Агеєва Віра Павлівна

Віра Агеєва

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Віра Павлівна Агеєва (1958) — українська літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук.

Цитати

Будь-який список найкращих українських есеїстів починатиметься трьома іменами: Євген Маланюк, Віктор Петров-Домонтович-Бер і Юрій Шевельов. Їхні ключові тексти написані в 40-і роки XX століття, і це не випадково. Есеїстика була одним з головних жанрів еміграційної літератури 30-40-х років.

Неймовірним одкровенням літератури європейського модернізму стала ні з чим не порівнянна одвертість жіночого письма. Українська — не була винятком. Соломія Павличко не раз наголошувала, що якраз жінки-авторки виявилися послідовнішими й сміливішими в обстоюванні нових цінностей, рішучішими в настанові порвати з архаїчною традицією та шукати нові сенси існування і нові засоби мистецького самовираження. — З розвідки «Власним голосом: жіноча одвертість і модерністський бунт»

Особливістю вітчизняного фемінізму рубежу віків було якраз те, що в програмних документах емансипаційних організацій і груп ішлося про обов'язок їхніх членів служити національній справі. — З передмови до книги «Бунтарки: нові жінки і модерна нація»

Українців всіляко заохочували до асиміляції, образ малороса, який вірнопіддано служить новому господареві, мав цілковито позитивні конотації в імперському дискурсі. Натомість в антиколоніально зорієнтованій українській літературі (згадаємо «землячка» з Шевченкового «Сну» чи Кулішевого Мину Мазайла) цей вибір послідовно таврувався як відступницький і негідний. — Передмова до книги Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії: Російська і українська літератури в новітньої доби».

Успішних жінок воліли радше винагородити й вивищити званням трохи чи не одинокого мужчини на всю новочасну соборну Україну, — знаменитий (і скандально двозначний!) комплімент Івана Франка Лесі Українці, — аніж визнати паритетність їхніх цінностей, підставовість їхніх претензій на місце у публічному просторі. — З розвідки «Власним голосом: жіноча одвертість і модерністський бунт»

Якщо, як написав Микола Хвильовий в одному з памфлетів, «Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна», то ми вже не міряємо себе російською міркою, не порівнюємо себе, в нас поменшало претензій, бо ми перетворились на більш самодостатніх.

XX століття було добою національної культурної амнезії. Ми мало знали про те, що сталося з нашими бабусями й дідусями в 1933 і 1937 роках. Непроговорений травматичний досвід спричиняє індивідуальний невроз. У нації він спричиняє колективний невроз культури. Це те, що відбулося з українцями у XX столітті. Ледь-ледь про це почали говорити в 60-ті роки. У той час трошки залунала есеїстика — як мінімум, збірка Івана Драча «Меч духовний». Схожих текстів було небагато, тому що есей і цензор — речі взаємовиключні.

За лаштунками імперії (2021)

Що ж, боротьба за владу між переможцями й переможеними — це завжди боротьба за пам'ять. Навіть зовсім уже безчільний узурпатор прагне легітимізувати свої завоювання й шляхетно виглядати в очах сусідів.

І після «повстання бестії» починається «повстання людини». — «Ідеологія вождизму й волюнтаризму збанкрутувала в ході Другої світової. Філософією резистансу в сорокові роки став екзистенціалізм».

Коли, як наголошував, скажімо, Жан Бодріяр у «Системі речей», старовинна річ являє нашій уяві благородні родові корені, то так само й експозиція музею представляє витоки національної культури.

Бароко уявлялось свідченням творчої потуги й величі, ще не затруєної комплексами меншовартости й домашньовжитковости. — «Шукаючи гідних попередників, модерністи звернулися до спадщини бароко.» (там само)

Колекціонерство - це, до всього, ще й втеча від сьогодення, від неприйнятної доби. …пошуки, за Максимом Рильським, «епохи де б душею відпочить». — «…мандрівка епохами, зацікавлення неймовірно далекими культурними сферами схожа на втечу в далекі заморські краї у добу великих географічних відкриттів» (там само).

Мистецтво хоча б почасти мусить перетривати епоху нищення. — «Від початку тридцятих Україна знову втрачає позиції, зазнає ще більш брутального тиску радянської Росії, аніж у XIX столітті. Еліта, яка щойно почала формуватися, нищиться.» Покоління героїв Демонтовича «живе в очикуванні вселенської катастрофи». Надія залишити український слід — в залишках архітектури та уламках-артефактах, котрі знайдуть археологи.

Роздвоєність і маскування стає попросту modus vivendi цілої нації. — «З початком тридцятих […] у радянському політичному слововжитку виявляється просто таки параноїдальна одержимість тотальною загрозою повсюдної зради, дворушництва і шкідництва».

У фіналі «Журавлиного крику» за наказом російського самодержця починають будувати на Соловках нову тюрму. Зручнішу для перебування. Така от лібералізація по-російськи.

Відчуття, що дім збудовано на піску, в останні радянські десятиліття ставало все певнішим. «Нова історична спільність» радянський народ, про яку повсякчас розповідали партійні пропагандисти, видавалася цілком ефемерною.

На рубежі тисячоліть українські автори почувалися зобов'язаними говорити в імені принаймні трьох поколінь, замість тих, що були позбавлені змоги свідчити за себе самих. — «Найяскравішим романом про пам'ять став «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко».

Пам'ять, передана по жіночій лінії переємності, інакша (та, виглядає, й точніша у конкретних деталях щоденного побутування), аніж версії, розказані чоловіками. […] Дім якраз і є тим місцем, де автентична згадка про минуле може знайти найпевніший, може, прихисток під час великих воєн пам'ятей. Більше того, дім як структура символічного порядку формує тих, хто в ньому мешкає. «Дім, скоро вже існує, завжди ставить до мешканців свої вимоги».

Нестійка, лабораторно вирощена в ході жорстокого соціального експерименту радянська ідентичність принаймні для значної частини українців водномить розсипалася, звітрилася, тож треба було шукати відповідей на питання «хто ми?», а без того годі зостатися самим собою. […] Пошук незатоптаних слідів не можна припинити, поки існує хоч якась надія, що вони приведуть до місць, де вдасться відкрити щось нове про себе самих.

Джерела

• Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: Смолоскип, 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4

• Віра Агеєва. За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини. — Київ: Віхола, 2021. — 360 с. — ISBN 978-617-7960-32-3
• Упоряд. Віра Агеєва, Тамара Марценюк. Інша оптика: Ґендерні виклики сучасності. — Київ: Смолоскип, 2019. — 256 с. — ISBN 978-617-7622-08-5