Довженко Олександр Петрович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Довженко Олександр Петрович
Alexander Dovzhenko.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олександр Петрович Довженко (1894–1956) — український письменник та кінорежисер. Зняв фільм «Звенигора» (1928).

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Цитати[ред.]

Б[ред.]

  •  

Білі рідні стіни з рушниками біля стелі, з двома темними сволоками. Чисто. У мене свято на душі. Як давно не був я в хаті. Як одірвався од народу. Хто одірвав мене? І що взагалі можна творити, одірвавшись од народу? Можна втратити найменше розуміння правдивого життя.

  • Бог в людині. Він є або немає. Але повна його вiдсутнiсть — це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
  • Борись в ім'я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.

В[ред.]

  • В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний.
  • Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.
  • Всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв — злочинство й глупота. Війна — дурна.

Д[ред.]

  • Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому.
  • Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну рiвновагу i байдужiсть.
  •  

До­сі не мо­жу ди­ви­ти­ся на по­хо­ро­ни. Про­те во­ни з’яв­ля­ють­ся у всіх мо­їх сце­на­ріях та філь­мах, бо пи­тан­ня жит­тя і смер­ті впли­ну­ло на мою сві­до­мість, ко­ли я ще був ди­ти­ною, і за­ли­ши­ло слід на всіх мо­їх ро­бо­тах[1].

  • Дурень — не обов'язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.

Ж[ред.]

  • Життя народу — у жнивах ланів.
  • Життя таке коротке. Поспішайте творити добро!
  • Жорстокість i всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір'я, прославлене тисячоліттями книжної брехні i кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних пошани тварин як собака, кінь чи корова.

З[ред.]

  • З усіх пристрастей людських етична пристрасть — єдина достойна і справжня пристрасть.
  • Забудеш товариша, зоставиш у біді — даремно ти на світ рождався.

К[ред.]

  • Кіно вимагає величезної працелюбності і працелюбності не тільки на зйомці, а в усьому розумному процесі створення картини. Кіно — мистецтво «Одержимих».
  • Кладовище — це дзеркало людських взаємин.
  • Коли пристрастей немає, немає мистецтва…
  • Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії.

Л[ред.]

  • Людина повинна завжди пам'ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.
  • Лише сильним дано право на безсмертя
  • Людська душа — це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься.

М[ред.]

  • Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень.
  • Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку.
  •  

Ми перший народ у світі, перший, і кращий, і достойніший.

  • Мистецькі твори треба складати в пам'ять мертвих і в ім'я ненароджених.
  •  

Множество маленьких сірих людей поступово і методично послідовно переконували мене, що я — ошибающийся. І що головне, на що я здатний, се ріжні наказуємі помилки. З великим трудом я піддавсь їх обробці. Вони возненавиділи мене, бо більшість з них була не руська, й не вкраїнська. Їх влада мусила ненавидіти мою владу художню. І, очевидно, в кінці я здався, бо я думаю тепера теж ідеями. У мене їх багато. І всі вони прекрасні й високі і живуть вони в мені як в «Правді», «Известиях». Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені, рідні, дорогі. І я ходжу з важкою від дум головою, і часом страх мене проймає і скорботи охоплюють душу — ангели покидають мене, а вороги кругом, аж темно[2].

Н[ред.]

  •  

Наближається голод. Вимре не один десяток мільйонів людей. Загине половина мого нещасного народу на багатій нещасливй землі. А решта плазуватиме в жебрацтві. [...] Живем і багатієм, плазуючи вперед до голодного царства, думаючи, що обдурили весь дурний світ[3]30 жовтня 1946 року.

  • Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться.
  • Найважче знати, що не треба знімати…
  • Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна.
  •  

Народився 1894 року, про що жалію й досі. Треба було народитися 1904 року. Був-би тепер аж на десять років молодший[4]. — Моя автобіографія (1928)

  • Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
  • Нацiональний епос — втiлення iсторичної пам'ятi народу.
  • Не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!

О[ред.]

  • Одержавши крила, людина придбала якості не ангела, а сатани.
  • О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.

П[ред.]

  • Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе вповні на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика.
  •  

Після «Мічуріна» мені не пощастило зняти жодної великої картини. Були відкладені «Світло над Китаєм», законсервований і наполовину знятий «Прощай, Америка». Призупинений був сценарій «Каховка». Не допущений до виробництва сценарій «Відкриття Антарктиди»[5]. — Автобіографія, 1954 рік

  • Погубила нас нещаслива наша географія і невдала наша історія.
  • Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам'ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, — атомна бомба.
  • Прославитись ми можемо тільки смертю.
  • Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла.

С[ред.]

Т[ред.]

  •  

Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і потребує много харчу і напоїв.

  •  

Таким чином, або треба переходити всьому культурному процесу зверху до низу на українську мову, або бути послідовним і кінчати українську літературу і не ставити письменників у жахливе, незавидне, складне становище, яке не має собі подібного, мабуть, у всьому світі, в жодного народу, що поважає себе, і уряду, що поважає свій народ[3]11 жовтня 1952 року.

  •  

Там, де виховують рятуватись, не перемагають.

  •  

Тільки сміхом можна беззлобно знищити зло.

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 10 вересня 2016 року.
  •  

Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла[6].

  •  

Тяжко і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика[7]26 листопада 1943 року.

У[ред.]

  • У вашій любові до життя… я бачу звичайнісінький страх смерті.
  • У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя — невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало і, відірвавшись, не оглядаються. Це — моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди.

Ч[ред.]

  • Чому всі правителі так ненавидять всіх, хто проти війни принципово? Тому, що всі вони раби атавістичних інерцій. Попробуйте сказати голосно проти війни — і зразу суд за аморальність. Отже, війна моральна.
  • Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу. Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року.[8]

Щ[ред.]

  • Щастя, щастя… Є речі набагато значніші, ніж щастя, набагато глибші і, якщо хочете знати, набагато достовірніші.

Я[ред.]

  • Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчості життя повинно бути добро, а не зло.
  •  

Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих[1]...

  • Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам'ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це.
  • Як тяжко, і болісно, і страшно бути бездітним в житті і в творчості.
  • Якщо вчуєш жарт, шукай в ньому приховану правду.
  •  

Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості[6].

  •  

Я написав небагато сценаріїв та створив мало фільмів. У силу різних дуже складних причин й обставин я зробив менше картин, ніж міг би, а особливо за останні 15 років. Але всі свої фільми я писав і знімав з великою любов'ю, щиро. Вони були головним сенсом мого життя. По жанру я належав до поетичного кіно... Я написав сценарії і зняв фільми «Арсенал» (1928), «Звенигора» (1927), «Іван» (1932), «Аероград» (1935), «Щорс» (1939), «Звільнення» (документальний, 1940), «Битва за нашу Радянську Україну» (документальний, 1942), «Перемога на Правобережній Україні» (документальний, 1944), «Мічурін» (1948)[5]. — Автобіографія, 1954 рік

  • Я не зовсім люблю свої картини. Часом я їх не люблю зовсім. Я їх жалію, як дітей незграбних і не досить вродливих, але моїх рідних. І мені здається до цього часу, що хороша, по-справжньому зроблена картина моя ще десь попереду.
  •  

Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній належу. Я належу людству як художник і йому служу, а не кон'юктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким. Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє[9].

  • Я помiтив, що характерною рисою тупих людей, що займають iнодi вiдповiдальнi посади, є умiння швидко приймати радикальнi рiшення з усякого питання.
  • Ящірка не гірше за орла досягає найвищих гірських верховин.

З автобіографії, грудень, 1939[ред.]

  •  

«Звенигора» в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом — за сто днів. Надзвичайно складна за своєю побудовою, формально, можливо, еклектичною, вона дала щасливу можливість мені – виробничнику-самоукові – випробувати зброю в усіх жанрах. «Звенигора» — то був своєрідний прейскурант моїх творчих можливостей[10]. — Автобіографія, грудень 1939 року

 

«Звенигора» «в моем сознании отложилась, как одна из интереснейших работ. Я ее сделал как-то одним духом – за сто дней. Будучи чрезвычайно сложной по своему построению, формально может быть, эклектичной, она дала счастливую возможность мне – производственнику-самоучке – пробовать оружие во всех жанрах. "Звенигора" – это был своеобразный прейскурант моих творческих возможностей.

  •  

Переключаючись на роботу в кіно, я думав присвятити себе виключно жанру комічних і комедійних фільмів. І перший мій сценарій, зроблений мною для ВУФКУ — «Вася-реформатор», — був задуманий як комедійний, і перша режисерська проба на п’ятсот метрів «Ягідки кохання» за власним сценарієм, написаним
мною протягом трьох днів, теж була в цьому жанрі. В цьому жанрі були задумані і мої нездійснені постановки «Батьківщина» про євреїв у Палестині, «Загублений Чаплін» — про життя Чапліна на безлюдному острові, і «Цар» — комедія-сатира на Миколу ІІ. <...> Окремі комедійні місця, розкидані по моїх картинах, завжди режисерував з величезною насолодою[11].

 

Переключаясь на работу в кино, я думал посвятить себя исключительно жанру комедийных и комических фильмов. И первый мой сценарий, сделанный мною для ВУФКУ «Вася-реформатор», был задуман как комедийный, и первая режиссерская проба на 500 метров «Ягодка любви» по собственному сценарию, написанному мной в три дня, тоже была в этом жанре. В этом жанре были задуманы и мои неосуществленные постановки — «Родина»— евреяхв Палестине, «Потерянный Чаплин» — о жизни Чаплина на необитемом острове, и «Царь» — комедия-сатира о Николае Втором. <...> Отдельные комедийные места, разбросанные по моим картинам, всегда режиссировал с огромным наслаждением.

  •  

Фільм «Земля» я робив на Київській кінофабриці. Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фельєтоном Дем'яна Бєдного під назвою «Філософи» в газеті «Известия». Я був настільки вражений цим фельєтоном, мені було так соромно ходити по вулицях Москви, що я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти[12].

 

Фильм «Земля» я делал на Киевской кинофабрике. Радость творческого успеха была жестоко подавлена чудовищным двухподвальным фельетоном Демьяна Бедного под названием «Философы» в газете «Известия». Я был так потрясен этим фельетоном, мне было так стыдно ходить по улицам Москвы, что я буквально поседел и постарел за несколько дней. Это была подлинная психическая травма. Вначале я хотел умереть.

  •  

«Щорсу» віддав я весь свій життєвий досвід. Всі накопичені за двадцять років роботи знання знайшли в цьому фільмі своє повне вираження. Я робив його з любов'ю і граничним напруженням усіх своїх сил[13].

 

«Щорсу» отдал я весь свой жизненный опыт. Все накопленные за двадцать лет работы знания нашли в этом фильме свое полное выражение. Я делал его с любовью и предельным напряжением всех своих сил.

  •  

Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з цепу, щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе те саме[14].

 

Я выкрикивал на митингах общие выкрики и радовался, как сорвавшаяся с цепи собака, искренне веря, что уже все люди братья, что уже все совершенно ясно, что земля у крестьян, фабрики у рабочих, школы у учитилей, больницы у врачей, Украина у украинцев, Россия у русских, что завтра об этом узнает весь мир и, поразившись осенившему нас уму, сделает у себя то же самое.

Слово у сценарії художнього фільму[ред.]

  •  

На екрані нема ні підкресленого гриму, ні умовності декорацій, апарат фіксує реальний світ — землю, воду, небо, у фільмі фігурують тварини, пташки, і діти у всій своїй безпосередності, і артисти, які пам'ятають про необхідність бути вірними правді природи, пташок і дітей. Тому іноді й сіре, невиразне слово кінодраматурга може проскочити непоміченим у цьому потоці, як певна видимість правди. Тут мимоволі напрошується неправильний висновок: ну й чудесно; коли з цих причин убоге, невиразне слово, власне, мало шкодить фільмові, тим краще для кінодраматурга.
Ні, навпаки, тим небезпечніше і шкідливіше воно. Якщо кінодраматургові дозволяється для сценарію майбутнього фільму використати приблизно вдвоє менше слів, ніж драматургові театру для п'єси і якщо його слово має в кіно такі засоби «захисту та маскуванння», яку ж вимогливість до слова, яку творчу пильність і глибоку увагу до нього треба виявити, скільки праці й таланту треба докласти, щоб десятки мільйонів глядачів, що вчаться у кіно жити в незрівнянно більшій мірі, ніж ми іноді думаємо, удосконалювали б свій смак, свою культуру, а не навпаки[15]!

Про Олександра Довженка[ред.]

  •  

Він так ні­ко­ли і не діж­дав­ся на­леж­но­го по­ша­ну­ван­ня як у сво­їй кра­ї­ні, так і за її ме­жа­ми, біль­шою мі­рою че­рез те, що йо­го па­лкі, пан­те­їст­чні, фолькльор­ні філь­ми роз­кри­ва­ють­ся біль­ше як лі­рич­ні вір­ші, пе­ре­хо­дя­чи від од­ні­єї стро­фи до ін­шої, аніж як на­ра­ти­ви, де дія роз­ви­ваєть­ся від па­рагра­фа до па­рагра­фа чи від роз­ді­лу до роз­ді­лу[16]. — «Жит­тя і смерть — ланд­шаф­ти ду­ші. Кі­но Олек­сан­дра Дов­жен­ка» (англ. Li­fe and De­ath-Land­sca­pes of the Soul. The Ci­ne­ma of Ale­xan­der Dov­zhen­ko)

  — Джо­на­тан Ро­зен­баум
  •  

Довженко був увесь, як відкритий нерв. У нього було майже чаклунське відчуття на людей, на їхню душу, на їхній настрій. Можливо, тому він часто бував надзвичайно знервований і роздратований. Більше за все він не любив, щоб хтось стояв у нього за спиною. [...]
Можливо, для того, щоб заспокоїти нерви, що трошки розгойдалися, він часто (наскільки це було можливо) їхав до себе на дачу і довго ходив там серед сосен і ялиночок, вдихаючи запах хвої і неперестанно поглядаючи на землю[17].

  — Василь Левін
  •  

Дов­жен­ко був ча­сти­ною ге­ро­їч­но­го пе­ріо­ду ра­дянсь­ко­го кі­но, для яко­го най­ви­щим по­тен­ціа­лом філь­му був мон­таж, і йо­го мон­таж­ні по­слі­дов­но­сті при­го­лом­шу­ють (на­сам­пе­ред — чер­гу­ван­ня уро­жа­їв у «Зе­млі»). Во­ни спря­мо­ву­ють до звич­но­го сти­лю Дов­жен­ка, який на­ді­ляє ін­тен­сив­ні­стю ко­жен кадр, де є вну­тріш­ній рух і не­зал­еж­ність від кон­тек­сту, який лег­ко впіз­на­ти, на від­мі­ну від ро­біт йо­го су­ча­сни­ків. У кож­но­му кад­рі, який він ство­рив, Дов­жен­ко при­страс­но на­по­ля­гав на ди­во­виж­но­сті сво­­бо­ди кі­но у фраг­мен­тах ча­су та про­сто­ру[18].

  — Кріс Фу­джі­ва­ра
  •  

Довженко встиг опинитися в кіно своєчасно, коли ще не зачинились двері перед експериментаторами. Він прагнув знімати так, як диктувала власна уява, незважаючи на протести спеціалістів, зокрема оператора Бориса Завелєва, які переконували, що «так не можна»[19].

  — Лариса Брюховецька
  •  

Довженко – перший поет кіно[20]. — «Історія американського фільму», Нью-Йорк, 1939

  — Льюіс Джейкобс
  •  

Довженко сам признається, що коли б його спитали, що він робить, він відповів би так, як відповів Курбе на питання дами: «Пані, я не думаю, я хвилююсь». Бо ключем до всієї гостроти Довженкових фільмів є смерть – найпростіша з усіх речей. [...] Довженко є поет смерті як частини безкінечного вічного життя. Довженкові фільми переповнені смертю.
Але жодна смерть у фільмах Довженка не була даремна. Підсумок його фільмів – краса і слава. Довженко був захоплений своєю любов’ю до батьківщини. Всі його фільми, за винятком «Аерограду» і «Мічуріна» зв'язані з Україною. Цей незрівняний поет кіно терзає нашу душу своєю візією універсальної правди[21]. — «Довженко – поет життя вічного», Sight&Sound, Лондон, 1957

  — Айвор Монтеґю
  •  

«Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномистців, зокрема Франції й Англії[22]. — «Історія мистецтва кіно», Париж, 1949

  — Жак Садуль
  •  

«Земля» Довженка – це твір генія; йому мусіли відступити перше місце російські кіномистці Ейзенштейн і Пудовкін[23]. — «Довженко – поет життя вічного», Sight&Sound, Лондон, 1957

  — Айвор Монтеґю
  •  

Його міфопоетика, що виросла з української національної міфотворчості й збагачувала світову кіномову еманаціями української психіки, потужним складом образного мовлення, простодушною епічністю і драматизмом народної думи (унікального жанру українського фольклору) та цнотливим ліризмом
народної пісні, неповторним ритмом душевних порухів, що диктує таку ж неповторну пластику вираження, — ця його міфопоетика водночас співвідноситься і з міфотворчістю європейського модернізму початку ХХ століття[24].

  Іван Дзюба
  •  

Найкращі японські фільми «Рошамун» і «Ворота пекла» зроблені під впливом Довженка[25]. — «Панорамна історія кіно», Нью-Йорк, 1957

  — Артур Найт
  •  

Незрівнянність Довженка лежить у факті, що він був не тільки творцем, поетом. Але що суть його творчості — візія краси й вічності життя, тотожність смерті і життя, і також завжди повторюваний тріумф новонародженого — втілились впевнено, проглядно, криштально-чисто... Глядачі його фільмів були охоплені емоціями, розтинані до живого скальпелем, що торкав самі коріння нервів, даючи нестерпний біль, але водночас проймаючи почуттям оптимізму й радості... Я сумніваюся, чи Довженко свідомо знав або міг пояснити, що він робить[26]. — «Довженко – поет життя вічного», Sight&Sound, Лондон, 1957

  — Айвор Монтеґю
  •  

Олександр Довженко напрочуд точно добирав артистів на ролі, і не тільки за принципом зовнішньої схожості і психологічної відповідності ролі, образу, але навіть за якимось внутрішнім невловимим національним характером, особливо важливим в цій картині. Росіяни, українці, латиші — всі актори виглядали у нього справжніми американцями, французами, англійцями[17]Зі спогадів про фільм «Сумка дипкур'єра».

  — Василь Левін
  •  

Саме під час війни Довженко веде свій знаменитий і багато в чому богохульний (стосовно влади) щоденник. Його «Україна в огні» відстоює не тільки природну особистість людини з народу, а й персоніфікує сам народ (якраз це, судячи по всьому, найбільше й розлютило Сталіна; Україна й українці мусили б уже перетворитися на інтернаціональний «фарш», пройшовши крізь м'ясорубки 1920-30-х років, і на тобі — Довженко, якого він уже мав за придворного екранного піїта, щось там інше співає[27].

  — Сергій Тримбач
  •  

Справжнє мистецтво в кінопрактиці акумулювалось у порівняно молодому, але вже з перших кроків глибокому й трудному до наслідування, оригінальному українському кіномистецтві, яскравим і досі неперевершеним представником якого є Олександр Довженко. Колишні стовпи російського кіномистецтва Ейзенштейн і Пудовкін самі признаються в своїй безпорадності перед лицем Довженкових мистецьких засобів та монументального способу їхньої передачі. А способи ці необмежені в цього українського режисера... Завдяки геніальному творцеві оригінальних фільмів маємо можливість захоплюватись мистецькими основами стародавньої козацької країни, її культурою, пречудового природою та незвичайно вродливими козацькими типами... Довженко, уродженець чарівної закутини української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного 20-го сторіччя[28].

  — Шарль Форд
  •  

Цікаво, що Довженко під час здачі «Івана» (1932, Москва), коли йому закинули, що він не вміє працювати з акторами (А. Роом), відповів тоді: «А чорт його знає, може й не вмію. Актори дуже важкий народ. Я до них підлещуюсь. я їх обманюю, я їх люблю, але[29]...» — З листа до М. М. Коваленка

  — Петро Масоха

Примітки[ред.]

  1. а б Довженко без гриму, 2014
  2. Довженко без гриму, 2014, с. 242
  3. а б Довженко без гриму, 2014, с. 67
  4. Довженко без гриму, 2014, с. 413
  5. а б Довженко без гриму, 2014, с. 439
  6. а б Довженко без гриму, 2014, с. 227
  7. Довженко без гриму, 2014, с. 225
  8. Сільські вісті.— К., № 49 (19244) за 8 травня 2015.— С. 1.
  9. Довженко без гриму, 2014, с. 228
  10. Довженко без гриму, 2014, с. 425
  11. Довженко без гриму, 2014, с. 424
  12. Довженко без гриму, 2014, с. 426
  13. Довженко без гриму, 2014, с. 430
  14. Довженко без гриму, 2014, с. 418
  15. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.195
  16. Західні дослідники про творчість Олександра Довженка
  17. а б Довженко без гриму, 2014, с. 360
  18. Західні дослідники про творчість Олександра Довженка
  19. "Звенигора": оволодіння історичним часом, 2015, с. 17
  20. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  21. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  22. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  23. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  24. "Звенигора": оволодіння історичним часом, 2015, с. 16
  25. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  26. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  27. Довженко без гриму, 2014, с. 407
  28. Олександр Довженко – метеор на обрії безрадісного століття
  29. Довженко без гриму, 2014, с. 322

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg