Записки українського самашедшого

Ліна Костенко у 2006 році

«Записки українського самашедшого» — роман української письменниці Ліни Костенко.

Цитати

…стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму…

Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації.

Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди.

Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе.

У кожної влади в генах — знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить її наскрізь

Але у нас така глибок ачаша терпіння, що, зається, уже без дна

Знаєш, не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо. Я звик, щоб мене забороняли. Але я не звик, щоб мене ображали

Огидна річ — наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас

Дружина вийшла, грюкнувши дверима. Це, звісно, жіноча прерогатива — грюкати дверима. Я теж міг би грюкнути, але раз — що злякаю, два — що стеля посиплеться, три — син подивиться, та й собі грюкне.

Коли починається смерть культури, настає культура смерті.

Боріться або не беріться. Вирішуйте — фронт чи форум?

Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.

У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне. Вже не тільки дружина й мати, вже ціле суспільство — потерпіла сторона. Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація? — про смерть Гонгадзе.

Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна лише тоді, коли її тримають живі.

Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі?

Мій батько ще коли сказав: — Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином прірва.

Підхопили постмодернізм, як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке тепер обличчя літератури?

Наївний ми народ, українці...Люббимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу.

Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.

Нашого цвіту по всіх борделях світу.

А ви думали, що Україна так просто? Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч

У кожної нації свої хвороби. У Росії —невиліковна.

Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити.

Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б'ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що у нас шляхетна толерантність, а у нас воляче терпіння.

…Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М'язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути.

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.

Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

Схоже, що трагедії стають буднями людства.

Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.

Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.

Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.

Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.

Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.

Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе.

Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.

Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.

Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.

Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.

Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.

Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер'єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити.

У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.

Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.

Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система.

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.

Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова.

У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.

У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.

Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема

Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.

Протестувати проти своєї держави?!А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.— А куди ж ви дивилися?

У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються.

Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.

Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк.

Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.

І як це ми обираємо — може, колода мічена? Ті ж самі тузи і ті ж самі шістки. Тусуються, тасуються. Ділять портфелі, сплять на засіданнях, давлять кнопки.

Вавилон — це ж і означає у перекладі «змішання». Тільки тоді це було змішання мов, племен і народів, а тепер це зветься — коаліція.

Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. …На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно.

По Києву ходять «Свідки Єгови», у них тут Міжнародний конґрес на стадіоні «Олімпійський». По Києву багато хто ходить. У нас тут мотиляється такого-всякого люду. Всі конфесії, партії, угруповання й секти, братства і панібратства, і «Посольство Боже». Тамплієри, місіонери і проповідники. Нелегали і неформали, кілери й наркоділери, і шахраї міжнародного класу. Як колись було все заборонено, так нині усе дозволено. Сипонуло, як з мішка. Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір. Часом щось таке загніздиться — ніякий протяг не видме.

У виборчих списках 40% мертвих душ. Чічіков би позаздрив.

Вибори у державах, до яких небайдужа Росія, це справа важка й небезпечна. Згадати Прагу і Будапешт, і Кабул, і Грозний. Так що у нас ще нічого.

Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. … Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша. Може вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки захочуть видерти цю сторінку. … Сторінку можна видерти. Історію — ні. От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі.

Колись пролітала комета Галлея - мені здалося, що вона озирнулася на нас і зареготала.

Джерела

• Костенко Л. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. — 416 с. — ISBN 978-966-7047-88-7