Так, але…

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Так але…)
Вікіпедія
Вікіпедія

«Так але…» — книга письменника Тараса Прохаська та художниці Олени Придувалової. Видавництва «Meridian Czernowitz», видана в 2019 році. Книга року BBC 2019 в номінації «Есеїстика». Національна премія України імені Тараса Шевченка за 2020 рік.

Цитати з книги[ред.]

  •  

Коли світло є самим часом, то вода, розподілена в опадах, — його мірилом. Що простіше життя у певному регіоні, то визначенішим є графік опадів. Життя просте там, де є сезон дощів. Або там, де дощ так чи інакше є щодня.[1]

  •  

Один з моїх прадідів написав книжку, особливою принадою якої є епіграфи-цитати до кожного розділу. Мені ще з дитинства найбільше подобалися два: «без різноманітності нема приємності» і «кожен має свою методу».[1]

  •  

У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі… мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.[1]

  •  

Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.[1]

  •  

Просторова уява — це талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висота – найкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів. Їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седана. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку.[1]

  •  

Чи то через тих, хто мене виховував, чи через власні фонетичні вади, але я не можу вимовити слова «балкон», вимовити з твердим «л», навіть із київськими українськомовними бандитами не вдавалося сказати інакше, тільки «балькон», як і «лямпа», може, саме тому співжиття з бальконами було таким любовним і лагідним, може, тому усі балькони такі привітні, бо їм треба цього м’якого «л».[1]

  •  

Мало хто здатний жити настільки усвідомлено, щоб раціонально підтримувати чистоту у всіх відношеннях. Здається, що честолюбство взагалі тримається не на тому, чого хочеш досягнути, а на тому, чого не можеш витримати. Тобто на страхові чогось, що тебе тривожить. Тим часом занечищеності, яка не межує з фобією, можеш навіть не зауважувати.[1]

  •  

Починаючи від народження у пологовому будинку, легша або гостріша в’язнична атмосфера супроводжує наших людей впродовж цілого життя. Дитячі садочки, школи, лікарні, поліклініки, бюрократичні установи, армія, залізниця, суди, міліція-поліція, комунальні служби, морг і цвинтар — все побудоване за законами, в яких головним принципом є презумпція винуватості. У кожному разі ти вже винен, щойно переступаєш поріг будь-якої із цих установ.[1]

  •  

Оскільки ми живемо у мові, то саме там потрібно, можна, варто шукати щастя. Бо саме там воно і є. Тож тільки перебуваючи у мові, його можливо переживати. А єдиною одиницею, в якій перебуває буття, є речення. Речення роблять зі світу буття, яке і є щастям. Життя речень виконує у бутті таку саму функцію, як обмін речовин, метаболізм в існуванні органічної матерії. Для якісного буття необхідний налагоджений реченнєвий обмін. Маючи доступ до атомів-слів, ми можемо поглинати світ у вигляді сполук-речень. Ми ж їх можемо розщеплювати, перетворюючи на ріст. І ми їх мусимо синтезувати самі.[1]

  •  

Легко любити того, хто добре, мудро, потрібно, доречно, помічно говорить. Тяжче любити немову.[1]

Цитати про книгу[ред.]

  •  

Ця меланхолія, непоєднуване на перший погляд, сум і часткове руйнування дуже нагадує тон моєї нової книги.[2]

  Тарас Прохасько
  •  

Усі тексти в моїй новій книзі написані за календарним принципом, саме на певний день, коли текст мав вийти в медіа. Це створює невідворотність — ти знаєш, що це має бути. Колись я міг зробити це за кілька днів до публікації, пізніше в останній вечір, а тепер буває і вночі. В мене відчуття, що це потреба вносити якусь постійну нервозність в моє писання. Я тоді розумію, що далі відкладати вже не можна. Але думаю, що такі речі природні. Приміром, жоден звір не буде готуватися наперед до полювання, він може лежати, лежати, а коли справді захоче їсти, то піти і знайти собі їжі. Живим істотам таке притаманне.[2]

  — Тарас Прохасько
  •  

Те, що з’являлося у відчуттях, те я і робила... Мене чіпляли деталі. У Тараса часто присутній дощ і в моїй маленькій серії робіт є різні дощі. Це мене зачепило і лишилося в пам’яті. Задачу полегшувало те, що ми одне покоління. І я Тараса дуже відчуваю. Для мене це внутрішня, інтимна співрозмова. Я впіймала в собі точку, що хоч наш досвід і різний, але в нас є спільне — важливо те, що лишається у пам’яті людини: спілкування, зустрічі, розставання. Головне — це люди, яких ти впускаєш в своє життя.[2]

  Олена Придувалова

Примітки[ред.]