Винниченко Володимир Кирилович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Винниченко
StampVinnichenko.jpg
Поштова марка з В. Винниченком
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (1880—1951) — український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР (1918—1919).

Вислови[ред.]

  • Вірою вбивається всякий страх.
  • Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось.[1]
  • Всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу покладено не примус, а добру волю її складових частин.
  • Мовчання іноді говорить більше, ніж слово.
  • Політика — то злість, ненависть, нелюбов.
  • Святість — найслабша перепона… Святість легше всього рветься.
  • Найбільшу, майже ідеальну точність більшовизм виявляє в одній галузі своєї діяльності – в галузі терору і репресій.
  • Невже щастя є тільки вічний, недосяжний міраж?
  • Нема любові без ненависті, як нема білого без чорного! Хочете любові, то мусите ненавидіти.
  • Терор — самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає.
  • Те, чого ти боїшся… станеться не від твоєї віри, а від твого страху.
  • Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити себе.
  • Хто в себе не вірить, тому ніхто другий не повірить.
  • Чого хочеш, те мусиш вважати найбільшим за все.
  • Чудний наш народ — і сильний, і сумний... Мав героїв — і ніхто їх не знав... Усе життя любив волю — і все життя жив рабом... Утворив багатства пісні — і сам її не знає...

Цитати з художніх творів[ред.]

Записки Кирпатого Мефістофеля[ред.]

  •  

Весна — паскудний час, неспокійний, розхрістаний, безглуздий[2]

  •  

(…) ви щасливий чоловік (…) ви не знаєте,що то таке бути батьком. Ви не знаєте, що то за страшне чуття, як воно не піддається ніякому контролеві, ніякій логіці. Чорт його знає, що за сила! Я вам заздрю: вільний, самотній, незалежний. Ніколи не майте дітей, а коли захочете мати, то будьте обережні, ох, будьте обережні![3]

  •  

(…) навіщо я живу? (…) Уявляю як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов'язку свого становища мусить бути безсмертною: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмирає. І так вічно-вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть по одному шаблону. Не розумію, який інтерес може бути в цій тяганині, кому й навіщо це потрібно?[4]

  •  

(…) розумна, освічена, поступова жінка! (…) І разом з тим безмежно-егоїстичний, злий, жорстокий паразит. Просто паразит! Та вона ж нічого не робить! Нічогісінько! (…) Та це ж досмертній грабіж! За те, що вона викинула з себе два шматки живого м'яса, викинула з скотячим вереском, страхом, прокльонами, за ці подвиги вона все життя має право сидіти на шиї людині, має право вмішуватись у його життя, нівечити його, оплювати, зогидити? Так? (…) нема гидкіщої, нема паскудніщої істоти на землі, як жінка матеріально забезпеченого інтелігента. Запевняю вас, запевняю! Що таке наші жінки, жінки професорів, відомих адвокатів, письменників, лікарів, інжинерів, як не паразити, як не досмертні грабіжники своїх чоловіків, як не павучихи, що пожирають своїх самців?[5]обґрунтування Панаса Павловича свого бажання розлучитися із дружиною

Щоденник[ред.]

  • Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта — Австрія.
    А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ, знову безпомічний, жде, якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві — оддасть. Вигідніше собі лишити — лишить. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна.
(25. V 1918 р. // Щоденник. Т. 1: 1911-1920. — С. 285)
  • Орієнтація на великоруський, єдинонеділимівський патріотизм виключає всякі уступки українцям.
(3. VI 1920 р. // Щоденник. Т. 1: 1911-1920. — С. 432)
  • Раковський головою місії в Лондоні. Авантюрист, чужа Росії й Україні людина, виступає представником інтересів цих країн. Авантюризм і інтернаціоналізм не завжди можна зразу розрізнити, через те авантюристові дуже легко грати роль інтернаціоналіста, заклопотаного щастям усього людства в планетарному масштабі.
(16. IV 1924 p. // Щоденник. Т. 2: 1921-1925. — С. 330)

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСТВО ДО ВІЙНИ, ПІД-ЧАС ВІЙНИ Й У РЕВОЛЮЦІЇ
  2. Записки Кирпатого Мефістофеля, с. 3
  3. Записки Кирпатого Мефістофеля, с. 25
  4. Записки Кирпатого Мефістофеля, с. 14
  5. Записки Кирпатого Мефістофеля, с. 24

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg