Мешко Оксана Яківна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оксана Мешко
248px
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Оксана Яківна Мешко (*30 січня 1905, Старі Санжари, нині село Новосанжарського району Полтавської області — 2 січня 1991, Київ) — біологиня, учасниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку державної КДБ в кінці 1970-х років.

Цитати[ред.]

  •  

Василь Стус узяв найактивнішу участь Групі. Ще будучи на засланні в Магадані, звичайно, знав про її появу і про її діяльність, розумів і схвалював її, вбачав у ній здорове раціональне зерно. Він ще звідтіля писав листи до своїх друзів у Київ, звертався до них за допомогою, совістив їх, що вони стали осторонь. [...] Цим накликав на себе біду від КДБ. Він включився так енергійно й завзято, як то властиво характеру цього максималіста[1].

  •  

Життя було дуже трудне. Вічно переслідувана, вічні допити, довідки, що я з куркульського роду. Але ж ми за тодішніми мірками не належали до куркулів, навіть до середняків не дотягували. Ця частина України, Полтавщина, – не знаю, скільки вона мала тих заможних людей. Це були безземельники, але люд промисловий[1].

  •  

Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після «отбою», кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом» ... Вдень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 грамів хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла[2]... — з книги спогадів «Між смертю і життям»

  •  

У роках 1963 – 1968, чи навіть до 1969-го, – це цілих 6-7 років, я побачила, що Київ живий, що люди спрагли за роботою культурною, духовною, що кожному хочеться зробити свій внесок. Я кажу, що це була найкраща пора мого життя, коли, мені здається, я компенсувала роки свого вимушеного безділля, казенної роботи за зарплату, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах[1].

  •  

Я відбула 10 років ув'язнення. 1956 року, під час хрущовської відлиги, справу мою було переглянуто. Мені просто пощастило, що вона потрапила в руки якомусь більш чесному прокурору і він звільнив нас із сестрою Вірою від тавра терористів. Я була реабілітована і повернулася на своє місце роботи в Київській облспоживспілці[1].

Про Оксану Мешко[ред.]

  •  

Залишившись на свободі одна після арештів 5 лютого 1977 року голови УГГ Миколи Руденка та члена-засновника Олекси Тихого, а невдовзі й усього первинного складу групи, відважна 72-річна жінка змушена була через перманентний характер репресій, застосованих КГБ до членів групи, постійно відтворювати УГГ і самовіддано скеровувати її діяльність, щоб не допустити згасання цього останнього вогнища опору колоніальному режиму, останнього вогника надії багатьох сотень українських політв’язнів, серед яких був і я, її син[2].

  — Олесь Сергієнко
  •  

Це правдивий погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, ворожою людині ідеологією. Шкода, що книжка швидко стала бібліографічним раритетом. Взимку 1978-1979 років цю книгу читали по Радіо Свобода[2]. — про книгу «Між смертю і життям»

  — Василь Овсієнко

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg