Карпа Ірена Ігорівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ірена Карпа
Ірена Карпа.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Іре́на Ка́рпа (нар. 1980) — українська письменниця, співачка, журналістка.

Цитати[ред.]

  •  

Важкі теми, пов’язані з «Тільки нікому про це не кажи», — з нашого публічного дискурсу. Одна дівчина написала свою травматичну історію, вона мене вразила, я вирішила її запозичити. Бо воно ж забувається: поговорили і пройшло. А книжка триває довше, ніж хайп у соцмережах. Люди можуть задуматися[1].

  •  

Для мене ідеальний роман, який я хотіла б написати, — «Життя за життям» Кейт Аткінсон, а ще її ж «Руїни бога». Там круто задіяна тема війни, людських життів, сплетіння доль[1].

  •  

До речі, ще в університетські роки я прочитала в Світлани Пиркало, що з яєць і спецій можна зробити вісім різних страв, навіть коли бракує грошей. Мені сподобався цей підхід.
Жити красиво вдається і з бюджетом п’ятсот доларів на день, і десять, бо можна купити смачну їжу — пляшку вина й багет, полежати, дивлячись у небо[1].

  •  

Є, звісно, й радості брєдові: побігти зараз купити супердорогу машину — я б себе у такому випадку погано почувала, хоча, може, для когось і тут є ціннісний компонент. А от купити айстри в бабусі, яка продає їх біля метро, — ти і допоможеш, і вдома буде красиво. Радість у цьому, в простих речах. Чи зупинитися на секунду послухати вуличного музиканта. Легкість із доданою цінністю стає міцним фундаментом для життя[1].

  •  

Згадую себе: ми в юності були щасливіші, хоч і бідніші. Мій перший візит у Париж був такий: сиділа на набережній Сени, пила вино і їла камамбер, намагаючись не думати, що з річки таки тхне. У тієї ж Аткінсон в одному з текстів, коли почалася війна, служниця пропонує до кінця війни їсти в кухні, а не в їдальні, на що господиня каже: «Ви що думаєте, війна швидше закінчиться, якщо ми перестанемо їсти в їдальні?». Це класна тема[1].

  •  

З самого початку йшлося про те, що це битва Давида і Голіафа. І це дуже цікава метафора, яка знову ж таки потім загубилася, але воно десь так і є. Давид переміг Голіафа. За Давидом була правда на той момент. А Голіаф просто був великий, тупий, кровожерний і неповороткий. Власне, це і сталося. І Україна зараз так класно показує, хто є хто. Україна є метафорою хоробрості і свободи зараз в очах всього світу, а Росія — метафорою страху, рабства, шантажу, брехливості і захланності. От і все. І люди просто мусять вибирати, на чиїй вони стороні. І одним Толстоєвським ти це не переб'єш, і оцими міфами, що не всі росіяни, як Путін, і що є прекрасні добрі рускі. Так, є люди в опозиції, які ризикують життям. Їх просто так мало[2]. — Про Російсько-українську війну

  • Краса не здатна до кохання. Краса порожня всередині. Краса суть ілюзія
  • Красивим людям личить навіть смерть
  •  

Кожна з моїх читачок справді класна: важко в це повірити, але якихось зануд чи міщанських тіточок я серед них не бачила[3].

  •  

... ми творчі люди, всі охочі себе погнобити та помірятися з кимось успіхом, але я вважаю, слід мірятися тільки із собою. І навіть не тим, наскільки більше ти грошей заробила, а наскільки краще ти почуваєшся[3].

  •  

Ми часто гнобимо себе — цього треба всім позбуватися. У когось була правильна єврейська мама, яка гладила по голові й казала: «Сьогодні не вийшло, значить, завтра буде краща можливість», — треба самій стати собі цією єврейською мамою, а не українською, яка весь час каже терпіти, гнобити себе, щоб стати кращою[1].

  •  

Мене ведуть у житті свобода й азарт. А що там далі, за горою, який вид на вершині? Ця цікавість, бажання побачити — в цьому і є життя, щоб принаймні в кінці ти сказав собі, що достатньо побачив, відчув, любив. Не досяг, не заробив, а просто достатньо прожив. Це класний висновок життя[1].

  •  

Мене голод застав наприкінці 90-х, коли в студентські роки тих грошей, які передавали батьки з Яремчі, за київським цінами не вистачало ні на що. Але, знову ж таки, це хороший лайфхак — я дуже швидко знайшла роботу і почала заробляти свої гроші, щоб могти харчуватись пристойно[1].

  •  

Нам зрозуміло, чому ми хочемо її[4] кенсельнути. Це культура ґвалтівників і крадіїв, і жодним Толстоєвським це не припудриш.
Але назовні треба казати, що ми не виступаємо за кенселінг, а виступаємо за культурний карантин. Цивілізований світ зараз треба огородити від усього російського. Ми виступаємо за те, щоби російську культуру поставили на паузу — до кінця війни, до виплати репарацій, до звільнення військових полонених, до повернення депортованих людей, до того, як будуть оголошені вироки за воєнні злочини. От тоді ми й поговоримо про культуру, от тоді я перша піду сяду за стіл з російськими письменниками і письменницями, і ми будемо вирішувати, «что же делать?[2]»

  •  

Наш негативний досвід і те, як ми його пропрацювали, — це те, що робить нас особистостями. Інакше це були б історії Будди Гаутами, який ніколи не виходив за двері палацу й не бачив життя[3].

  •  

Не існує ідеальних позитивних людей, у яких все класно, — тобто, може, вони і є, але я ненавиджу таких[3].

  • Письменник чи поет, людина, що відчуває не лише пульсації власної душі, але на крок вперед відчуває зміни у суспільстві, завжди матиме більший кредит довіри за будь-якого політика, яким би натренованим оратором він не був[5].
  • Письменництво робить зі звичайних речей незвичайні, мистецькі, кінематографічні. Бо письменник дивиться на них через особливі фільтри. Зрештою, по-хорошому, всім нам би жити своє життя так, наче пишеш текст[5].
  •  

Про що книга? Про свободу жінки вибирати собі партнера доти, допоки вона не знайде людину, яка відповідає її запитам, поруч із якою ій буде непотрібно йти на компроміс із собою[3]. — Про книгу «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться»

  •  

Стільки є хорошої світової літератури без оцього от заламування рук, їзди за 100 вєрстов по болотах, якийсь вєчний мрак, як там всі померли. У нас мрачняка, вибачте, і в українській літературі вистачає, і оцьої бентежної душі. Краще хай діти читають найкращі зразки світової літератури. Є дуже багато шедеврів, але це не вивчається, тому що у нас постійно продовжувалася оця пострадянська програма з російської літератури[2].

  •  

Ти розумієш: я не той митець, який живе в космосі й натхненно пише весь день. Я реальна жінка-мисткиня, якій треба закінчувати книгу, а паралельно робити купу справ[3].

  •  

У моїй найновішій книжці «Тільки нікому про це не кажи» є історії дівчат, які пережили насильство, — я не пережила саме таке насильство. Я маю досвід лише психологічного, який виклала в «Добрих новинах з Аральського моря». Я беру історії людей, міксую і все одно заливаю їх соусом власного життя в Парижі[1].

  • Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!
  • Хороша книжка – це як маленький, але рятівний пліт на бурхливій воді. Завдяки їй читач може хоча би на момент читання, а в ідеалі й після нього, почуватися не самотнім [5].
  • Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання
  •  

Я б не змогла написати історичний роман про час, у який не жила. Мені важливо стенографувати відчуття реальності — не знаю, з чим це пов’язано, може, мені бракує таланту. Ну, це якось так у мене — не буває ж однакових авторів. У мене є свої читачі; haters gonna hate, lovers gonna love. Є люди, яких бісить, коли бачать, що це особиста історія. Але якщо історія цікава, то яка різниця, чи вигадана вона[1].

  •  

Я завжди хотіла написати про війну: що відбувається з життям, зі стосунками, з долями. Все одно писатиму про те, що сама проживаю, бачу на прикладі своїх подруг. У когось загинув чоловік, у когось — відправив жінку за кордон, сам залишився в Україні і грузить-мучить її токсично[1].

  •  

Я люблю жити життя так, як пишу книжку, і чесно скажу, я можу пояснити тільки той досвід, який пройшла на своїй шкірі, або досвід людей, які дуже щиро звірилися мені в інтерв’ю[1].

  • Я народилася в Черкасах, але виросла на Західній Україні, в Івано-Франківській області. Більшу частину життя прожила таки в Києві, і чорт його знає, до кого мене можна приписати. Станіславський феномен занадто вишуканий і часто претензійний – я не можу натягнути на себе всю цю прекрасну Автро-Угорщину, відкинувши простяцькі гени Наддніпрянщини (її, доречі, люблю більше, за відсутність інтриг і відкритість дверей, в прямому і в метафоричному сенсі). Мені легко говорити і з людьми у Харкові (бо росла у «спальному районі» в Черкасах, добре знаю урбан-субкультуру), і у Тернополі (бо відрізняю пляцок від пирога). Мені однаково дорогі поезії Іздрика і Жадана, а ще я всім серцем люблю Полежаку. Мабуть, я тут просто «універсальний солдат»[5].
  •  

Я намагалася знайти у всьому цьому спільний знаменник і знайшла — це свобода. Може, завтра мені захочеться вирощувати кіз, я знайду в цьому прикол, опишу це так, що всім теж захочеться це робити, бо кози класні, пухнасті, розумні, а ще з козячого молока виходить смачнющий сир. До речі, не виключаю цього: мені зараз страшенно хочеться пожити в природі, займаючись натуральним господарством[1].

  •  

Я працюю на умовних мам, які чекають дітей під школами, і продавчинь у магазині. Їх завжди буде більше. Не для еліти — еліта і так завжди буде в курсі справи[1].

  •  

... я часто кажу тим, хто займається творчістю чи літературою: не спішіть кидати роботу, яка вам не подобається, тому що вона може підкинути вам цікавих персонажів[3].

  •  

Я часто цитую Шерон Стоун, яка каже: «Ми з вами стали тими хлопцями, за яких хотіли вийти заміж». Це 100 відсотків про українок, які роблять блискучі кар’єри, прекрасно виглядають, мають хобі, не дають себе скривдити, а ввечері ще й готують смачну вечерю та дбають про всіх[3].

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg