Головна справа громадянина — тримати рот відкритим.[1]
З жахом ми спостерігаємо, що капіталізм, з тих пір як його брат соціалізм оголошений мертвим, страждає манією величі…[1]
А може, я тому і не ставив питання, бо вже не був дитиною[2]?
Лише чоловіки здатні ходити за хворими, а бажання пацієнтів, щоб за ними неодмінно ходили жінки, — це просто ще один симптом хвороби і нічого більше: у той час як чоловік старанно ходить за пацієнтом і часом навіть зцілює його, медсестра обирає жіночий шлях — вона спокушає пацієнта до одужання або до смерті, роблячи її злегка еротизованою і привабливою[3].
Розмова про бойові отруйні речовини виникла якось сама по собі, після того як Ремарк пом'янув вельми актуальну на період нашої зустрічі війну у В'єтнамі, назвавши злочинним як застосування напалму, так і застосування agent orange. Він сказав:
— Хто скинув атомну бомбу, у того вже немає більше внутрішніх гальм[3].
Йшлося про сенс життя серед безглуздості світу, про взаємовідносини особистості і маси, про ліричне "Я" і всюдисуще Ніщо. Постійно поверталася тема самогубства, добровільного відходу з життя. Вважалося хорошим тоном роздумувати про це вголос з сигаретою в роті[3].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
