Ахматова Анна Андріївна

Анна Ахматова

Файл:Kuzma Petrov-Vodkin. Portrait of Anna Akhmatova. 1922.jpg, Akhmatova.jpg

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (справжнє прізвище: Горе́нко; 1889 — 1966) — російська поетеса, дружина Миколи Гумільова, представниця акмеїзму.

Цитати

• ...А слава земна — мов дим.
  Таж я не цього жадала...
  Усім коханцям моїм
  Я щастя подарувала.

(«А слава земна...» / Пер. Ігор Качуровський // «Хотінь безсенсових отрута». — С. 250)

Входить в шапці набакир. Хлібний місяць, лютий мир. В домі – голод і пітьма. Хвора жінка в нім. Сама. Мужа вбито. Син в тюрмі. Хто заплаче по мені? — З поеми «Реквієм», 1963

• Над почесті, над юність, над свободу
  Я ставлю Музу, гостю палахку.

(Муза / Пер. Дмитро Павличко // «Хотінь безсенсових отрута». — С. 256)

Тоді, як ховають епоху, Надгробний псалом не звучить. Кропива з чортополохом Нехай же її прикрасить. Погребники лиш, мов лихо, Лінуються. Діло не жде!» І тихо, так, Господи, тихо, Що чути, як час іде. — «Тоді, як ховають епоху», 1940

• Хор ангелів у вишині пролинув,
  І розтопилось небо вогняне.
  Отцеві мовив: — Чом мене покинув?
  А Матері: — О, не ридай Мене...

(Розп'яття / Пер. Ігор Качуровський // «Хотінь безсенсових отрута». — С. 260)

Я на руку, на праву наділа, Рукавичку, що з лівой руки. — «Пісня останньої зустрічі»

• Майбутнє, як відомо, кидає свою тінь задовго до того, як увійти.

	Для Бога мертвих нема.
	Для Бога мертвых нет.
	— «In memoriam» (1942)

	Тепер арештанти повернуться і дві Росії глянуть одна одній у вічі: та, яка саджала, й та, яку посадили.
	Теперь арестанты вернутся, и две России глянут друг другу в глаза: та, что сажала, и та, которую посадили.
	— про амністію жертв сталінізму (зі щоденника Лідії Чуковської, 4 березня 1956)

	Поет завжди правий.
	Поэт всегда прав.
	— про Бориса Пастернака, після публікації закордоном «Доктора Живаго» (1958)

	ХХ століття почалося восени 1914 року разом із війною, так само як XIX почалося Віденським конґресом.
	ХХ век начался осенью 1914 года вместе с войной, так же как XIX начался Венским конгрессом.

	По суті ніхто не знає, в яку епоху він живе. Так і ми не знали на початку 10-х років, що ми жили напередодні першої європейської війни та Жовтневої революції.
	В сущности никто не знает, в какую эпоху он живет. Так и мы не знали в начале 10-х годов, что мы жили накануне первой европейской войны и Октябрьской революции. [1]

	Взагалі, найнецікавіше на світі — чужі сни і чужий блуд.
	Вообще, самое скучное на свете - чужие сны и чужой блуд. [2]

Правила життя Анни Ахматової

Вірші - зовсім не те, що ми думали в молодості.

Один скульптор збирався ліпити мене, але потім не побажав: "Нецікаво. Природа вже все зробила".

Назвали мене Анною на честь бабусі Ганни Єгорівни Мотовілової. Її мати була чингізидкою, татарською княжною Ахматовою, чиє прізвище, не зрозумівши, що збираюся бути російським поетом, я зробила своїм літературним ім'ям.

Я отримала прізвисько «дика дівчинка», бо ходила босоніж, ходила без капелюха тощо, кидалася з човна у відкрите море, купалася під час шторму і засмагала до того, що сходила шкіра, і всім цим шокувала провінційних севастопольських панянок.

Перший вірш я написала, коли мені було одинадцять років (він був жахливий), але вже раніше батько називав мене чомусь декадентською поетесою.

Я ніколи не любила бачити свої вірші у пресі. Якщо на столі лежала книжка «Російської думки» чи «Аполлона» з моїми віршами, я її хапала і ховала. Мені це здавалося непристойним, ніби я забула на столі панчоху чи бюстгальтер.

Мене втішати не потрібно: я невтішна.

Я не вмію шити.

Людям мого покоління не загрожує сумне повернення — нам повертатися нікуди.

Неувага людей один до одного не має меж.

