Перейти до вмісту

Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом

Матеріал з Вікіцитат

«Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом» — книжка інтерв'ю української журналістки, кураторки книжкових проєктів і літературних програм, виконавчої директорки Українського ПЕН Тетяни Терен з українським письменником, есеїстом і колумністом, лавреатом Шевченківської премії 2020 року Тарасом Прохаськом, яка вийшла друком у видавництві Pabulum навесні 2020 року.

Цитати про книжку[ред.]

  •  

З Тарасом ми познайомилися, коли його і Наталку Сняданко якось привів до нас у редакцію Сергій Жадан. Відтоді я почала відкривати для себе його тексти — «Інші дні Анни», «НепрОстих», «FM-Галичину». Водночас я тоді вже цікавилася літературною темою в журналістиці, зокрема, жанром інтерв’ю з письменниками. І коли я натрапила на серію «Інший формат», яку робив Тарас, мене вразило, наскільки по-різному він підходив до кожного героя. Наприклад, розмова з Іздриком, яка ніби не записалася і була відтворена Тарасом з пам’яті, — яскравий приклад поєднання журналістики та літератури. Ця серія й до сьогодні дуже важлива, якщо ми говоримо про жанр книжок інтерв’ю на українському ринку[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Моя магістерська робота також була присвячена інтерв’ю з письменниками, і для неї я вирішила записати розмови з людьми, які спеціалізуються на цьому жанрі. Так, власне, ми записали наше перше з Тарасом інтерв’ю — телефоном. А потім їх було ще кілька, зокрема й для проєкту «RECвізити». І саме під час «реквізитівського» інтерв’ю я зрозуміла, що 4-5 годин для розмови з Прохаськом мені недостатньо. Тож ми ще 2014 року домовилися поговорити довше[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Кожному героєві властивий певний рівень наповненості, який може тобі вказати, наскільки довгим і цікавим може бути інтерв’ю з ним. Навіть після короткої розмови з Тарасом стає очевидно, що це людина, переповнена досвідом, родинними історіями, творчими пошуками, побаченим, а головне — осмисленим. У «Сотворінні світу» я кілька разів запитую його про те, як він думає. Очевидно, що ми весь час цікавимося в наших героїв, що вони думають з того чи іншого приводу, а ось у випадку Тараса важливим є і як. Прохасько весь час перебуває у стані обдумування того, що його оточує, у відшукуванні зв’язків між минулим і теперішнім. Так що цього внутрішнього матеріалу вистачить ще на багато інтерв’ю з ним — жодна книжка не зможе це вичерпати[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Беручись за такі великі інтерв’ю, я ставлю перед собою ціль — витворити повний портрет людини. Якщо це відомий герой, який, очевидно, давав уже чимало інтерв’ю, повторів не уникнути, адже є сторінки біографії, які ти просто не можеш обійти. Водночас я намагаюся працювати так, щоб максимально заходити на ті території, які попередні інтерв’юери ще не відкривали[1].

  — Тетяна Терен
  •  

У «Сотворінні світу» є багато тем і фактів, про які Тарас розповів уперше. Приміром, ми надзвичайно детально проговорили різні аспекти «НепрОстих» — усі нерозкодовані алюзії, приховані цитати і звернення до важливих авторів. І навіть якщо взяти розділ, присвячений Тарасовій родині, про яку, здавалося б, він так багато і часто розповідав у різних текстах, уважний читач знайде у ньому чимало нових фактів і про Тарасових батьків, і про брата Юрка. Велике інтерв’ю дозволяє іти вглиб уже відомого, уточнювати, проводити паралелі[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Я думаю, що ключовою для мене була ідея відтворити те, що Тарас називає «чимось третім у місці доторку». Мені дуже цікаво було стежити за тим, як змінювалася наша комунікація, які рівні відкритості й відвертості ми обоє проходили, як ми змінювалися під час цієї розмови. Наш текст поєднав літературний триб життя Тараса і ту журналістську оптику, крізь яку я сприймаю будь-яку текстову інформацію, — і з цього народилося щось третє.
А загалом усе, чим я займаюся в останні роки (насамперед тепер як менеджерка), так чи інакше пов’язане з пошуком порозуміння. І в цій книжці ми з Тарасом також намагаємося показати, що це порозуміння можливе, а отже, будь-яке питання, будь-яка проблема, будь-яка задавнена образа можуть бути проговорені, якщо є готовність слухати іншого[1].

  — Тетяна Терен
  •  

[...] я певною мірою відійшла від правил класичної журналістики, на яких вихована і які нагадують, що в інтерв’ю герой завжди має бути на першому місці, тоді як перетягування ковдри на себе, використання цього майданчика для змальовування самого себе — це ознака недосвідченості. Але я завжди чітко для себе окреслюю рамки інтерв’юера і пам’ятаю, що це не моя звичайна розмова із цікавою людиною, а що все ж я беру на себе роль того, хто слухає, запитує і розкриває героя для аудиторії[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Тарас усе життя прожив у Франківську і певною мірою уособлює Західну Україну, а я тривалий час жила на сході, тому ми обоє свідомо пішли на те, щоб у цій розмові показати трохи відмінні світогляди, відтворити стереотипні думки, зокрема, й наші власні. Ще коли я задумувала цей блок про відповідальність інтелектуалів, я виходила з того, що книжка, на відміну від соцмереж чи телебачення, — це саме той простір, де можлива дискусія і розмова на складні теми. Звинувачення і пошуки «зради» в соцмережах ніколи нас ні до чого не приводять: ми загрузаємо у непроговорених проблемах, а отже, не можемо рухатися далі. В усіх відгуках на книжку, які я на сьогодні отримала, мені пишуть саме про цю частину нашої з Тарасом розмови, а це означає, що ми зачепили в ній те, що відгукується в кожному[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Тут мені важливо додати, що, плануючи довге, багатоденне інтерв’ю, я стараюся наперед продумати майбутню структуру книжки, щоб потім не потонути в обсязі матеріалу, з яким доведеться працювати. Часом навіть двогодинне інтерв’ю важко структурувати, а що вже говорити про 40 годин, які ми проговорили з Тарасом. Тож я планувала, що кожен день буде присвячений іншій темі, тому ще до мого приїзду у Франківськ я попросила Тараса подумати, куди би ми могли піти й поїхати, щоби щодня говорити в іншому місці і щоби кожне з цих місць відповідало певному дню в історії сотворіння світу.
До речі, назва книжки з’явилася у мене ще під час «реквізитівської» розмови з Тарасом, і вже вона спонукала мене до думки про 7 днів і відповідну структуру майбутньої розмови[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Напевно, за «Сотворінням світу» стоїть якась підсвідома асоціація з однойменним твором Івана Франка, хоча в самому інтерв’ю ми з Прохаськом про нього майже не говорили[1].

  — Тетяна Терен
  •  

В реальному житті ці розмови і події могли відбуватися в іншій послідовності, ніж це відображено в тексті. В цілому в «Сотворінні світу» ось цих моїх репортажних вставок у канву розмови значно більше, ніж у попередніх книжках. Напевно, з кожним інтерв’ю я підіймаюся на якусь іншу сходинку і, можливо, поступово наближаюся до іншого жанру. Колись під час презентації «RECвізитів» Василь Шкляр, який був героєм 3-го тому, сказав, що відчуває моє поступове наближення до жанру біографії. Напевно, я рухаюсь саме у цьому напрямку: мені хотілося б передавати не лише голоси, а й розказувати історії — особливо тих людей, яких сьогодні вже з нами немає[1].

  — Тетяна Терен
  •  

У випадку із «Сотворінням світу» потрібно ще додати, що для Тараса дуже важливою є усна оповідь, тому, коли він говорить, одразу народжується література. Водночас той факт, що Прохасько дає багато інтерв’ю, не означає, що він як автор є нами осмислений. Книжка наших розмов вийшла відразу після того, як Тарас отримав Шевченківську премію. Обговорення цьогорічних лауреатів у нашому літсередовищі лишило у мене відчуття, що не всі розуміють, чому творчість Тараса є цінною для нашої культури. Тому я радію, що найбільший розділ у «Сотворінні світу» присвячений саме його текстам — він найдовший і найбільш деталізований[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Я виходила з того, що в Тараса є запит на розмову про власні тексти. У кількох інтерв’ю з ним я натрапляла на його бажання проговорити з кимось у розмові окремі аспекти його творів, оскільки часто Тараса дивували висловлені в рецензіях і наукових роботах авторські ідеї, які він у свої тексти не закладав. З іншого боку, критики теж підходять до його книжок з різними оптиками, і мені хотілося ці часто протилежні точки зору проаналізувати, щоб у тих, хто захоче піти глибше, вже було якесь цілісне враження про тексти Прохаська. Але оскільки ми їх не переповідаємо, то цей розділ про творчість точно не замінить читання творів Тараса тим, хто, можливо, з ними ще не знайомий. Радше, стане певним вступом до них[1].

  — Тетяна Терен
  •  

У випадку з Тарасом Прохаськом місце його народження так само є важливим. Він дуже закорінений в Івано-Франківськ: усе його життя минуло у цьому місті, воно весь час присутнє в його творах, воно впливало на формування Тараса і зробило його тим, ким він є сьогодні. У процесі роботи над книжкою мене вразило, як Франківськ самовільно став ще одним героєм нашої розмови. Уже на етапі верстки у мене навіть була думка відтворити карту наших з Тарасом переміщень цим містом, аби спробувати показати все, що воно мені за цей тиждень відкрило[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Приміром, одного дня ми з Тарасом довго не могли знайти тиху і зручну локацію для інтерв’ю і зрештою прийшли у міський сквер, який раніше був цвинтарем. З’ясувалося, що на початку 1980-х, коли це кладовище ліквідовували, Тарас був свідком роботи там екскаваторів, а до того він часто приходив туди з мамою провідувати могили рідних. З цієї історії почалася наша розмова про Тарасову родину і про ось це відчуття роздвоєння, коли завдяки переданому тобі досвіду і пам’яті ти можеш бачити більше за інших у звичних для когось міських декораціях[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Я намагалася випробувати у цій книжці різні підходи до інтерв’ю. Можливо, в такий спосіб я підсвідомо грала і за Тарасовими правилами, адже він теж для кожного зі своїх ранніх творів обирав різні форми оповіді, хоч це й не всіма було відчитано. Там є, приміром, і лексикони, і хроніки. Так само і в нашому інтерв’ю десь я користувалася строгим запитальником, десь — укладала словник, десь — відштовхувалася від цитат, а десь — взагалі відпускала цю розмову-ріку на волю, геть її не контролюючи (наприклад, коли ми розмовляли до пізньої ночі, і я вже не могла зазирати у свої папери або записи в телефоні)[1].

  — Тетяна Терен
  •  

В особі Тараса мені пощастило спілкуватися з письменником, який готовий говорити без жодних масок і не має бажання відповідати чиїмось уявленням, образам і потребам. І ця відкритість і відвертість дуже відповідають його літературному методу. Якби він писав, зодягнувши маску вчителя, наставника чи пророка, його тексти, напевно, так би не відгукувалися у кожному з нас[1].

  — Тетяна Терен
  •  

Я дуже люблю той фрагмент, де однієї пізньої ночі ми говоримо про душі й Тарас порівнює їх із перлинами, які ми весь час огранюємо протягом життя. Ще завдяки Тарасу я навчилася, ніби на дельтаплані, знижуватися чи підніматися, коли хочу поглянути на певну ситуацію. Це хороший спосіб нагадати собі, що все не так, як нам здається на перший погляд[1].

  — Тетяна Терен
  •  

З розмови народжується багато важливих речей: говорячи, ми осмислюємо те, що відбувається навколо, накреслюємо шляхи, якими підемо далі. Очевидно, що такий діалог постійно триває всередині кожного з нас, безупинно, без жодних перерв, але розмова двох людей також є дуже потрібною і дієвою. І якщо ти налаштований на те, щоби бути щирим і відвертим сам, але при цьому визнавати право іншого на власну позицію, така розмова дозволяє розуміти одне одного, створювати щось нове і згодом рухатися далі. Власне, цими словами — «час рухатися далі» — завершується книжка наших розмов із Тарасом[1].

  — Тетяна Терен

Примітки[ред.]