Перейти до вмісту

Ахматова Анна Андріївна

Матеріал з Вікіцитат
Анна Ахматова
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (справжнє прізвище: Горе́нко; 1889 — 1966) — російська поетеса, дружина Миколи Гумільова, представниця акмеїзму.

Цитати

[ред.]
  • ...А слава земна — мов дим.
    Таж я не цього жадала...
    Усім коханцям моїм
    Я щастя подарувала.
(«А слава земна...» / Пер. Ігор Качуровський // «Хотінь безсенсових отрута». — С. 250)
  •  

Входить в шапці набакир.
Хлібний місяць, лютий мир.
В домі – голод і пітьма.
Хвора жінка в нім. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмі.
Хто заплаче по мені[1][2]?

— З поеми «Реквієм», 1963
  • Над почесті, над юність, над свободу
    Я ставлю Музу, гостю палахку.
(Муза / Пер. Дмитро Павличко // «Хотінь безсенсових отрута». — С. 256)
  •  

Тоді, як ховають епоху,
Надгробний псалом не звучить.
Кропива з чортополохом
Нехай же її прикрасить.
Погребники лиш, мов лихо,
Лінуються. Діло не жде!»
І тихо, так, Господи, тихо,
Що чути, як час іде[3][4].

— «Тоді, як ховають епоху», 1940
  • Хор ангелів у вишині пролинув,
    І розтопилось небо вогняне.
    Отцеві мовив: — Чом мене покинув?
    А Матері: — О, не ридай Мене...
(Розп'яття / Пер. Ігор Качуровський // «Хотінь безсенсових отрута». — С. 260)
  •  

Я на руку, на праву наділа,
Рукавичку, що з лівой руки[5][4].

— «Пісня останньої зустрічі»
  • Майбутнє, як відомо, кидає свою тінь задовго до того, як увійти.
  •  

Для Бога мертвих нема.[6]
 

Для Бога мертвых нет.

  — «In memoriam» (1942)
  •  

Тепер арештанти повернуться і дві Росії глянуть одна одній у вічі: та, яка саджала, й та, яку посадили.[7]
 

Теперь арестанты вернутся, и две России глянут друг другу в глаза: та, что сажала, и та, которую посадили.

  — про амністію жертв сталінізму (зі щоденника Лідії Чуковської, 4 березня 1956)
  •  

Поет завжди правий.[8]
 

Поэт всегда прав.

  — про Бориса Пастернака, після публікації закордоном «Доктора Живаго» (1958)
  •  

ХХ століття почалося восени 1914 року разом із війною, так само як XIX почалося Віденським конґресом.[9]
 

ХХ век начался осенью 1914 года вместе с войной, так же как XIX начался Венским конгрессом.

  •  

По суті ніхто не знає, в яку епоху він живе. Так і ми не знали на початку 10-х років, що ми жили напередодні першої європейської війни та Жовтневої революції.

 

В сущности никто не знает, в какую эпоху он живет. Так и мы не знали в начале 10-х годов, что мы жили накануне первой европейской войны и Октябрьской революции.

  •  

Взагалі, найнецікавіше на світі — чужі сни і чужий блуд.

 

Вообще, самое скучное на свете - чужие сны и чужой блуд.

Правила життя Анни Ахматової

[ред.]
  •  

Вірші - зовсім не те, що ми думали в молодості.[10]
  •  

Один скульптор збирався ліпити мене, але потім не побажав: "Нецікаво. Природа вже все зробила".[10]
  •  

Назвали мене Анною на честь бабусі Ганни Єгорівни Мотовілової. Її мати була чингізидкою, татарською княжною Ахматовою, чиє прізвище, не зрозумівши, що збираюся бути російським поетом, я зробила своїм літературним ім'ям.[10]
  •  

Я отримала прізвисько «дика дівчинка», бо ходила босоніж, ходила без капелюха тощо, кидалася з човна у відкрите море, купалася під час шторму і засмагала до того, що сходила шкіра, і всім цим шокувала провінційних севастопольських панянок.[10]
  •  

Перший вірш я написала, коли мені було одинадцять років (він був жахливий), але вже раніше батько називав мене чомусь декадентською поетесою.[10]
  •  

Я ніколи не любила бачити свої вірші у пресі. Якщо на столі лежала книжка «Російської думки» чи «Аполлона» з моїми віршами, я її хапала і ховала. Мені це здавалося непристойним, ніби я забула на столі панчоху чи бюстгальтер.[10]
  •  

Мене втішати не потрібно: я невтішна.[10]
  •  

Я не вмію шити.[10]
  •  

Людям мого покоління не загрожує сумне повернення — нам повертатися нікуди.[10]
  •  

Неувага людей один до одного не має меж.[10]
  •  

Хтось нещодавно сказав при мені: «1910-ті роки – найбезбарвніший час». Так, мабуть, треба тепер говорити, але я все ж таки відповіла: «Крім усього іншого цей час Стравінського та Блоку, Анни Павлової та Скрябіна, Ростовцева та Шаляпіна, Мейєрхольда та Дягілєва».[10]
  •  

Між 1925-1939 роками мене перестали друкувати зовсім. Тоді я вперше була присутня за своєї громадянської смерті. Мені було 35 років.[10]
  •  

Очам не віриш, коли читаєш, що на петербурзьких сходах завжди пахло паленою кавою. Там часто були високі дзеркала, іноді килими. У жодному респектабельному петербурзькому будинку на сходах не пахло нічим, крім парфумів дам і сигар панів, що проходили.[10]
  •  

Ввечері вуалі носили лише повії..[10]
  •  

Біографію я починала писати декілька разів, але, як то кажуть, зі змінним успіхом. Востаннє це було 1946 року. Її єдиним читачем виявився слідчий, який прийшов заарештовувати мого сина, а заразом зробив обшук і в моїй кімнаті.[10]
  •  

Те, що було сміливістю, через 30 років звучить як банальність.[10]
  •  

Всім відомо, що є люди, які відчувають весну з Різдва. Сьогодні мені здається, я відчула її, хоч ще не було зими.[10]
  •  

Я впевнена, що зараз ми не до кінця знаємо, яким чарівним хором поетів ми володіємо, що російська мова молода і гнучка, що ми ще зовсім недавно пишемо вірші, що ми їх любимо і віримо їм.[10]
  •  

Слухала вальс бабок із балетної сюїти Шостаковича. Це диво. Здається, його танцює сама витонченість. Чи можна зробити таке зі словом, що він робить зі звуком?[10]
  •  

Ленінград взагалі надзвичайно пристосований для катастроф. Ця холодна річка, над якою завжди важкі хмари, ці загрозливі заходи сонця, цей оперний, страшний місяць... Чорна вода з жовтими відблисками світла... Все страшно. Я не уявляю собі, як виглядають катастрофи і біди в Москві: адже там немає всього цього.[10]
  •  

Минулої зими я читала «Улісса». Прочитала чотири рази, перш ніж здолала. Дуже чудова книга. Щоправда, на мій смак, там надто багато порнографії.[10]
  •  

Я вам не ставила платівку про Бальмонта?[10]

Про Анну Ахматову

[ред.]
  •  

Вірші – не мета творчого самовираження, а засіб самопорятунку. Нема іншої тези, яка б так протирічила художньому світу Ахматової часів «Вечорів» чи «Вервиці». Відтак ця максима стане для її поезії визначальною[11]. — З есею «Анна Ахматова»
  — Ганна Улюра
  •  

«Слава миру» не має жодного історичного права (кажуть) стояти поруч із «Реквіємом»! Неправда. Вони мусять бути поруч. Бо інакше не почуємо щось безкінечно важливе про Ахматову, про «вцілілого класика»[2]. — З есею «Анна Ахматова»
  — Ганна Улюра
  •  

«Реквієм» – не заупокійна молитва. Мета поеми – не вихід з колективної травми, вона ретравматизує – свідомо і послідовно. Вона мусить довести режим, який зміг таке скоїти зі своми громадянами, до повного краху. До нуля[2]. — З есею «Анна Ахматова»
  — Ганна Улюра
  •  

Скам’яніти – значить утратити чуттєвість, власне, обнулитися під тиском пережитого горя. Але цю дію Ахматова передоручає: і мармуру, і поетам-попередникам. Її горе розділене. Як «Реквієм» присвячений жінкам, котрі стояли з нею в черзі до «Хрестів», так і монумент поезії у фіналі – не пам’ятник самій Ахматовій, не тільки їй[2]. — З есею «Анна Ахматова»
  — Ганна Улюра
  •  

Ця тривіально-романтична бесіда з «шепотом осіннім» справляє таке сильне враження саме тому, що на початку її – тонка реалістична деталь (переплутані рукавички), а наприкінці – сильний поетичний прийом (вогонь у чужій спальні, де тебе більше нема, не гріє). Вона ж щойно була схвильована до нестями, вона ж от-от була померти за Нього (двічі!), і от їй уже байдуже до тих чужих вогнів[4]. — Про «Пісню останньої зустрічі» //З есею «Анна Ахматова»
  — Ганна Улюра

Примітки

[ред.]
  1. ↑ Пер. Володимира Затуливітра
  2. 1 2 3 4 Ніч на Венері, 2020, с. 208
  3. ↑ Пер. Марти Тарнавської
  4. 1 2 3 Ніч на Венері, 2020, с. 209
  5. ↑ Пер. Ольги Радченко
  6. ↑ Словарь современных цитат, с. 35
  7. ↑ Словарь современных цитат, с. 37
  8. ↑ Словарь современных цитат, с. 35
  9. ↑ Словарь современных цитат, с. 36
  10. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 Правила жизни Анны Ахматовой
  11. ↑ Ніч на Венері, 2020, с. 207

Джерела

[ред.]
  • Душенко, К. В. Словарь современных цитат [Електронний ресурс] : 5 250 цитат и выражений XX и XXI века, их источники, авторы, датировка. — Москва: Эксмо, 2006. — 1251 с.
  • Ахматова, Анна. [Вірші] // «Хотінь безсенсових отрута»: 20 російських поетів «срібного віку» в українських перекладах / Упоряд. Максим Стріха. — К.: Факт, 2007. — С. 238-263.
  • Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5

Поділіться цитатами з вашими друзями:
Поділитися на «Facebook» Поділитися на twitter.com

Отримано з https://uk.wikiquote.org/w/index.php?title=Ахматова_Анна_Андріївна&oldid=116907