Тіні забутих предків (фільм)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хата-гражда в Криворівні — місце знімань фільму «Тіні забутих предків» (2009 р.)

«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український радянський фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий 1964 року.

Цитати про фільм[ред.]

  •  

Кустуріца вважає, що «Тіні забутих предків» — це найкращий фільм світу. Звикнувши до статусу шедевра цього фільму, вже навіть не помічають, який там віртуозний монтаж[1]!

  Роман Балаян
  •  

Французи захоплено писали, що це кіноопера. А всі вважають, що це етнокартина. Але «Тіні», з того моменту, коли загинула Марічка, виходять на зовсім інший рівень осмислення людини і її взаємин із природою і власною долею. Безперечно, це фільм, де всі чудово грають — Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова[1]...

  — Роман Балаян
  •  

Праця в цьому фільмі надихнула мене на створення моєї оригінальної музики як для цього фільму, так і до наступного твору — концерту «Карпатський» для симфонічного оркестру. І мені дуже приємно навести відгук Дмитра Шостаковича, який у листі до мене написав: «Вчера смотрел по телевизору фильм "Тени забытых предков". Я поздравляю Вас с удивительно прекрасной музыкой»[2].

  Мирослав Скорик
  •  

Серій Па­ра­джа­нов за­ли­шив стат­тю «Вічний рух», на­пи­са­ну по га­ря­чих слідах. На­пи­сав спо­га­ди про Па­ра­джа­но­ва під час ро­бо­ти над «Тіня­ми» Во­ло­ди­мир Лу­говсь­кий. Іллєнко приділяє Па­ра­джа­но­ву ба­га­то місця — і не тільки у зв'язку з цим фільмом. Але, зви­чай­но, са­ме «Тіні», ку­ди йо­го за­про­сив Па­ра­джа­нов, ста­ли вирішаль­ним ета­пом у йо­го житті. Але в ба­га­ть­ох мо­мен­тах йо­му до­во­ди­ло­ся до­ла­ти опір Па­ра­джа­но­ва. Не див­но, вісім років, які розділя­ли закінчен­ня ВДІКу Па­ра­джа­но­вим і ко­ли йо­го закінчив Іллєнко, бу­ли оз­на­чені ве­ли­ким якісним стриб­ком в роз­вит­ку кіно­мо­ви, мож­ли­во­с­тей кіно. Па­ра­джа­нов про­сто не ро­зумів то­го, що ро­бив йо­го опе­ра­тор. Яку­то­вич опи­нив­ся «між мо­ло­том і на­ко­валь­нею» і од­но­го ра­зу хотів по­ки­ну­ти фільм, йо­му на­брид­ли вічні су­пе­реч­ки між ре­жи­се­ром і опе­ра­то­ром. Та, як пи­ше Іллєнко, «Яку­то­ви­ча Па­ра­джа­нов аж ніяк не міг втра­ти­ти, бо Яку­то­вич був ге­не­ра­то­ром пла­с­тич­них ідей і єди­ним у фільмі гли­бин­ним знав­цем гу­цульсь­ко­го ет­но­су, епо­су, ет­но­графії і ет­ноісторії»[3]. — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»

  — Лариса Брюховецька
  •  

Спочатку я сприймав знятий матеріал насторожено, але відразу відчувалося, що режисер, не будучи українцем, побачив те незвичне, чого, можливо, не помічали чи на що не звертали уваги ми. Маю враження, що з кожною сценою Параджанов досягав все більшого і більшого ефекту, сягаючи вершин у завершальних епізодах. Він сміливо використовував місцевих жителів як артистів у багатьох сценах. Вони, до речі, його любили. Гуцули люблять комунікабельних людей, яким він був, безперечно. Хоча, будучи завзятим колекціонером, він часто за безцінь скуповував у них певні раритети. А часом вони йому просто їх дарували[2].

  — Мирослав Скорик
  •  

Обличчя Івана Миколайчука з першої появи у «Тінях...» притягує одухотвореністю. Ця людина виділяється серед ін­ших. Насамперед зовнішньою красою. Але це той тип краси (іконописний), в якому перева­жає духовне начало й виразно прочитується винятковість осо­бистості[4]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».

  — Лариса Брюховецька

Примітки[ред.]