Хтось нещодавно сказав при мені: «1910-ті роки – найбезбарвніший час». Так, мабуть, треба тепер говорити, але я все ж таки відповіла: «Крім усього іншого цей час Стравінського та Блоку, Анни Павлової та Скрябіна, Ростовцева та Шаляпіна, Мейєрхольда та Дягілєва».

Між 1925-1939 роками мене перестали друкувати зовсім. Тоді я вперше була присутня за своєї громадянської смерті. Мені було 35 років.

Очам не віриш, коли читаєш, що на петербурзьких сходах завжди пахло паленою кавою. Там часто були високі дзеркала, іноді килими. У жодному респектабельному петербурзькому будинку на сходах не пахло нічим, крім парфумів дам і сигар панів, що проходили.

Ввечері вуалі носили лише повії..

Біографію я починала писати декілька разів, але, як то кажуть, зі змінним успіхом. Востаннє це було 1946 року. Її єдиним читачем виявився слідчий, який прийшов заарештовувати мого сина, а заразом зробив обшук і в моїй кімнаті.

Те, що було сміливістю, через 30 років звучить як банальність.

Всім відомо, що є люди, які відчувають весну з Різдва. Сьогодні мені здається, я відчула її, хоч ще не було зими.

Я впевнена, що зараз ми не до кінця знаємо, яким чарівним хором поетів ми володіємо, що російська мова молода і гнучка, що ми ще зовсім недавно пишемо вірші, що ми їх любимо і віримо їм.

Слухала вальс бабок із балетної сюїти Шостаковича. Це диво. Здається, його танцює сама витонченість. Чи можна зробити таке зі словом, що він робить зі звуком?

Ленінград взагалі надзвичайно пристосований для катастроф. Ця холодна річка, над якою завжди важкі хмари, ці загрозливі заходи сонця, цей оперний, страшний місяць... Чорна вода з жовтими відблисками світла... Все страшно. Я не уявляю собі, як виглядають катастрофи і біди в Москві: адже там немає всього цього.

Минулої зими я читала «Улісса». Прочитала чотири рази, перш ніж здолала. Дуже чудова книга. Щоправда, на мій смак, там надто багато порнографії.

Я вам не ставила платівку про Бальмонта?

Про Анну Ахматову

	Вірші – не мета творчого самовираження, а засіб самопорятунку. Нема іншої тези, яка б так протирічила художньому світу Ахматової часів «Вечорів» чи «Вервиці». Відтак ця максима стане для її поезії визначальною. — З есею «Анна Ахматова»
	— Ганна Улюра

	«Слава миру» не має жодного історичного права (кажуть) стояти поруч із «Реквіємом»! Неправда. Вони мусять бути поруч. Бо інакше не почуємо щось безкінечно важливе про Ахматову, про «вцілілого класика». — З есею «Анна Ахматова»
	— Ганна Улюра

	«Реквієм» – не заупокійна молитва. Мета поеми – не вихід з колективної травми, вона ретравматизує – свідомо і послідовно. Вона мусить довести режим, який зміг таке скоїти зі своми громадянами, до повного краху. До нуля. — З есею «Анна Ахматова»
	— Ганна Улюра

	Скам’яніти – значить утратити чуттєвість, власне, обнулитися під тиском пережитого горя. Але цю дію Ахматова передоручає: і мармуру, і поетам-попередникам. Її горе розділене. Як «Реквієм» присвячений жінкам, котрі стояли з нею в черзі до «Хрестів», так і монумент поезії у фіналі – не пам’ятник самій Ахматовій, не тільки їй. — З есею «Анна Ахматова»
	— Ганна Улюра

	Ця тривіально-романтична бесіда з «шепотом осіннім» справляє таке сильне враження саме тому, що на початку її – тонка реалістична деталь (переплутані рукавички), а наприкінці – сильний поетичний прийом (вогонь у чужій спальні, де тебе більше нема, не гріє). Вона ж щойно була схвильована до нестями, вона ж от-от була померти за Нього (двічі!), і от їй уже байдуже до тих чужих вогнів. — Про «Пісню останньої зустрічі» //З есею «Анна Ахматова»
	— Ганна Улюра

Джерела

• Душенко, К. В. Словарь современных цитат [Електронний ресурс] : 5 250 цитат и выражений XX и XXI века, их источники, авторы, датировка. — Москва: Эксмо, 2006. — 1251 с.
• Ахматова, Анна. [Вірші] // «Хотінь безсенсових отрута»: 20 російських поетів «срібного віку» в українських перекладах / Упоряд. Максим Стріха. — К.: Факт, 2007. — С. 238-263.
• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5