Галичина

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вікіпедія
Дивіться у Вікіпедії:
Територія Східної Галичини

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien) — історична область, більша частина якої входить до України (Східна Галичина), а інша частина (Західна Галичина) — до Польщі.


  •  

Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.

Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми — вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу.

  Іван Франко, «Одвертий лист до галицької української молодежі» написаний 1905 року з нагоди революції у Росії; вперше опубліковано в «Літературно-Науковому Віснику»)
  •  

В останнє десятиліття XIX століття Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного і економічного існування, стає центром економічного руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу. [1]

  Михайло Грушевський, стаття «Український П'ємонт» (1906)
  •  

Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, але плем'я організованої пересічі.[1]

  Микола Шлемкевич
  •  

Галичина у шістдесятих завдяки своїй близькості до західних кордонів, впливу Європи і, зокрема, Польщі, завдяки родинним зв'язкам галичан зі Штатами і Канадою, завдяки нетривалому, у порівнянні зі східними територіями України перебуванню у складі тоталітарного совка, і, нарешті, завдяки міцним традиціям сімейним, моральним, релігійним і українофільським була регіоном вільнодумства, який вважався Москвою найнебезпечнішим і піддавався шаленому ідеологічному тиску. Незважаючи на це, а може і завдяки цьому, у нормальної львівської молоді шістдесятих виробилась стійка алергія до всього совдепівського, повне несприйняття совкового фальшу, починаючи з піонерських і комсомольських зборів і закінчуючи піснями Кобзона. Західна рок-музика, крім своєї мистецької цінності, мала ще й потужний протестний елемент. У ті часи було багато молодих людей, котрі могли зіграти на гітарі і заспівати «Yesterday» і знали напам'ять Шевченкову «Розриту могилу». [2]

  — Ілько Лемко, львівський музикант, публіцист

Примітки[ред.]