яни­ча­ром, вси­па­ним брунь­ка­ми пер­шої яро­вої сла­ви і оз­б­роєний до зубів за­пек­лою лю­бов'ю до кіна, в бро­ми­с­то-срібних ша­тах мос­ковсь­ко­го кіно­конкіска­до­ра, вер­хи на ви­к­ра­де­но­му зі стійла Сергія Уру­севсь­ко­го Пе­гасі, при­ска­кав на за­про­шен­ня Сергія Па­ра­джа­но­ва на кіно­с­тудію До­вжен­ка, то не знай­шов тут жод­ної жи­вої душі, яку мож­на бу­ло за­во­ю­ва­ти. Або, на край­ви­па­док, по­калічи­ти лю­бовю до мо­дер­но­во­го кіна. Тубільця­ми кіно­с­тудії бу­ли ли­ше при­ви­ди соціалістич­но­го ре­алізму[1]. — Зі спогадів

Л[ред.]

  •  

Ле­жу я собі в полі (півар­ши­на під чор­ною мас­ною про­зо­рою зем­лею) Пол­тавсь­кої бит­ви. Під час пол­тавсь­кої, а мо­же, по­за ча­сом. В мертві очі б'ють ко­пи­та ко­ней <...>. До речі, ле­жу я зруч­но на кістя­ку та­ко­го са­мо­го кип­чаксь­ко­го чор­та, ніби вер­ш­ник Тох­та­ми­ша, ну, зви­чай­но, кістяк вер­ш­ни­ка Тох­та­ми­ша, як­що не вер­ш­ни­ка Апо­каліпси­са.
Хто зна, хто зна... на­звав же ме­не якось Драч вер­ш­ни­ком Чингіз Ха­на, ніби я во­лодію кіно­ка­ме­рою так, як той кип­чак своїм ко­нем. Я це за­памятав на все жит­тя[1]. — Зі спогадів

М[ред.]

  • Мій досвід каже, що порятунок може бути лише через національну ідею.
  • Моя зброя — мій інтелект.

Н[ред.]

  • Найзмістовніше життя у світі, найвеличніша поема світу, найбільший епос світу містить лише шість слів — Світ ловив мене, але не впіймав.

П[ред.]

  • Постмодернізм — то взагалі клонування копій, які не мають у житті відповідників.

С[ред.]

  • Свобода для митця — це талант. І хоча Чехов стверджував, що стислість — сестра таланту, не вірте йому. Талант не має сестер. Не має і братів. Навіть батька нема. Талант — круглий сирота.
  • Спочатку було Слово. І Слово було Бог. Наприкінці теж буде Слово. Нічого, крім Слова, не залишиться. Але, боюся, Слово вже буде в Сатани. І Слово стане Дияволом. Слово в Диявола — це кінець Світобудови — Звалище Цивілізацій — Звалище Слів…
  • Століття бездержавного існування нації непомітно для тубільців перетікають у підокупаційне існування у форматі фантомної псевдонезалежної держави.

Т[ред.]

  • Телескринька сьогодні — це міні-труна українській національній ідеї.

У[ред.]

  •  

Улісс стир­чить з ме­не, з кож­но­го мо­го кіно­тек­с­ту. Цей текст, текст До­повідної Апо­с­то­лові Пе­т­ру, теж є ще й досі мною не­о­при­люд­не­ни­ми чер­нет­ка­ми мо­го Улісса[1]... — Зі спогадів

Ч[ред.]

Є.
Неправда.
Бо Неправда пильнує, аби бути переконливою, а Правді байдуже до того, яке вона справляє враження на користувача. Тому Неправда здебільш бездоганна. Правда — брудна, нечесана, немита і в усі часи служила наймичкою у брехні.

Щ[ред.]

  • Що означає словосполука «друга державна мова»? Воно означає, що ніби існує на цьому терені друга держава — і не менше. Паралельна держава. Російськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корінної нації. Проте таке явище в історії має більш виразну і бездоганну дефініцію — окупація.

Я[ред.]

  • Я — вільний — зняв фільм, який мріяв зняти все своє життя. Не за сценарієм. Бо другу половину життя вірив лише своїй інтуїції, своєму генію (геній є в кожного, я про це вже писав, — дехто в нього не вірить, а я вірю) і Господу Богові. І жив не за сценарієм. Я — камінь з Божої пращі.
  • Якщо ти будуєш дім і сказав, що «я його закінчив», — це вже не дім, а домовина.
  • Яку гарну назву знайшов Вадим Скуратівський для моєї десятирічної черги — «кіноцид»!
  • … я не маю стилю, який можна наслідувати, а у Стефаника — кінець стилю. Кінцева стадія словотворення. Після неї тільки пустка. Табула раса. Можна не писати. Важке, як каміння, мовчання. Мовчання як стиль. Стефаник — термінатор стилю.

Про Юрія Іллєнка[ред.]

  •  

Те, що ос­танні вісім років Юрій Іллєнко не мав до­сту­пу до кіно­ка­ме­ри, — це зло­чин вла­ди Ук­раїни, яка пу­с­то­по­рож­нь­ою ба­ла­ка­ни­ною при­кри­ва­ла кримінальні обо­руд­ки, за­яв­ля­ю­чи, що на ук­раїнське кіно в неї не­має гро­шей. Юрій Іллєнко не по­ску­пив­ся на ха­рак­те­ри­с­ти­ки для цієї вла­ди. І йо­го сло­ва­ми, які за­ли­ша­ють­ся ще ак­ту­альніши­ми сьо­годні, ко­ли він уже пішов від нас, за­вер­ши­мо ре­цензію «Ав­то­пор­т­ре­та се­бе іншо­го в на­турє»: «Ви­хо­дить, що то­таль­но для всіх-всіх важ­ливішим з ми­с­тецтв є кіно <...> ли­ше не­за­леж­ним ук­раїнцям кіно по ба­ра­ба­ну[1]...» — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»

  Лариса Брюховецька
  •  

У «До­повідній апо­с­то­лові Пе­т­ру» Юрій Іллєнко на­га­дує, що істо­рич­ний час — не лінійний, а син­хрон­ний. А йо­го влас­не жит­тя не лінійне, а пер­пен­ди­ку­ляр­не до са­мо­го се­бе. Справді, ав­тор відки­дав хро­но­логічну послідов­ність: дум­ки, спо­га­ди, асоціації, фак­ти по­да­вав ха­о­тич­но як потік свідо­мості. Важ­ли­вий спо­гад: ко­ли тра­пив­ся йо­му «Улісс» Джой­са, він «знав аб­со­лют­но все, що бу­де в книжці далі, на на­ступній сторінці, і ще глиб­ше і аж до... Та­ке собі де­жа­вю на 42 умов­них дру­ко­ва­них ар­ку­шах[1]». — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»

  — Лариса Брюховецька
  •  

Як­що про зовнішність, то її сха­рак­те­ри­зу­вав Сергій Па­ра­джа­нов, на­звав­ши один зі своїх ко­лажів «Імпе­ра­тор Юрій Іллєнко». Од­не сло­во - а все ска­за­но. Юрій Ге­ра­си­мо­вич іронізу­вав: «І за римсь­ких Це­зарів я не відповідаю, хоч і до­но­шую чиєсь імпе­ра­торсь­ке об­лич­чя. Се­конд фейс, хо­ча і з імпе­ра­торсь­ко­го пле­ча[1]». — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»

  — Лариса Брюховецька

Примітки[ред.]

  1. а б в г д е ж Брюховецька, Лариса. Кінорежисер і його автопортрет // Кіно-Театр. — Київ: 2011. — № 2.

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg