Костенко Ліна Василівна
| Костенко Ліна Василівна | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
.JPG)
.jpg)
Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930) — українська письменниця-«шістдесятниця», поетеса. Авторка романів у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987 року) та «Берестечко» (1999), прозового роману «Записки українського самашедшого» (2010) та інші.
Цитати[ред.]
|
# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я |
А[ред.]
Архаїка ще виглядає добре, музейно. Але анахронізми виглядають погано, це баласти, це ana — chronos, це проти часу. Це призводить до консерватизму, спричиняє інертність мислення і маніакальну схильність до стереотипів. |
А часом вже і думаєш, — а може, люди віруси, от просто собі віруси на цій живій Землі?![4] — «Жаби ганяють ряску над нуклідами», збірка «Мадонна перехресть» |
А як пильніше глянуть навкруги — все хтось комусь на світі вороги[5] — «Берестечко» |
- А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
- А втім покоління - це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім - інволюція в часі. Час - великий карикатурист.
- А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.
- А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Б[ред.]
Біда сьогодні буть домовичками, у інтер'єрах казка не живе[6] — «Домовичкам незатишно у місті», збірка «Мадонна перехресть» |
Бо хто в путі надовго зупинився, на того шаром осідає пил[9] — «Шлях», збірка «Поезії» |
- Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.
- Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
- Будні роблять людей буденними.
В[ред.]
В дитинстві відкриваєш материк, |
В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий…[3] — «Маруся Чурай» |
Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом[12] — «Інкрустації», збірка «Вибране» |
Всі люблять Польщу в гонорі і славі. Всяк московіт Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе любить[11] — «Берестечко» |
- Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
- Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.
- Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
- Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Г[ред.]
Глобалізується не тільки економіка чи всезагальна обумовленість інтересів, глобалізуються конфлікти і передумови екологічних, техногенних і моральних катастроф. Ані важелів впливу, ні ефективних механізмів контролю у людства нема. І те, що сьогодні здається всього лиш сюжетом для письменників-фантастів, завтра може стати зловісною реальністю[14]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року |
Глобальне людство хоче ковбаси, |
Гублю себе, коли служу рабам[5] — «Маруся Чурай» |
Д[ред.]
- Де воля спить, її ще й приколишуть[10]
Демократія не настає, як пора року, вона будується послідовно і системно. Тож наша позірна демократія, не убезпечена ні законами, ні політичним досвідом, чаїла в собі масу непередбачених небезпек. І нагадує часом не демократію, а потужний викид плебейства[15]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року. |
Для лаврів сучасності треба чавунні скроні[17]. |
- Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…
- До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ.
Е[ред.]
Епоха несприятлива — ламає іще в колисці геніям хребти[18] — «Усі вже звикли…», збірка «Вибране» |
Є[ред.]
- Єдине, що від нас іще залежить, —
- Принаймні вік прожити як належить.[10]
- Єдиний, хто не втомлюється, — час.[10]
- Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство.[19]
Ж[ред.]
Життя як вірш без пунктуації, а смерть поставить крапку і тире[9] — «Тінь Марії», збірка «Над берегами вічної ріки» |
Жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.[22] — Цитати відомих українок про жінок |
З[ред.]
Зажурилася Єва, і Адам заклопотаний ходить, |
Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури[24]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року |
Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те України зараз ніби немає.[1] |
Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла[12] — «Мабуть, ще людство дуже молоде», збірка «Вибране» |
Зона відчуження — це ж не просто радіоактивно забруднена територія. Це чорна діра, яка поглинула цілий етнос, його ономастику, мову, історію, звичаї, промисли і мистецтво, призвела до непоправних деформацій віками сформованої етнопсихології[25]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року |
І[ред.]
І жах, і кров, і смерть, і відчай, |
І хто ми є? Усі усім мільйони. А хтось комусь однісінький один[27] — «Фото у далекий вирій», збірка «Вибране» |
- І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!
- І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
К[ред.]
- Клаптенята паперу — то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою[10]
- Коли в людини є народ, тоді вона уже людина[10]
- Коли я ще раз почую, що Україна встала з колін, я випишуся з українців. Якщо українці це не опротестують. Хто встав із колін? Як на мене, теперішнє оце обурення все-таки молодь в основному підняла. Старші дуже переживають, у старших сльози стоять на очах від того, що зараз відбувається. Але сказати, що це Україна встала з колін, не можна, бо ця молодь ніколи не стояла на колінах. Не стояли ж ви на колінах? Як вам ця ідея, що ви стояли на колінах? Навіть я у своєму віці не стояла ніколи на колінах[28]
Колись були Орфеї, а тепер корифеї[29] — «Інкрустації», збірка «Вибране» |
Критична маса невирішених проблем, глобальні демографічні дисбаланси, грізні порушення екосистем, залежність від вичахаючих енергоресурсів, невідступна загроза світового конфлікту — все це вимагає нового мислення, нової енергетики душ, нових політичних підходів і консолідації всіх інтелектуально спроможних сил[1]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року |
- Кожному поколінню сняться свої кошмари.
- Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.
Л[ред.]
- Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість[31].
- Люди, яких можна поважати, вже дорослі[28]
Людина жартує у двох випадках: коли їй весело і коли їй смутно[6] — «Якщо це вимагає пояснення», збірка «Поезії» |
- Люди вимагають правди – їм сервірують брехню.
- Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.
- Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
М[ред.]
Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню — вони ніколи не схопляться за зброю! — «Записки українського самашедшого» |
- Ми — атомні заложники прогресу[10]
- Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу[32]
- Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.
- Майбутнє щодня стає минулим.
- Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахаю і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.
- Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.
- Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться – хто ж із них усіїший?
- Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
- Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
- Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі (з роману у віршах "Маруся Чурай").
Н[ред.]
Немає народів з легкою історією. І наш не виняток. Але потрактування його як народу ексклюзивно нещасного та ще й iз таким букетом специфічних властивостей, як відсутність національної гідності, рабська звичка не вставати з колін, схильність до розбрату і братовбивчих конфліктів, так інерційно бездумно прийняте і активно задеклароване в самих початках державності, було фатальним для подальшого розвитку[1]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року |
Не розстрілюй часу робочого кулеметною чергою слів[33] — «Нехай підождуть невідкладні справи», збірка «Річка Геракліта» |
Не час минає, а минаєм ми[3] — «Відозва до балакучого гостя», збірка «Вибране» |
- Народ шукає в геніях себе[10]
- Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову[10]
- Не треба думати мізерно,
- Безсмертя є ще де-не-де…[10]
Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш - то уже навіки. [36] |
- Нашого цвіту по всіх борделях світу.
- Не з нашим розумом, осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.
- Несказане лишилось несказанним.
- Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.
О[ред.]
Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою — вона тебе затопче в пилюгу[13] — «Балада моїх ночей», збірка «Вибране» |
- Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
П[ред.]
- Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви і поки не з'явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде ця Україна — декоративна. Незалежність ворушить «вусами уві сні». [3]
- Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
- Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.
- Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.
С[ред.]
Стугнить земля. Ідуть великі юрми. |
- Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
- Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Т[ред.]
Те, що вчора було прогресом, завтра стане іхтіозавром[33] — «Інкрустації», збірка «Вибране» |
Тепер Жар-птиці не буває. Жар-птицю будень убиває[6] — «Інкрустації», збірка «Вибране» |
- Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
- Така любов буває раз в ніколи.
- Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.
- Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.
У[ред.]
У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм[43]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року |
- У кожного своя пустеля і свої міражі.
- Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
- Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.
Х[ред.]
Хто не має власного таланту, того присутність генія гнітить[18] — «Сніг у Флоренції», збірка «Вибране» |
- Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!
Ц[ред.]
Це так природно — відстані і час[3] — «Осіння хуртовина», збірка «Гіацинтове сонце» |
Ч[ред.]
Чи нас Господь почує усіх разом, коли з нас кожний просить про своє?[47] |
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. |
|||||
- Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній.
Ш[ред.]
- Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
Щ[ред.]
- Ще не було епохи для поетів,
- Але були поети для епох[10]
Що є життя? Це — проминання тіней[3] — «Сніг у Флоренції», збірка «Вибране» |
Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?![5] — «Берестечко» |
Ю[ред.]
Юрба у люті — то вже не громада[13] — «Берестечко» |
Я[ред.]
- Я б просила у цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: люди, будьте взаємно ввічливі[10]
- Якщо нації весь час кажуть, що вона упосліджена, меншовартісна, менталітет не такий, вона спить, вона стоїть на колінах, у неї апатія, і весь цей набір, іде абсолютний психологічний демонтаж нації[28]
- Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити… на землі?[10]
- Я всіх люблю, аби не заважали.
- Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п'ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: "Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!" Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет
- Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
- Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна[51].
Чиста нагорода з чистих рук (промова) (1990)[ред.]
Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно. І яка це була нагорода — священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед суспільством[17]. |
Досить згадати хоча б трьох славетних поетів — Данте, Петрарку і Торквато'Гассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті[17]. |
Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. |
Коли три роки тому мені вручали Державну премію імені Т.Г. Шевченка, я подякувала Шевченкові. Бо не державі ж дякувати, не партії — яке вони мають відношення до Шевченка[17]? |
Українська література на сучасному етапі входить у таку вже звичну для неї, а на цей раз, можливо, ще болючішу й тяжчу фазу, ніж у всі періоди дотеперішніх «відлиг». Ми ж не маємо нормального літературного процесу. Ми живемо від періоду до періоду. Ми задихаємось і гинемо між цими періодами. І коли, нарешті, настає, здавалось би, найвищий час, щоб творити справжню літературу, знову зчиняються суспільні катаклізми, знову треба йти від письмового столу на мітинги, в боротьбу, знову прокручуються в барабані історії ті ж самі проблеми, ті ж гасла, не вирішені, не викричані протягом багатьох століть[17]. |
Сьогодні нам повертають письменників, що були вбиті півстоліття тому. А коли ж літературі буде повернуте ненаписане сьогодні[17]? |
Український письменник ніби як не має права належати своєму мистецтву, реалізувати свій талант, зрештою, усамітнитися, чути оту саму «музику слова» писати. Він не може, як Гюго, поселитися на маяку. Він всеодно буде вдивлятися у те своє трагічне море, і все світитиме, щоб хтось не заблукав, не розбився об рифи наших проблем[17]. |
Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність,— так світ і сприйме[17]. |
А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не написав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одначе йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не урвалася ця можливість творення справжньої поезії[17]. |
Все потрібно — і йти у вир суспільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змарнувати можливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову[17]. |
Про Ліну Костенко[ред.]
Чи знайдеться у нас поетка, яка присвятила би стільки віршів своїм попередницям і вчителькам? Ліна Костенко пише про Лесю Українку, Папушу, Лідію Койдулу, Іму Сумак, Сільву Капутікян, Анну Ахматову, роздратовано – про імператрицю Катерину й королеву Ядвігу, про Марусю Чурай, звісно що, про Марусю Чурай. У її воєнному вірші, де «орда шалена» спалює книжки з сільської бібліотеки, на кострище аутодафе послідовно і показово входять Гаршин, Кобзар, Достоєвський, Шекспір – і Леся; та вона єдина тут олюднена, простягає руки до зірок[52]. — З есею «Ліна Костенко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Ліна Костенко наче генеалогічне древо жінок-літераторів ростить – гілка за гілкою. В такій літературній ботаніці коріння – завжди найцікавіше. Така рослинка проросте? «Молитись пням… Такі тотальні пні… / Я не люблю нещасних. Я щаслива. / Моя свобода при мені»[52]. — З есею «Ліна Костенко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Після «Мандрівок серця» Костенко на п’ятнадцять років замовкла, вона продовжує писати й опублікує окремі вірші, але до наступної книжки мають іще ті роки пройти. А 1987-го буде драматична поема «Сніг у Флоренції», де так само під чужими поглядами роздвоюються герої, душі та обличчя. І це буде вже геть інша історія, кардинально інша[53]. — З есею «Ліна Костенко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Двоє в світі Костенко – це завжди на біду. В світі поетеси, левова частка віршів якої – любовна лірика. Хтось спромігся мене нарешті побачити, і я цієї миті перестала існувати. В цьому радикальна розбіжність Мара-світу ранньої Костенко і її пізніх світів[54]. — З есею «Ліна Костенко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Я пастух. Я дерева пасу». Те дерево росте гілками в літературні канони, коріння його – на гідропоніці глухої творчої самотності: на виду і в досяжності «третього» широкого погляду[54]. — З есею «Ліна Костенко» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Див. також[ред.]
- Зоряний інтеграл (поема) (1963)
- Маруся Чурай (1979)
- Сніг у Флоренції (поема) (1987)
- Берестечко (1999)
- Записки українського самашедшого (2010)
Примітки[ред.]
- ↑ а б в Екстракт 150(1), 2009, с. 157
- ↑ а б Триста поезій, 2019, с. 242
- ↑ а б в г д е ж Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 590
- ↑ а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 597
- ↑ а б в г Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 595
- ↑ а б в г д Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 593
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 379
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 605
- ↑ а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 588
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю Ліна Костенко й українська лексикографія кінця ХХ — початку ХХІ ст. / В. Статєєва // Культура слова. — 2010. — Вип. 73. — С. 54-64.
- ↑ а б в Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 602
- ↑ а б в г д Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 594
- ↑ а б в г Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 596
- ↑ а б Екстракт 150(1), 2009, с. 155
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 163
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 18
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Ліна Костенко Чиста нагорода з чистих рук
- ↑ а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 604
- ↑ https://www.perspektyva.in.ua/ukrayinska-natsiya-i-derzhava/vyslovy-vidomyh-ukrayintsiv/
- ↑ а б в Триста поезій, 2019, с. 256
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 589
- ↑ https://fakty.com.ua/ua/ukraine/suspilstvo/20170308-1577832/
- ↑ Екстракт 150(2), 2009, с. 67
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 158
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 165
- ↑ Другий фронт Ліни Костенко (2022-10-11). Процитовано 2022-10-11.
- ↑ а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 592
- ↑ а б в [2]
- ↑ а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 603
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 369
- ↑ 365 думок на добрий день / уклад.: А. Щепанська, Д. Лука SSP, Л. Кіндратович. — Львів: Видавництво Святого Павла, 2018; Видавництво «Свічадо», ISBN 978-966-938-245-0
- ↑ Крилаті вислови про українську мову, які актуальні досі.
- ↑ а б в г Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 591
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 389
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 600
- ↑ https://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/krashchi-aforyzmy-i-tsytaty-vidomykh-ukrayintsiv
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 318
- ↑ Нагороди в Україні: престиж чи девальвація?
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 48
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 222
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 390
- ↑ Екстракт 150(2), 2009, с. 69
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 168
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 589—590
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 374
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 172
- ↑ Мудрість віків: вибр. афоризми/упоряд. М. О. Пушкаренко. — К.: Богдана, 2009. — С. 71.
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 388
- ↑ Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 598
- ↑ Триста поезій, 2019, с. 241
- ↑ https://takequotes.com/ua/author/linakostenko
- ↑ а б Ніч на Венері, 2020, с. 327
- ↑ Ніч на Венері, 2020, с. 328
- ↑ а б Ніч на Венері, 2020, с. 329
Джерела[ред.]
- Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001
- Костенко Л. Записки українського самашедшого / Л.Костенко. — К.:А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010. — 416 с. — ISBN 978-966-7047-88-7.
- Костенко Ліна. Триста поезій. Вибрані вірші. — 18. — К: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2019. — 416 с. — ISBN 978-617-585-035-0
- Ліна Костенко: тексти та їх інтерпретація. Навчальний посібник-хрестоматія / Ідея, впорядкування та інтерпретація творів Григорія Клочека. — Київ: Український пріоритет, 2019. — 648 с. — ISBN 978-617-7656-62-2
- Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3
- Екстракт 150. У двох частинах. Частина друга. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова, Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 576 с. — ISBN 978-966-8152-17-7
- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
| |||||
