Мирослав Франкович Маринович (нар. 1949) — український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського Католицького Університету.
Гельсінські угоди давали можливість збирати звинувачення на адресу радянської влади, яка взяла на себе певні зобов’язання, підписавши цю угоду. Ідея надзвичайно проста: у наших деклараціях не треба було навіть ставити питання, що ми виступаємо проти радянської влади, ми виступали проти порушень прав людини, а оскільки таких порушень було безліч, то одразу ставало зрозуміло – ця держава несправедлива, ця держава злочинна[1].
Дисиденти зробили дуже багато. Але, попри те, що фактично з 1989 року у Європі Східній, з 1991 року в Радянському Союзі, утворилась зовсім інша реальність, все ж посткомуністичні «зуби дракона» не були виполоті до кінця. Насправді вірус залишився у світовому організмі і дав зараз оце нове своє поріддя[1].
Західна Європа повинна зрозуміти, що її забавки в соціалістичні ідеї дуже небезпечні, вона мусить визнати злочинність путінської системи. Якщо Європа хоче, щоб ми пошанували її біль, вона мусить пошанувати наш біль. Світ мусить врешті-решт засудити цю комуністичну систему[1].
На першому місці для мене — захист молодого покоління. Воно унікальне у своїй нерадянськості. Це перше покоління негомосовєтікусів. І головне — не кинути його під танки. Бо в Україні так уже було не раз, що цвіт патріотичний виростав, а якась чергова армія його стинала. Зберегти це покоління є пріоритетом, навіть якщо доведеться закрити Майдан.
Путінський режим – це реінкарнований чекістський режим Радянського Союзу з певними особливостями, але ці особливості не відіграють засадничого значення. Це реінкарнована радянська система, а це означає, що боротьба незавершена[1].
Що дисидентський рух, що потім боротьба за незалежність, що перша «Революція на граніті», що Помаранчева революція, що Революція гідності – все це є одна і та сама основа ціннісна субстанція. У ній – свобода людини, народу, свобода релігії. Все зібрано в одне – це гідність людини, прагнення жити розквітлим, свідомим, національним, релігійним, суспільним життям. І це все – однаковий пакет цінностей. Я вважаю, що це просто покоління з покоління передає один одному естафету. І ми так йдемо в майбутнє далі[1].
Я боюся перебільшити значення дисидентів у падінні Радянського Союзу, тому що багато чинників зіграло роль, у тому числі геополітичних. Політика Рейгана була важлива, бо СРСР не міг витримувати тогочасну гонку озброєнь. Але дисидентський рух мав величезне значення у тому, що він підважував головну силу радянського режиму, який тримався на страхові і облуді[1].
_1.JPG)
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
