Камінний хрест (фільм)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Камі́нний хрест» — український радянський художній фільм режисера Леоніда Осики. Відзнятий 1968 року на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка за мотивами новел Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій». Займає 5-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Цитати про фільм[ред.]

  •  

Для «школи поетичного українського кіно» була самоціллю не гра в мовчанку центральних персонажів, а гра слів і тиші, світла і монтажу, кадру та руху, що стали основними прийомами режисера Леоніда Осики. Не випадково у Вищій Державній школі кінематографа, телебачення і театру імені Леона Шиллера в місті Лодзь (Państwowa Wyższa Szkoła Filmowa, Telewizyjna i Teatralna im. Leona Schillera w Łodzi), інших професійних навчальних закладах за кордоном на прикладі фільму «Камінний хрест» тепер молоді постановники вивчають сучасну кінорежисуру[1]... — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

Картина «Камінний хрест» випала із сучасної їй кінодійсності, бо потужно міфологізувала минувшину. Створюючи власний світ на окремо взятому знімальному майданчику, Леонід Осика, так, брав на себе дуже багато. Грішним ділом він скасував усталені дідівські традиції, ввів власні, бо без ризику проникливого образу було не досягнути. Коли знімалася сцена панахиди за живими Іваном Дідухом і його родиною, які назавжди полишали село, виїжджаючи в Канаду, Творець наполіг, аби відкрили місцеву капличку. Утім, тамтешній парох категорично відмовився правити службу по живим, навіть акторам – подібний чин вважається гріхом. Леонід Осика залишився несхитним і наполіг, пообіцявши, що прийме той гріх... на себе[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

Мовою кіно візуалізований біль першої хвилі еміграції до Канади західноукраїнського селянства став у 1968 р. центральним героєм геніальної кінострічки «Камінний хрест» Леоніда Осики, за сценарієм Івана Драча. Ніяких пояснень, коментарів, оцінок – суцільний біль, туга за втраченою землею, розпука за немилосердною батьківщиною, розпач від майбутньої зустрічі з безнадією. Одне слово, довершений шедевр світового кіно, який слід не переглядати, а переживати[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

Щоб сягнути апогея невимовності людських страждань, Леонід Осика попросив асистентів зібрати глухонімих і сліпих з усіх усюд; всі вони вбрані у власні празникові строї, заздалегідь підготовлені на смерть. Ось чому сцена прощання з селом, де всі живі уже померлі, незвичайно сильна – той ультразвуковий діапазон людських страждань навіть серце не фіксує[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

...Переказували, коли великий кіномитець Сергій Параджанов подивився фільм «Камінний хрест», він, наче сновида, блукав кіностудією імені О.П.Довженка, та якимось цвяхом у павільйонах малював хрести і викарбовував на стінах:
– Осика – геніальний режисер[1]! — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg