Тіні забутих предків (фільм)
«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український радянський фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий 1964 року.
Цитати про фільм[ред.]
— Роман Балаян |
Французи захоплено писали, що це кіноопера. А всі вважають, що це етнокартина. Але «Тіні», з того моменту, коли загинула Марічка, виходять на зовсім інший рівень осмислення людини і її взаємин із природою і власною долею. Безперечно, це фільм, де всі чудово грають — Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова[1]... |
|||||
— Роман Балаян |
Праця в цьому фільмі надихнула мене на створення моєї оригінальної музики як для цього фільму, так і до наступного твору — концерту «Карпатський» для симфонічного оркестру. І мені дуже приємно навести відгук Дмитра Шостаковича, який у листі до мене написав: «Вчера смотрел по телевизору фильм "Тени забытых предков". Я поздравляю Вас с удивительно прекрасной музыкой»[2]. |
|||||
— Мирослав Скорик |
Серій Параджанов залишив статтю «Вічний рух», написану по гарячих слідах. Написав спогади про Параджанова під час роботи над «Тінями» Володимир Луговський. Іллєнко приділяє Параджанову багато місця — і не тільки у зв'язку з цим фільмом. Але, звичайно, саме «Тіні», куди його запросив Параджанов, стали вирішальним етапом у його житті. Але в багатьох моментах йому доводилося долати опір Параджанова. Не дивно, вісім років, які розділяли закінчення ВДІКу Параджановим і коли його закінчив Іллєнко, були означені великим якісним стрибком в розвитку кіномови, можливостей кіно. Параджанов просто не розумів того, що робив його оператор. Якутович опинився «між молотом і наковальнею» і одного разу хотів покинути фільм, йому набридли вічні суперечки між режисером і оператором. Та, як пише Іллєнко, «Якутовича Параджанов аж ніяк не міг втратити, бо Якутович був генератором пластичних ідей і єдиним у фільмі глибинним знавцем гуцульського етносу, епосу, етнографії і етноісторії»[3]. — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет» |
|||||
— Лариса Брюховецька |
Спочатку я сприймав знятий матеріал насторожено, але відразу відчувалося, що режисер, не будучи українцем, побачив те незвичне, чого, можливо, не помічали чи на що не звертали уваги ми. Маю враження, що з кожною сценою Параджанов досягав все більшого і більшого ефекту, сягаючи вершин у завершальних епізодах. Він сміливо використовував місцевих жителів як артистів у багатьох сценах. Вони, до речі, його любили. Гуцули люблять комунікабельних людей, яким він був, безперечно. Хоча, будучи завзятим колекціонером, він часто за безцінь скуповував у них певні раритети. А часом вони йому просто їх дарували[2]. |
|||||
— Мирослав Скорик |
Обличчя Івана Миколайчука з першої появи у «Тінях...» притягує одухотвореністю. Ця людина виділяється серед інших. Насамперед зовнішньою красою. Але це той тип краси (іконописний), в якому переважає духовне начало й виразно прочитується винятковість особистості[4]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука». |
|||||
— Лариса Брюховецька |
Примітки[ред.]
- ↑ а б Роман Балаян: "Найкращий фільм про Параджанова міг би зняти Кустуріца"
- ↑ а б Мирослав Скорик: музика забутих предків
- ↑ Брюховецька, Лариса. Кінорежисер і його автопортрет // Кіно-Театр. — Київ: 2011. — № 2.
- ↑ Брюховецька, Лариса. Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука» // Кіно-Театр. — Київ: 1998. — № 2. — С. 24-26.